Йшов засніженою Конча-Озерною, неначе з-під сонця, що ледь виткнеться над великим Дніпровим лугом, з величезним собакою, чорним-чорним на білій- білій пороші, і аж сахнувся, не впізнавши мене.
— Доброго ранку, Юрію Корнійовичу! З неділею будьте здорові...
Зупинився, як вкопаний: уважно дивиться на мене крізь окуляри і довго мовчить.
Чорний вовкодав зробив навколо нас петлю, погарчав на мене і влігся на ноги своєму хазяїнові.
— Ви ж голосували і виступали проти мене на організаційному пленумі, а тепер вітаєтеся? — спитав Смолич відчужено й строго, і пес загарчав погрозливо, готовий встати.
— Виступав. Не так проти вас, як за Олеся Гончара, на двадцять років молодшого за вас. Та й коли це було? Ще минулої весни. Можна й забути.
— Не забувається... — Смолич одвернувся.
Довго дивився на засніжений луг, над яким сходило велике сонце.
— Ні лихе, ні хороше...
— А вийшло ж все одно по-моєму: ви й самі відмовилися головувати.
— Нащо воно мені, — зітхнув.
Був ображеним, як покинута й забута дитина. Щемливий жаль підкрався і стис мені серце. Але я жену його, жену...
— Після третього інфаркту, — скаже Смолич засніженому лугові, а не мені, — на сімдесят другому році — яке вже там головування...
Дивився на далеку дніпрову заплаву, зажурений і сумний.
Нам ніяково отак стояти віч-на-віч і мовчати.
— Юрію Корнійовичу... Хочу, щоб ви знали: шаную вас з дитинства. За «Наші тайни». Найперше — за них.
— Виступи — виступами, а симпатій своїх не міняєте? — глянув у вічі, подивовано чи то насторожено. — Це — добре.
— Не в тім річ — добре чи погано. Головне: існує Велика Література. А наші симпатії й антипатії, амбіції й марнославство перед нею, Літературою, нічого не варті. Правда ж? Перед нашою українською літературою ви — невтомний її трудівник — страму не маєте...
— Якби ж то, — перебив мене рішуче. — Грішила й грішить наша література кон’юнктурщиною. Грішив і я. Але, здається, ну... Так, як і всі. Не більше. Як ви гадаєте? — спитав впритул.
Я промовчав. Бо й за собою чую цей гріх. А Смолич зітхнув примирливо:
— А знаєте, Сашку Олександровичу, собака такий гарячий, що аж ноги зігрілись під ним. Ніби й морозу немає, — він усе ще дивиться отуди в урочище, на засніжений луг, побатований смугами чорних шелюгів, заставлений чорними деревами, поміж якими ось-ось з’явиться лось, олень чи косуля.
Або хоч заєць перебіжить з одного чагаря в інший. Але там панує спокій і безгоміння засніженої зими, а далекі рожеві хмарини на сході обіцяють що завгодно, тільки не весну, не відлигу, а ще більший мороз.
— Засмутили ви мене отим виступом на організаційному пленумі. Як же так? — думаю собі, — цитує на моєму ювілеї цілі шматки з «Наших тайн» напам’ять, а як до діла — виступає проти мене? Гірко й тяжко було... Припускаю: Гончар ближчий вам за манерою письма, рідніший, бо описує степ у «Півдні», у «Таврії» й «Перекопі», особливо у «Тронці» — все це ваші рідні краї. Але ж, але... Образили ви мене. Засмутили.
— Зрозумійте, Юрію Корнійовичу: вас підставляли! Вашим іменем і авторитетом відкривали дорогу іншим — не переобтяженим ні талантом, ні визнанням, ні принциповістю! Щоб легше маніпулювати письменниками та їхньою організацією.
Після довгої мовчанки Смолич скаже:
— Але ж ви, як і все новообране правління, нічого вже не могли вдіяти. Лінію на зняття Гончара виробив ЦК. І то — не наш, — Смолич оглядається, чи немає когось поблизу, і шепоче: — Була вказівка з Москви. Суджу з того, що зі мною велися безперервні переговори протягом зими і весни про заміщення посади голови Спілки. Все розуміючи, я одбивався, як міг. Доки й третій інфаркт вжарив. Тоді вони запропонували мою кандидатуру організаційному пленумові без моєї згоди. Бо за інших не проголосували б...
— За вас теж не проголосували. Овчаренко сфальсифікував, хоч голосували відкрито — підняттям рук. І без підрахунку видно було: проходить Олесь.
— Он як? — дивується Смолич. — А мені казали...
— А що ж вам скажуть? Гру вели до преможного кінця. От і результат.
— Та вже як сталося. Але я все одно категорично відмовився головувати. Навіть ні разу в кабінет не зайшов. Ка-те-го-рич-но!
— Всі це знають: головує ж бо Козаченко...
— Я підкреслюю, — перебиває мене Смолич сердито. — Підкреслюю: і в Феофанії, і вдома я категорично відмовлявся очолити Спілку. Олесеві говорили про це ще тоді, як на мене тисли. Але «виливу» інформації чомусь не сталося. То хоч ви скажіть усім: я ніколи не прагнув ускочити в крісло голови Спілки! І так находився в заступниках у Корнійчука й Бажана. Та й відповідальним секретарем Спілки багато років тягнув на собі господарчу та видавничу лямку, як той Сізіф каміння. Ніколи не був обійденим владою — навпаки, весь вік переобтяжений нею. Нащо воно мені здалося, оте головування, на старості літ? А мене видають за підсиджувача Олеся Гончара. Не може наша письменницька братія без сенсацій. І без ворогів не може. В нас це сидить з тридцять сьомого. І сидітиме вічно...
Смолич дивиться на мене зблизька зажурено і просто, ніби жаліється. Тут він вдома — якось особливо личить йому і оцей хутір, і тиша, і спокій Кончі-Озерної, і ліс оцей понад трасою, і ошатні будівлі дач, за якими мріє поміж старими дубами луг понад Дніпром, засніжений і забутий о цій порі, густо заставлений ожередами і копицями сіна, що нагадують зараз білі шапки і киреї прадавніх подорожніх.
— Я вас іще здивую, — каже Смолич, молодечо взявшись у боки. — Прийду на засідання секції прози, якою ви керуєте, і прочитаю свої мемуари. Ви помітили: у нас же немає мемуарної літератури. А двадцяті роки дають матеріал, якого і в світі не знайдеш: скільки груп, скільки течій! Яке літературне життя вирувало тоді в Харкові! І всьому я був свідком — перебував у вирі подій. А зараз майже ніхто нічого не знає про ті відшумілі часи. От я й... пишу про нашу літературну молодість. Може, щось і залишиться. Наразі будьте здорові, — Смолич не подав руки, тільки підняв до плеча широку рукавицю й різко змахнув до собаки: — Ходімо, Рогдаю.
І вони подаленіли обоє, чорні на білім снігу...
Незабаром Юрій Корнійович прийде-таки на засідання секції пози, коли читатимуть свої новели Григір Тютюнник, Женя Гуцало, Володимир Дрозд.
А Юрій Корнійович і справді здивує: прочитає спогади про... Винниченка, якого й згадувати тоді не можна було. З цього й почнуться оті «Розповіді про неспокій», якими завершиться його власна земна й літературна доля.
Слухатимемо його глухувате читання, затамувавши подих.
— Читайте ще! — гукатимемо дружно.
— Інтер-р-рес-сно! — покрутить головою Григір.
Але Юрій Корнійович згорне свій рукопис і скаже коротко:
— Іншим разом, — підведеться й піде, не чекаючи ні запитань, ні обговорення.
Та й що обговорювати? Історію не обговорюють і не переробляють. Її тільки перебріхують. Та й то марно — вона все одно відродиться, над нею не владний навіть Час — цей повелитель світу.
Та й іншого разу вже не буде: вранці мене викличуть на секретаріат СПУ і скажуть, що секції віднині ліквідовуються. Замість них утворюються комісії за жанрами, керівників яких, мовляв, обиратимуть, а не призначатимуть, як досі в секціях. Якщо виберуть мене, то залишуся. Ну, а якщо ні, то... ви ж самі розумієте.
Я зрозумію: хтось оперативно доніс в ЦК і ще куди слід звечора, яка саме проза читається на секції і що за мемуари оприлюднює на ній Смолич...
... Аж через тринадцять років по його смерті я сяду за стіл Юрія Корнійовича в його кабінеті, відкупивши дачу в Олени Григорівни. Сяду я за стіл та подумаю... Та й почну зовсім іншу сторінку власного життя, що тут, мабуть, і завершиться.
За його ж столом у великому, зручному і затишному кабінеті пишу й оцей етюд про Юрія Корнійовича до його століття.
ІІ