Середземноморське місто Александрія живе в очікуванні видатної культурної події XXI століття. Монархи, глави держав, світові знаменитості та вчені-інтелектуали готуються взяти участь у церемонії відкриття Александрійської бібліотеки. Найбільша скарбниця світу, що зберігала всі відомі тексти античності, прославилася не лише кількістю книг, а й насамперед сузір’ям блискучих учених. Фактично не було жодної галузі науки, в якій би генії Александрійської бібліотеки не перевершили весь світ. Вона не зникла в одній-єдиній пожежі, але стала жертвою повільного занепаду, що тривав століттями. Історія Александрійської бібліотеки — це реальні події, переплетені з легендами, що проіснували в пам’яті людства набагато довше, ніж цегляні мури її будівлі, які повалилоися 1600 років тому.
«Видатне досягнення доброго смаку
і царського піклування»
Це була непорушна аксіома Александра Македонського — щоб управляти, завойовники повинні спочатку пізнати тих, ким вони збираються правити. Чудові елліни III століття до нашої ери не були ні першими, ні єдиними, хто усвідомив важливість колекціонування книг і перекладу їх рідною мовою з метою культурної та політичної розвідки. Давні царства хетів і ассірійців мали вражаючі архіви з різномовними текстами, парфянський цар Ксеркс як воєнний трофей привласнив афінську бібліотеку — вчинок, який часто наслідували переможці. І все ж створення Александрійської бібліотеки належить до розряду нечуваних інтелектуальних авантюр в античній історії.
Юна столиця, яка увічнила ім’я великого героя, була приречена стати втіленням вченості і смаку, що перевершують світову славу поверженої Еллади. Такою була воля неприборканого Александра — найзнаменитішого вихованця Арістотеля. Через рік після смерті завойовника створена ним гігантська імперія розпалася. Провінції стали незалежними царствами і генерали Александра оголосили себе царями. Єгиптові дістався один із найбільш здібних генералів — македонянин на ім’я Птолемей. Він не марив мрією Арістотеля еллінізувати весь світ, ні, тим більше, гармонізувати його. Не був він і обмеженим циніком: засновник нової греко-македонської династії Птолемей I Сотер («Рятівник») — поважав інтелектуальну діяльність. Він і сам практикувався в літературі — встиг закінчити дивовижно достовірну історію воєнних кампаній Александра. Птолемей був присутній при спорудженні фундаменту Александрії пам’ятної весни 331 р. до н.е. і тепер невтомно продовжував будувати місто, господарем якого зумів стати після жорстокої боротьби.
Спочатку з’явився палац. Він був споруджений на березі Середземного моря, величний і непідвладний храмам Олімпу, і розрісся незабаром до цілого кварталу. Серед царських садів та палацевих колонад, у блиску моря і сяйві сонця, під невсипущим македонським оком зароджувалася велика александрійська література. Біля її витоків стояли видатні грецькі дисиденти, запрошені Сотером. Серед перших був опальний екс-губернатор Афін і учень Арістотеля Деметрій Фалернський. У палаці Александрії сорокатрирічний вигнанець знайшов політичний притулок, посаду царського радника і мінливе щастя наставника нащадків Птолемея. Як досвідченому адміністратору, добре обізнаному зі структурою академії Платона та лікея Арістотеля, йому довірили організувати «храм муз» — на кшталт Афінського мусейону.
Побудований у 290 р. до н.е., Александрійський мусейон дуже відрізнявся від афінської моделі. Він виявився значно більшим і розкішнішим, по-перше. По-друге, це була цілком нова концепція — поєднання науково-дослідного інституту і бібліотеки. По-третє, виключно придворна установа створювалася молодою монархією на противагу демократичним школам Афін, і вона мала відчути всі переваги й тіньові сторони царського патронату. Вчені, поети і філософи зобов’язані були створювати такі твори, в яких сяюча слава Птолемеїв не могла залишитися непоміченою.
Нам небагато відомо про точну організацію мусейону, крім того, що він щедро фінансувався, принаймні при перших Птолемеях. Тит Лівій охарактеризував його як «видатне досягнення доброго смаку і царського піклування». На його території розмістилися по сусідству дві установи з роздільною юрисдикцією: власне museion, призначений для музею та мистецтв, і бібліотека — biblion. Її називали головною бібліотекою, на відміну від філії, побудованої Птолемеєм III Евергетом у храмі Серапіса в 235 р. до н.е.. Бібліотека й мусейон були організовані у факультети з президентом-жерцем на чолі. Бібліотекою керував поет-учений на царський вибір. Багато хто з них були водночас археологами, астрономами, лікарями та критиками. Для них поетична форма стала зручним засобом вираження наукових ідей. Посада головного бібліотекаря була неймовірно престижною, і її володар ставав головним чиновником у мусейоні.
Будівля бібліотеки мала кілька бічних прибудов і критих галерей з колонами, де містилися ряди книжкових полиць — theke. Книги не видавалися додому, вони призначалися для роботи в читальному залі. Бібліотека була громадською установою, і її утримання оплачувалося з державної скарбниці. Це не було загальною практикою в елліністичному світі, де наукові установи та їхні бібліотеки належали тим, хто їх заснував, як, приміром, академія, заснована Платоном, або лікей Арістотеля.
Весь комплекс, включно з зоопарком, містився у межах царського кварталу в центрі міста, поруч із портом. Архітектурний стиль невідомий, швидше за все, ансамбль мав ті ж самі форми, що й академія Платона в Афінах. У великих будівлях розміщувалися лекційні зали, лабораторії, обсерваторія, банкетний зал і класні кімнати, тому що час від часу ученим резидентам доводилося викладати.
Наслідуючи манеру Платона, Деметрій Фалернський підбирав книги з працями з державного управління, оскільки прогрес в управлінні і культурі був подвійною метою мудрих правителів. Він був енергійним і далекоглядним у багатьох сенсах, і все-таки умудрився порадити царю оголосити спадкоємцем сина від Еврідіки. У 285 р. до н.е. Птолемей I загинув від удару блискавки, й інший син — від зовсім іншої дружини — закріпився на троні. Зірка Деметрія закотилася. Засланий у пустелю, він скінчив свої дні у тузі й помер, як говорили, від укусу гадюки. Деметрій Фалернський так і залишився в історії всього лише радником, але не головним бібліотекарем. А заснована ним бібліотека перетворювалася на щось грандіозніше, ніж сховище для сувоїв, і незабаром набула особливого характеру, заданого македонськими правителями: вона стала символом міста і живила мусейон незрівнянними книгами.
«Книги — це пристрасть, а їх колекціонування — хвороба» — мабуть, цей вислів народився в Александрії. Схоже, від самого початку бібліотека мала певну кількість книг. Птолемеї мало поважали право на інтелектуальну власність і купували книги з жадобою, якої ще світ не бачив. Частина оригінальних праць Арістотеля опинилася в Александрійській бібліотеці після їх викрадення Сотером. Для царя, який зумів привласнити тлінні останки Александра Македонського, така анексія не становила труднощів. Роботу, розпочату Сотером, продовжили його спадкоємці — Птолемей II Філадельф («Люблячий сестру») і Птолемей III Евергет («Благодійник»). Філадельф (роки правл. 285—247 до н.е.) викупив усю колекцію творів Арістотеля, а також зібрав роботи іудейських, халдейських, єгипетських та римських авторів. З неабияким ентузіазмом агенти Птолемея III Евергета (роки правл. 246—221 до н.е.) нишпорили по всьому Середземномор’ю в пошуках рукописів, якими поповнювали бібліотечну колекцію. Цар звернувся до правителів цивілізованого світу з проханням позичити цінні книги для копіювання. Цілий штат переписувачів трудився при бібліотеці. Коли Афіни надіслали йому оригінальні тексти творів Євріпіда, Есхіла і Софокла, Евергет наказав їх скопіювати, а оригіналів так і не повернув, свідомо пожертвувавши кругленькою сумою, внесеною під заставу. Митні чиновники на догоду Евергету видали наказ конфісковувати з кораблів, які заходили в александрійський порт, усі наявні на них книги, нібито для копіювання. Багато власників книг їхали з Єгипту без своїх оригінальних видань, але, якщо їм щастило, одержували копії. Оригінали, «що надійшли з кораблів», потрапляли до бібліотечних сховищ і йменувалися в каталогах як «корабельна бібліотека». У такий спосіб в Александрії опинилася медична література, у тому числі неоціненні твори Гіппократа «Інфекційні хвороби».
У бібліотеці зберігалися ймовірно 200 тис. томів (дехто вважає — 490 тис.), хоча визначення «том» — це фактично сувій папірусу певної довжини. Через наявність безлічі дублікатів справжня кількість книжок на 220 р. до н.е., мабуть, становила близько 120 тис. На час великої пожежі в 48 р. до н.е., за даними Лівія, в бібліотеці було понад 400 тис. сувоїв. Як на сьогоднішні мірки, багатство античної бібліотеки Александрії дорівнювало 128 тис. сучасних томів.
Під керівництвом головного бібліотекаря персонал виконував величезну роботу. Нові надходження прибували постійно, всі вони заносилися до каталогів: звідки надійшли, хто колишній власник, ім’я автора та стислий реферат. Часто рукописи копіювалися, а помилки виправлялися.
У міру того, як Александрія зростала та процвітала, могутнішала й її бібліотека, стаючи епіцентром еллінізму більше, ніж Греція. У бібліотеці Александрії найвеличніші праці минулого було піддано систематизації, кодуванню, поправкам та роз’ясненням. Ця робота розпочалася за Зенодота Ефесського (близько 325—260 р. до н.е.) — грецького граматика, який став 284 року до н.е. першим суперінтендантом бібліотеки. Бібліотечний начальник, сам творець епічних поем, прославився виданням першого критичного дослідження творів Гомера. Порівнявши різні манускрипти, покладаючись при цьому на власні судження, Зенодот викинув із текстів Гомера рядки сумнівної автентичності, інші переставив, підкреслив спірні місця, вніс деякі виправлення й поділив «Іліаду» та «Одіссею» на дві книги. При цьому він запровадив нове читання. Доти грецька мова розвивалася стихійно. Тепер її було ретельно перевірено, і в результаті з’явилася грецька граматика — дуже важливий предмет, але й небезпечний — оскільки приваблював педантів, шкільних учителів та всіх, хто вважав, що література — це справа правителів. І граматики Александрії, забувши, що вони просто кодифікували предмет минулого, почали диктувати правила на вічні часи. Вони подали сумнівний приклад нащадкам. Грецькі наголоси й запровадження системи пунктуації — ще одне благодіяння, винайдене в мусейоні.
Перша поширена легенда з історії бібліотеки дійшла до нас із листа Арістея (близько 180—145 р. до н.е.) і своїм виникненням зобов’язана іудейським вченим, котрі перекладали Старий Заповіт грецькою мовою. Сімдесят двох сіонських мудреців запросили до Александрії, розвели поодинці й засадили за працю. Сімдесят два індивідуальних переклади збігалися слово в слово! Хоча нині ця історія вченим здається сумнівною, інші фрагменти з листа засвідчують, що таке доручення Птолемеїв було, незалежно від результату.
Протягом семи століть сотні вчених працювали в бібліотеці — вивчали, читали, обговорювали та створювали власні шедеври. Вони писали на папірусі, виробництво якого трималося, відповідно до указу царів, у суворому секреті. Прагнучи задушити молоду бібліотеку Селевкідів у Пергамі та зберегти за Александрією славу світового центру культури, Птолемеї заборонили експорт папірусу з Єгипту. Тоді в Пергамі народилася чи відновилася стародавня технологія виробництва особливого матеріалу для виготовлення книжок із телячої шкіри, кіз, овець — пергаменту. Понад сто років конкурувала Пергамська бібліотека з Александрійською після указу Птолемеїв. Однак у 31 р. до н.е. суперечку було вирішено на користь Александрії: за загальновизнаною версією, Марк Антоній зробив велику милість місту, вкравши 200 тис. томів Пергамської бібліотеки й подарувавши Клеопатрі! Плутарх писав, що ці звинувачення були помилковими і стали частиною загального цькування Римом свого колишнього улюбленця. Хто ж тоді все-таки пограбував царів Пергама?
«Курятник муз»
283 р. до н.е. до мусейону прибули від 30 до 50 учених, спокусившись на фантастичні умови: проживання в царському кварталі, харчування за рахунок царської скарбниці, звільнення від сплати податків, щедра платня та протекція. Але мудрі Птолемеї поєднали всі ці немислимі блага з невсипущим контролем. До нашого часу дійшли дані про симпозіуми та спільні трапези вчених у присутності царів, на яких обговорювалися наукові, літературні й філософські проблеми. Царські резиденти не зажили популярності серед місцевого населення — головним чином через те, що їхнє перебування, не зовсім зрозуміле простим людям, оплачувалося з громадських фондів. Заумні суперечки вчених іммігрантів стали предметом критики з боку нахабних дотепників за межами Александрії. Тімон Плійський, філософ-скептик і сатирик того часу, в’їдливо коментував: «У багатолюдному Єгипті годується безліч книжкових хробаків, котрі без кінця дискутують у курятнику муз».
Бібліотека й мусейон не були прив’язані до жодної філософської школи або доктрини. Птолемеї до Александрії для надання лиску мусейону запрошували філософів, але тільки другорозрядних. Філософія — підозрілий предмет, він міг посіяти небажані зерна вільнодумства. Це була толерантна академія, але в дозволених межах царського заступництва. Палац фінансував і задавав тон, мусейон відповідав науковими й літературними шедеврами — зв’язок між ними був настільки тісний, що інколи доходило до абсурду. З абсурду й лестощів народилася назва сузір’я в північній півкулі неба «Волосся Вероніки». Дружина Птолемея III — цариця Вероніка (Береніка) — пожертвувала небу власний локон, молячись у храмі за якнайшвидше повернення чоловіка з небезпечного походу. Придворний астроном, спостерігаючи за небесами, «уздрів» політ волосся та його трансформацію на зоряні нитки. Придворний поет, не позбавлений уяви, «повірив» астрономові й склав елегію. Красуня Стратоніка, у якої й волосся майже не було, захотіла, аби про її волосся написали також щось на кшталт цього.
Хвалебні оди, жалобні мадригали, весільні гімни, генеалогічні древа, лікарські прописи, механічні іграшки — все, хоч би що забажали в палаці, — негайно виконувалося вченим персоналом мусейону. Учені й поети рідко заперечували, чудово знаючи: якщо не вдасться догодити, їх викинуть «із курятника», й тоді доведеться шукати іншого заступника чи померти з голоду. Умови їхньої служби не були такими вже ідеальними, як це могло видатися збоку. Найвища протекція не могла не позначитися на характері александрійської культури. Лестощі, снобізм і догідливість були притаманні їй із самого початку. Марна річ засуджувати її за те, що вона не стала іншою. Палац був сильніший від мусейону. Палац був старший. Поінформованість і нагляд як концепція царських амбіцій закладалися в основу діяльності бібліотеки з часу її заснування. Таким був александрійський проект індустрії знань — найкращий і, можливо, найпроблематичніший.
Персонал царської служби вважав природним і мудрим не провокувати гніву покровителів, які мали свої способи розривати контракти. Проте прецеденти траплялися. Поет Сотад Маронейський наважився розповсюдити анонімні вірші про одруження Птолемея II з рідною сестрою, до того ж, набагато старшою за брата. Автора поетичної мерзоти викрили й кинули до в’язниці. Після спроби втечі його знову запроторили — цього разу у важку посудину — й викинули в море. Його поетичний досвід згадували часто, мабуть, для науки іншим.
Поети Александрії творили, займалися міфологією, граматикою, розміром і ритмом. Каллімах (близько 305—240 р. до н.е.), творець поетичного жанру малих форм, був добрим поетом — так вважали в палаці. 64 його епіграми вціліли до наших часів. Він розпочав кар’єру шкільним вчителем і потім перебрався до мусейону, де став асистентом бібліотекаря. Він виконав величезну роботу — склав перший предметний каталог грецьких авторів із біографічною й бібліографічною довідками. Каталог складався з шести секцій і містив найменування 120 тис. сувоїв класичної поезії та прози. Розум та ерудиція Каллімаха були загальновизнаними, а відданість — безмежною. Це був він, хто писав елегії про волосся Береніки. Витончений і педантичний, Каллімах заявляв, викликаючи захоплення учнів, що «велика книга — це велика нудьга», і піклувався більше про вишуканість фрази, ніж про глибину й почуття, хоча почуттями перейнята його знаменита епіграма: «Хтось сказав мені, Геракліте, про твою смерть; і я заридав і пригадав, як часто — ти і я — зустрічали захід сонця, бесідуючи. А тепер ти лежиш десь, милий друже, обернувшись на прах. Але твої солов’ї, твої пісні ще живі; їх всепоглинаюча смерть убити не в змозі».
Серед учнів Каллімаха був вісімнадцятирічний юнак із тонкими ногами на ім’я Аполлон Родосський. Він переймався нав’язливою ідеєю писати епічні поеми — форма композиції, яку Каллімах ненавидів і всіляко заперечував. І даремно заперечував. Аполлон влаштував у мусейоні публічне читання власних віршів. Жахливий скандал став наслідком творчого виклику, Аполлона вигнали й Каллімах склав сатиричну поему під назвою «Ібіс», у якій тонкі ноги його суперника та інші вади висміяв. Друзі Аполлона парирували в тому самому дусі, і спокій у мусейоні було порушено. Каллімах переміг, але його перемога тривала не вічно. Після смерті Каллімаха Аполлона запросили до Александрії на посаду головного бібліотекаря, якої Каллімах свого часу так і не зміг удостоїтися. Жінки в палаці вибачали поетові тонкі ноги. Як і Гомер, він писав про аргонавтів, золоте руно й кохання, Ясона та Медею, але так, що цариці втрачали голову. Страждання, томління та пристрасті взяли гору, тему героїчних пошуків забули. Каллімаху, якби він не був в аїді, нічого було б заперечити проти такої поеми, за винятком її довжини.
Теокріт став генієм зовсім іншим. Генієм, який сформувався в Александрії, але не вона його сформувала. Він провів молодість на Сицилії і об’явився при царському дворі, сповнений пам’яті, якої жоден городянин не поділяв, — про свіже повітря та сонце, гірські луки й розлогі дерева, кіз та овець, чоловіків і жінок, які доглядали їх, і про всі радощі сільського життя. Життя це виявилося значно багатшим, ніж справи армії та царів. Теокріт висловив свої ідеї у віршованій формі, інколи він їх ідеалізував, інколи робив грубими і назвав їх «Ідиліями» — картинками сільського побуту. Любов, міфічні фантазії, природа — йому подобалися всі ці речі надзвичайно.
Апогей елліністичної цивілізації випав на період царювання Птолемея II. Птолемеї завжди покровительствували наукам більше, ніж поезії. У тій-таки гідромеханіці, приміром, не допускалося й натяку на критику їхніх божественних прав.
Математика, географія, астрономія, медицина — все визріло під царським благоволінням на обмеженому просторі землі, названому Александрійська бібліотека. Обсипані золотом і милостями, «книжкові черви» здійснювали воістину геніальні відкриття. Астрономія та пов’язані з нею математика й механіка стали предметом систематичного дослідження. Архімед — геній «евріки» — провів певний час в Александрії, вивчаючи розливи Нілу. Тут він заклав основи гідростатики й винайшов «важіль Архімеда».
Математика розпочалася з загадкової кар’єри Евкліда. Він був першим серед учених, запрошених Деметрієм Фалернським, і написав тут свої «Начала». Нібито виведений із терпіння, математик наважився кинути слова Сотеру: «До геометрії немає царських доріг» у відповідь на найвище прохання спростити пояснення «усіх цих кутів та трикутників».
У 235 р. до н.е. третім головним бібліотекарем став Ератосфен (близько 274—194 р. до н.е.) — стоїк, географ і математик. Він учив, що океани пов’язані між собою, Африка судноплавна і в Індію можна добратися, рухаючись на захід від Іспанії. Точно обчислив тривалість року і радіус земної кулі. Він устигав, до того ж, займатися хронологічними таблицями єгипетських фараонів і розробкою історичних подій у Греції. Його сучасниками були Арістарх Самоський, який запропонував геліоцентричну основу для сонячної системи за 1800 років до Коперника, та Гіппарх, який укладав карти небесних півкуль.
Александрійська медична школа лідирувала в елліністичному світі аж до візантійської епохи. За Птолемея старе табу на вивчення анатомії шляхом розтинання людського тіла було скасоване. Герофіл Халкедонський (близько 330—260 р. до н.е.) й Еразістрат із Іуліса (близько 315—220 р. до н.е.) практикували анатомічні дослідження шляхом вівісекції — прижиттєвого розтину тіл злочинців, які поставлялися з в’язниць за наказом царів. Ці «гострі» досліди, які потрясли античних коментаторів своєю крайньою жорстокістю, привели до відкриття такої безлічі нових структур і функцій у людському організмі, що в грецькій мові просто не виявилося підхожих слів для наукової термінології. Залишається загадкою, які лікарі могли мати доступ до анатомічного театру мусейону. Чи були вони перегодованими домашніми птицями у «курятнику муз», чи зовсім навпаки — одержимими в добуванні істини вченими-садистами? Громадськість міста протестувала найрішучішим чином: після Еразістрата цілі покоління лікарів не наважувалися анатомувати ні живих, ні мертвих людей.
Від Ератосфена естафета головного бібліотекаря перейшла до Арістофана Візантійського ( близько 237—180 р. до н.е.), здібного граматика, який, на жаль, не мав харизми своїх попередників.
Царський патронат виявився визначальним чинником у долі мусейону і бібліотеки. В II ст. до н.е. греко-македонська династія зіштовхнулася зі значною протидією місцевого населення і зовнішніх противників, і її підтримка наук вичерпувалася. Птолемеї більше не цікавилися бібліотекою і навіть вороже ставилися до неї. Вони, цілком можливо, зменшили її фінансування. Останній бібліотекар із плеяди найзнаменитіших — Арістарх Самофракійський (близько 217—145 р. до н.е.) — автор монографій і коментарів до творів Гомера, Піндара та Менандра, вирушив у вигнання, рятуючись від принизливих переслідувань, розпочатих Птолемеєм VIII.
Занепад
Мусейон і бібліотека були кращими за перших трьох Птолемеїв, як і перші бібліотекарі.
За сто років до Різдва Христового Александрійська школа почала втрачати своє значення. Це сталося почасти через заплутаний стан справ у державі при останніх Птолемеях, почасти через появу нових літературних і наукових центрів у Родосі, Сирії та Римі. Слід враховувати, що зали бібліотеки сусідили з палацом і її інтелектуали нерідко переривали свої заняття через політичні інтриги, громадянські війни, заколоти, скандали, наукові дебати, які підігрівалися припливом нових учених дисидентів.
З приходом римлян умови існування бібліотеки визначалися непередбачуваними обставинами заморських суверенів. Значна частина колекції, зібрана дев’ятьма поколіннями вчених, згоріла в 48 р. до н.е., під час війни Цезаря з Помпеєм, коли вогонь, охопивши флот Птолемея XIII, перекинувся на портові доки й книжкові склади.
Імператор Клавдій розширив бібліотеку, імператор Адріан відвідав її в 130 р. н.е. і дискутував зі світилами. Імператор Каракалла в 215 р. н.е. заборонив спільні трапези вчених і атакував послідовників Арістотеля.
Поступово Рим став менш залежний від александрійської пшениці й менш зацікавлений в александрійській науці. Вплив александрійської школи поширився тим часом на весь світ, але великі вчені переважно перебували в Римі. Процвітання змінилося спадом, те саме сталося з репутацією бібліотеки. Членами мусейону ставали здібні адміністратори та атлети. Його повсякденне життя загрузло в рутині безплідного доктринерства. Творчий колектив займався перекладами, систематизацією, філологічним очищенням, переглядом старих знань, звертав основну увагу на стиль класичних праць. Колекціонування, класифікація й упор на ерудицію багато важили для академічного професіоналізму. Та бібліотека перестала віддавати пріоритет розвиткові знань про світ і була більш відома як вартова наук, ніж їх двигун.
Проте траплялися й винятки. З падінням династії Птолемеїв геній Александрії набув нового напряму і переключився на філософію і релігію, які колись зневажалися. Велика александрійська філософія виникла за римської епохи.
В остаточному підсумку, піднесення і падіння бібліотеки збіглися з піднесенням і спадом самого міста. Мусейон і головна бібліотека були зруйновані чи в 270, чи в 272 р. прекрасною Зенобією, царицею Пальміри, яка кинула виклик імператору Авреліану і захопила Єгипет. Востаннє її краса яскраво зблиснула 274 р. під час ганебного ходу в Римі — у золотій колісниці в оточенні рабів, які підтримували важкі кайдани, одягнені на царствені зап’ястя.
Філія головної бібліотеки в храмі Серапіса проіснувала до 391 р. Останнім бібліотекарем став математик Теон, більш відомий як батько нещасної Іпатії. Її успіхи у вивченні геометрії та теорії музики переконали войовничих християн, що вона заслуговує смерті, як і бібліотека нечестивців. Усе, що залишилося від найбільшого у світі книгосховища, дісталося патріархам-суперникам, а 641 року — арабським завойовникам.
Араби, які мають досвід в оптиці, астрономії, математиці та географії, кілька книг вважали цікавими. На запитання, що робити з рештою, халіф Омар Ібн Аль-Хаттаб відповів гранично логічно: «Якщо зміст цих книжок відповідає Корану, то ми можемо обійтися без них, оскільки книжка Аллаха більш ніж достатня. Якщо, з другого боку, їх зміст суперечить книжці Аллаха, немає потреби їх зберігати. Дійте, виходячи з цього, і знищіть їх». Книжки були відправлені в громадські лазні, де використовувалися для розпалювання вогню. Їх вистачило на шість місяців. Тільки твори Арістотеля вціліли.
Історія про те, як араби півроку спалювали книжки, схожа на легенду. Навряд чи правомірно їх звинувачувати в знищенні давно зниклої бібліотеки. Її руйнування відбувалася протягом чотирьох століть і означало завершення одного шляху пізнання і початок іншого.
Відстрочене відродження
12 лютого 1990 р. в Асуані в присутності глав держав та офіційних осіб було підписано декларацію про відродження античної бібліотеки Александрії. Благородний проект втілювався в життя під егідою ЮНЕСКО й уряду АРЄ. Будівельні роботи завершені — ультрасучасна Александрійська бібліотека XXI століття милує око на березі Середземного моря поруч із планетарієм та університетом — на тому самому місці, де, мабуть, стояла дві тисячі років тому. Серед експонатів, знайдених тут до початку будівельних робіт, виявилися два уламки мозаїки. Експерти вважають, що мозаїка, очевидно, була частиною підлоги з царського палацу.
Вишуканий архітектурний дизайн бібліотеки — диск, який занурився у водну гладь басейну, — символізує Сонце Єгипту. Давні ієрогліфи, вигравірувані на круглих стінах будинку, розповідають про непроминальну славу великої цивілізації. Дванадцятиметрова гранітна статуя щедрого покровителя поетів і вчених — Птолемея II — вітає гостей біля входу. Це найбільша статуя, піднята нещодавно археологами з дна моря.
Архітектори постаралися передати дух античної бібліотеки й водночас створити установу, здатну задовольнити потреби сучасних читачів. Площа бібліотеки займає 40 тис. кв. м; у ній, крім читальних залів на 2 тис. місць та книжкових полиць для 8 млн. томів і 10 тис. давніх манускриптів, є великий конференц-центр, лабораторії для проведення реставраційних робіт, виставкові галереї, три музеї та науково-дослідний відділ. Тут не прагнуть зібрати всі книжки світу — це завдання непідсильне навіть для бібліотеки Конгресу США з її величезними коштами, — але хотіли б зберегти вірність духу мусейону, створивши атмосферу суворої науковості й відкритості для всіх, це місце зустрічі світових культур і набуття універсальних знань. На думку упорядників бібліотеки, вона має стати для світу вікном у Єгипет, а для Єгипту — вікном у світ. Та світ, охоплений злобою, тероризмом і ксенофобією, виявився не готовим до повернення своєї унікальної спадщини. Відкриття бібліотеки, призначене на 23 квітня 2002, було відкладене у зв’язку з трагічними подіями в Палестині, які створили, за словами президента АРЄ, «непідходящу для такої церемонії атмосферу».
Так розпочалася історія нової Александрійської бібліотеки.