Прийняття закону "Про внесення змін до Податкового кодексу України (щодо звільнення від оподаткування нерухомості релігійних організацій)" викликало пересуди й навіть певні ревнощі в інших неприбуткових організацій країни.
Справді, чому саме релігійним організаціям надають пільги в одному ряду з дітьми-інвалідами та сиротами, а інші об'єднання громадян мають платити на загальних підставах?
Перша відповідь, що лежить на поверхні, очевидна - так сталося. Почалося це ще в той період, коли Податковий кодекс перебував на стадії доопрацювання, і вже тоді релігійні організації затурбувалися з приводу майбутніх змін - перспективи платити податок на нерухомість на загальних підставах. Цю стурбованість у результаті було частково враховано в остаточній редакції Податкового кодексу, який залишив релігійним організаціям лазівку - можливість оформити податкові пільги, якщо на те буде рішення місцевих органів влади.
Однак, на пильніший погляд, з'ясувалося, що в наших умовах кожна лазівка - можливість для зловживань, таких як корупція або зведення політичних порахунків. Що й було продемонстровано цієї ж зими на прикладі столиці нашої батьківщини: Київрада гордо відзвітувала, що податкові пільги будуть в усіх, крім УПЦ МП. Депутати від ВО "Свобода" гриміли словесами в тому сенсі, що "прищучили московських попів". Мер, відчуваючи незручність ситуації, обіцяв це рішення якось скасувати (але так і не скасував). Представники УПЦ МП законно обурювалися.
Несправедливість цього рішення була надто очевидна. Від того, що створюється прецедент колективної відповідальності: "конфесія" ж або "церква" - поняття збірні. Пільги і їх відсутність стосуються не церкви загалом, а кожної окремої парафії, яка і є юридичною особою - платником податків. І парафії УПЦ МП були позбавлені цих пільг тільки тому, що депутатам у залі ради вдалося переконати один одного - мовляв, усі "московські попи" одним миром мазані, а тому нехай платять. Чесно кажучи, навіть РФ зі своїм законом про організації - іноземних агентів, порівняно з цим рішенням Київради, виглядає взірцем правової культури.
Хоча б тому, що "антинародна діяльність", підозрювана за кожним "московським попом" (якщо така була), має каратися не за Податковим, а за Кримінальним кодексом. Та й відмова у пільгах одній-єдиній конфесії, причому явно з політичних мотивів, - це скандальне порушення принципу рівності церков. Настільки скандальне, що у воєнний час цілком зійде за провокацію.
Отже, прийняттям закону про "безсторонні" пільги ми почасти зобов'язані київським депутатам, що створили прецедент, який неприємно тхне, коли ще не встиг висохнути підпис на Податковому кодексі. У пояснювальній записці - документі, досить цікавому для всіх дослідників маніпулятивних технік, - цей прецедент перетворився на аргумент. Відтепер жодних прямих можливостей політичного тиску на окремі конфесії з допомогою оподаткування немає. Та й навіщо вони, коли з непрямими працювати якщо й не простіше, то вже точно безпечніше.
Проблема, певна річ, не в релігійних організаціях. Хіба нам шкода для них пільг? Ні, звичайно. Але річ у тому, що зловживання, з якими бореться новий закон про церковні пільги, виникли тільки тому, що Податковий кодекс ці пільги передбачив (скільки там ще таких "лазівок", до речі?) Тобто головна проблема - не "кому скільки", а чи потрібно було взагалі виводити церкву окремим рядком у законодавстві про оподаткування? Невже церкви - найбільш соціально незахищені й бідні інститути, поряд із дітьми-інвалідами та сиротами, що фігурують у тому ж таки законі про оподаткування нерухомості? Чи вони прирівняні до державних організацій, які також, відповідно до зазначеного закону, не обкладаються цим податком? Так, багатьом церковним парафіям і релігійним організаціям важко платити за тарифом, але, як мовиться, кому тепер легко? Ми говоримо про необхідність реформ, радимо одне одному "жити скромніше". На цьому тлі дивний вигляд мають лідери суспільної думки, які щосили намагаються вийти з-під економічного удару, примусивши платити за себе когось іншого.
Релігійні організації всього лише опинилися в такому самому становищі, як і багато інших неприбуткових організацій. Які, звісно, теж шукають можливість так або інакше вийти з-під податкового пресу. Але їм це вдається набагато гірше, ніж релігійним організаціям, котрі можуть просто взяти й отримати такий подарунок від влади як "закон про пільги". У пояснювальній записці до законопроекту автори дуже тривожаться, що податок на нерухомість церквам доведеться платити з пожертвувань. При цьому вони воліють порівнювати своїх "клієнтів" не з іншими неприбутковими і благодійними організаціями, а з комерційними МАФами - і на повних підставах трубити про "несправедливість" такого стану справ.
Хоча справедливість вимагала подбати про весь "клас" неприбуткових організацій, які змушені так само, як церква, платити податки з пожертвувань. І не треба улюбленої російської народної пісні про "західні гранти", в яких прямо купаються вітчизняні НДО. По-перше, чутки дуже перебільшують ширину потоку західного фінансування нашого недержавного сектора (більшої його частини). А по-друге - мало знайдеться на світі донорів, готових затвердити бюджет проекту, в якому значиться графа "на сплату податку на нерухомість".
Звідки такий перекіс стосовно неприбуткових організацій у нашої влади? Основних причин дві. Перша - наявність лобі релігійних організацій в українській владі. Звісно, наші церкви часто не ладять міжсобою, але в низці питань вони цілком здатні виступити єдиним фронтом. Хоч лобі нерівномірно розподілене між церквами-лідерами, це не заважає отримати бонус усім релігійним організаціям, - інакше буде порушено принцип рівності релігій.
Друга причина полягає в тому, що українська влада дуже не довіряє своїм громадянам. Особливо після Майдану, коли стало зрозуміло, що громадяни у разі чого здатні на солідарність і взагалі на багато що. Коли виявилося, що громадянське суспільство багато з чим здатне впоратися без жодної підтримки держави. Що вона йому навіть заважає - і чим далі, тим більше. Зітхання волонтерів на тему "не треба нам допомагати - просто не заважайте" саме тому й утопічні. Нікому не під силу ефективно протистояти інстинктові самозбереження, - наша влада не виняток. Навіть якщо питання виживання країни суперечить питанням безпеки влади, - на жаль, тим гірше для країни.