Видатні знахідки археологів ХХ ст. відкрили науці до того майже невідомий світ великих середньоазіатських культур: согдійську, маргіанську, хорезмійську. Проте історична інтерпретація цих відкриттів до певної міри сковувалась методом марксистського підходу до історичного процесу, що панував у ті часи. Виправданий для країн Середземномор’я і Європи, цей метод, який спирається на всеосяжне побутування в усьому світі одних і тих самих соціально-економічних формацій, застосовувався в історичних дослідженнях повсюди й неодмінно, ставши єдиним і визначальним.
Здавалося б, що зі здобуттям республіками Середньої Азії незалежності й, відповідно, з відмовою від старих ідеологічних принципів історична наука освоїть нові, якісніші вершини і нові методи підходу до історичного процесу. Насправді все виявилося не так. На зміну хоча й заідеологізованому, але значною мірою науково обгрунтованому методу прийшли такі підходи до історії, в яких справді наукові методи історичних досліджень були просто відкинуті як непотрібні. Став переважати прийом вільного поводження з історичними фактами, а всебічне і всеосяжне вивчення історичних джерел попросту зникло.
Історичними дослідженнями почали займатися не лише вчені, а й представники інших професій, аж до керівників держав, виходячи, мабуть, не лише з прагнення поставити історичне минуле на службу своїх далекосяжних політичних амбіцій, а й із досить поширеного уявлення, буцімто історія, на відміну від природничих наук, доступна всім.
Це дилетантське і глибоко неуцьке уявлення спонукає дедалі більше так званих учених пробувати свої сили на науковому терені. Ще нічого, якби все це залишалося на рівні розмов за дастарханом, але ж ні! Такі «вчені» прагнуть оприлюднити свої опуси у вигляді статей, книжок, монографій, у яких проповідують власні погляди на історичні процеси та події, значно перекручуючи їх задля заздалегідь сформованих концепцій. Особливо небезпечні в цьому ряду праці, видані керівниками держав, які, завдяки статусу авторів, відразу ж або через невеличкий проміжок часу, необхідний для їх адаптації, стають чимось на кшталт «Біблій» для народу, нав’язуючи йому далекі від справжньої історії погляди. В унісон їм вторять професійні вчені-історики, що, напевно, взяли на озброєння цинічний афоризм прусського короля Фрідріха, який на запитання, як він пояснить незаконне захоплення Саксонії, прямо відповів: «А навіщо ж я годую своїх істориків?»
Наступним у цьому ряду стоять дилетанти яких завгодно спеціальностей, що не пройшли наукових історичних шкіл, не мають уявлення про методи історичних досліджень, а проте без вагань беруться за розв’язання найскладніших історичних проблем.
Уважний аналіз опублікованих цими псевдовченими праць свідчить, що, незалежно від ієрархічного становища, їх об’єднує одне — помилкове прагнення возвеличити історію свого народу, надати їй відтінку винятковості та обраності.
По суті створюється нова концепція історії Середньої Азії, яку я б назвав концепцією етнічної винятковості. Основними її ознаками є:
1. Найдавніша державність
Її нібито створив той чи той народ, залежно від етнічної приналежності автора того чи того «наукового твору». Причому як засновник держави майже обов’язково фігурує якийсь Огуз-хан, міфічна особа пізнього епосу, абсолютно невідома з давніх письмових джерел. Цей Огуз-хан оголошується, зокрема, засновником якоїсь міфічної Туркменської держави зі столицею в Алтин-депі, що існувала нібито вже в епоху бронзи у III — II тис. до н.е.
Ще далі пішов якийсь Касим Масімі, який у своїй праці «Племінне об’єднання «Уйгур». Історія Уйгурської держави», Алмати. 1998 р., стверджує, що Уйгурська держава налічує 12 тис. років, тобто вона належить до епохи неоліту (новокам’яного століття), коли ніяких держав у жодній частині земної кулі не існувало й не могло існувати. У тому числі й на території Центральної Азії, племена якої перебували ще на стадії переходу від привласнюючої економіки до виробляючої, що сталося лише в VI — V тис. до н.е. і далеко не в усіх частинах цього регіону.
Невиправдана, з погляду наукової методики, спроба А. Акаєва додати віку історії киргизької державності до 2300 років, оскільки вона базується на дуже сумнівному аналізі китайських джерел.
2. Стародавність народу та його самоназва
У праці «Рухнама» стверджується, що етнос, який носив назву «туркмени», жив уже в епоху бронзи, тобто в III — II тис. до н.е. і навіть під час існування культури Анау (чомусь названої державою), в епоху енеоліту — IV тис. до н.е. Проте це повністю суперечить усім даним історичної та інших наук. Наука досі не має у своєму розпорядженні даних не лише про мову племен Середньої Азії в той час, а й про назви тутешніх народів, які з’являються лише в VII — VI ст. до н.е. і містяться в «Авесті», у працях старогрецьких істориків і в наскельних написах ахеменідських царів. Що ж до назв сучасних народів Середньої Азії, то вони з’являються лише в епоху середньовіччя.
3. Гіпертрофований ареал держав чи кордонів і території розселення народу
Приміром, у вищезгаданій праці Касима Масімі наведено карту якоїсь міфічної уйгурської держави, що охоплює величезну територію від Тихого океану і до Східної Європи включно. Такої держави під такою назвою і з такою площею ніколи в історії не було, а якщо автор мав на увазі Великий Тюркський каганат, то навіть у часи розквіту в VII ст. його західні кордони сягали лише Північного Причорномор’я.
Та й це докорінно неправильно, оскільки Великий Тюркський каганат створювали різні тюркські племена, а не лише уйгури.
У цій самій праці стверджується, що індіанці Америки — це уйгури, і наводиться карта, що її названо як «Схему переходу уйгурських племен у північну Америку», з посиланням на карту, опубліковану в часопису «Кур’єр ЮНЕСКО», на якій, проте, немає підписів із назвою уйгур, а дається схема переселення азіатських монголоїдних племен до Північної Америки з Азії через Берингову протоку.
У книжці «Рухнама» фігурує той-таки гіпертрофований підхід до ролі туркменів у створенні двадцяти шести тюркських держав, тобто, по суті, майже всіх будь-коли створених представниками різних тюркських народів середньовічних держав. Серед них згадуються такі держави, як Караханидський каганат, держави Газневидів і Мамлюків тощо, утворені тюркськими племенами, які не мали нічого спільного з туркменами, а в державотворенні Мамлюків у Єгипті величезна роль, поруч із кипчаками, належить черкесам.
У книжці Н.Негматова «Таджицький феномен: теорія та історія» (Душанбе, 1997 р.) введено поняття «історичний Таджикистан», що охоплює всю територію Середньої Азії, включно з «західними підніжжями височенних хребтів «Високої Азії» — гірським вузлом Гімалаїв і Тибету, повністю Тянь-Шанем, Паміро-Алаєм, Гіндукушем, Іранським нагір’ям, Аму-Сирдар’їнським та Мургабо-Тедженським басейнами». Цей міфічний «історичний Таджикистан» нібито існував уже в епоху давньосхідних цивілізацій та держав, тобто в III — II тисячолітті до н.е., і саме «історичний Таджикистан» нібито мав уже в ті часи близькі зв’язки з Вавилоном, хетами, фінікійцями тощо, тим самим не залишаючи місця в історії Середньої Азії іншим її народам: киргизам, узбекам, туркменам, казахам.
4. Невиправдане звеличення свого народу та приниження значимості інших народів
Приміром, у тій-такі книжці Касима Масімі так охарактеризовані китайці — творці однієї з найдавніших і найбільш неповторних цивілізацій у світі: «Племена «хунну», що називаються китайцями, — варвари, є предками уйгурів. Вони, на відміну від стародавніх китайців, мали свій антропологічний тип, мову, економіку, релігію, пам’ятки культури, оригінальну писемність, життєвий уклад, географію розселення і т.д.» З цих рядків недосвідчений читач може отримати неправильне уявлення про китайців, які нібито перебували мало не на первісній стадії розвитку, коли предки уйгурів уже мали писемність та решту атрибутів матеріальної і духовної культури. Хоча насправді все було навпаки: не уйгури, а китайці були творцями дуже ранньої і великої цивілізації, створили одну з найдавніших у світі писемностей, якої уйгури у II ст. до н.е. взагалі не знали.
Я не думаю, що автор книжки не обізнаний із видатними досягненнями китайської цивілізації та її роллю у світовій історії, але таке протиставлення одного народу іншому та звеличення одного над іншим робиться спеціально, щоб принизити інший народ задля невиправданого звеличення свого.
Аналогічним шляхом іде й автор «Рухнама», який, всупереч історичним фактам, приписував створення всіх тюркських держав у Східному Туркестані, Середній Азії, Індії, Ірані, на Близькому Сході, у Закавказзі виключно туркменам, тим самим принижуючи творчу роль інших тюркських народів. У цій книжці, приміром, узагалі не згадуються узбеки. Начебто їх і не було. Та й інші тюркські народи Середньої Азії згадуються мимохідь. Як у книжці Касима Масімі, де уйгури посідали майже всю Євразію разом із Америкою, так і в Туркменбаші від Інда до Середземномор’я самі туркмени.
На відміну від вищевказаних авторів, які здійснюють «революцію» всередині історії тюркських народів, у книжці Н. Негматова роль тюркських народів зведено до руйнування культурних цінностей та знищення інших народів. «Євразійський тюрко-монголо-татарський степовий пояс із його культом сили, — пише автор, — став багаттям страху, духовної безвиході і національного існування протягом майже всього II тисячоліття нашої ери....»
Зумисне забуті імена великих тюркських правителів, поетів, учених — Юсуфа Баласагуні та Махмуда Кашгарського, Ходжа Ахмада Яссаві, Улугбека, Алішера Навої та багатьох інших, які зробили видатний внесок в історію цивілізацій Центральної Азії, і не тільки її. Забуто й те, що під егідою створених тюрками держав Караханидів, Газневидів, Сельджукидів та інших мирно й благополучно розвивалася культура таджицького народу.
Та якщо, за словами Н. Негматова, тюрки були виключно носіями страху й руйнівниками культури всіх народів, у тому числі й таджицької, як же вони дозволили зберегти пишноту таджицької культури і таджицької духовності (ех’є, за Н.Негматовим), про що ж тоді став би писати такі товсті книжки Н.Негматов?
Хочу зазначити, що така хвороба етнічної винятковості торкнулася не лише Середньої Азії. Останніми роками в Росії якийсь М. Фоменко та його прибічники посилено пропагують нове розуміння історії, далеке від історичної науки; масовими тиражами видаються його книжки і статті його прибічників, до яких, на жаль, увійшов і чемпіон світу з шахів Гаррі Каспаров. А суть цього нового «вчення» зводиться до одного — тієї ж таки етнічної винятковості, наразі — росіян, де в усіх термінах, іменах, географічних назвах від етрусків до Батия наявний, виявляється, російський елемент, тобто немає жодних інших народів, а всю історію Євразії творили виключно росіяни.
Етнічна винятковість, історична обраність, обраний народ — усе це з розряду теорій расової переваги, арійської величі, пантюркізму та паніранізму. До чого призвели ці псевдонаукові концепції, добре відомо людству.
Як свідчить історія цих лжетеорій, на чолі їх стояли люди, котрі ставили свої політичні амбіції вище за наукові істини. «Беда, — писав знаменитий байкар, — коль пироги начнет печи сапожник, а сапоги тачать пирожник».
Отже, чи не час, ідучи за цим визначенням, «віддати Богові боже, а кесареві кесареве»?