Ця шпигунська історія, поширена ФБР у серії «Знамениті справи», є маловідомою сторінкою Другої світової війни. Колишній радник міністерства юстиції та Білого дому Ллойд Катлер так описує психологічний стан, у якому перебувало тоді американське товариство: «У червні 1942 року минуло сім місяців після Перл-Харбора, але все ще не було ніяких новин із театрів воєнних дій в Атлантиці й Тихому океані, які піднімали б наш дух і дарували надію на швидку й рішучу перемогу. Японці знищили більшу частину нашого Тихоокеанського флоту, а генерал Макартур змушений був відступити від Філіппін. Саме тоді, 27 червня, директор ФБР Едгар Гувер оголосив у країні, що американська розвідка зірвала нацистський план знищення американських мостів і фабрик. ФБР упіймало вісьмох німців і американців німецького походження, котрі висадилися в Лонг-Айленді та Флориді». Гувер максимально скористався фактом арештів у публічній дипломатії і протягом кількох років не розтаємничував той факт, що сигнал тривоги в ФБР надійшов не від його диво-агентів, а від двох диверсантів, котрі сподівалися перейти на американський бік.
Це стосується психологічного чинника, який відіграє важливу роль у будь-якій війні. Важливішим із погляду нинішніх подій в Америці видається інший момент. За словами Катлера, арешт агентів абверу викликав серію подій, які можуть служити історичним тлом для виданого 13 листопада 2001 року указу президента Джорджа Буша, яким дозволено військовим судити підозрюваних іноземних терористів у трибуналах, а не порушувати проти них звичайні кримінальні справи. Цей указ передбачає арешт осіб, котрі живуть в Америці, але не мають громадянства, підслуховування телефонних розмов заарештованих з адвокатами, можливий допит декількох тисяч чоловік, котрі підтримують зв’язки з Близьким Сходом.
Катлер згадує, як через декілька днів після оголошення про затримання агентів абверу він брав участь у підготовці проекту прокламації президента Рузвельта, відповідно до якої створювалася Військова комісія для організації судового процесу над іноземними шпигунами й диверсантами. Їх мав судити військовий трибунал у складі семи генералів, жоден із яких не був професійним юристом, за відсутності представників преси, суду присяжних і цивільних суддів.
Виконавчий указ президента Джорджа Буша, вважає Катлер, певною мірою схожий на документ Франкліна Рузвельта від 2 липня 1942 року. Але події та умови суттєво відрізняються. Тоді вісім диверсантів перебували у в’язниці, й Америці необхідно було швидко розробити відповідні судові процедури. Нинішня ситуація — інакша, стверджує Катлер. Ще невідомо, кого ми судитимемо і який військовий трибунал займеться цим. На думку Катлера, указ президента Буша є незавершеним: у ньому немає визначення поняття «тероризм», не визначено процедуру дачі свідчень для військових трибуналів, і це в багатьох випадках може обернутися марною спробою заборонити цивільний перегляд вироків будь-якого процесу в американському військовому трибуналі або за кордоном.
Думку Ллойда Катлера поділяють законодавці-демократи, представники правозахисних організацій, більша частина преси. Вони звинувачують президента Джорджа Буша, котрий удався до жорстких заходів у відповідь на вересневі теракти, в усіх гріхах, навіть у найстрашнішому з усіх можливих в Америці — порушенні Конституції. Для нас це звучить дивно. Але для демократичного суспільства — це аксіома: права людини в Америці священні навіть щодо злочинців.
Однак у прибічників жорстких заходів є свої, не менше вагомі аргументи, що грунтуються на реальній ситуації та певною мірою на національних історичних традиціях. «Звинувачення в тому, що ми пересмикуємо Конституцію, лише напускає на країну туман війни, — заявляє міністр юстиції Джон Ешкрофт, переконаний консерватор і прибічник жорстких заходів у боротьбі проти тероризму. — Наша мета полягає лише в тому, щоб не допустити порушення конституційних прав і при цьому захистити життя американських громадян».
Відповідно до опитування громадської думки, проведеного часописом «Ньюсвік», 85 відсотків американців вважають, що адміністрація не робила ніяких зайвих кроків в обмеженні громадянських прав. Водночас існують важливі нюанси. 58 відсотків респондентів хочуть, аби всі або більшість судових процесів проходили відкрито. У тому, що недавніх емігрантів треба судити у військових трибуналах, переконано менше половини опитаних. Тим часом підтримка американцями того, щоб надати адміністрації надзвичайних повноважень у боротьбі з тероризмом після 11 вересня скоротилася з 54 до 35 відсотків.
Помиляються ті, хто вважатиме ознакою внутрішньої слабкості американського суспільства розгорнуту нині у США дискусію про сумісність введення військових трибуналів із цінностями демократії. У розвиненому громадянському суспільстві такі дискусії — звичайне явище. Ніхто, зокрема представники вищої влади, не може претендувати на те, що має патент на істину.
Я переконаний: американська демократія витримає випробування нинішнього драматичного періоду, а Сполучені Штати визначать свій внутрішньополітичний курс, спираючись на взаємодію виконавчої, законодавчої та судової влади, на взаєморозуміння між відповідальною за долю країни владою та її вільними громадянами. У цьому — корінна відмінність між розвиненим демократичним суспільством і посткомуністичними структурами в СНД, які не сформувались у громадянське суспільство, зокрема в Україні, де не припиняється з’ясовування відносин між гілками влади, а владу й народ розділяє прірва відчуженості.