Весілля у в’язниці – подія в нас хоча й не виняткова, проте й не ординарна. Все-таки не Бразилія! Це там, у країні традиційних фантасмагоричних шоу і карнавалів, у в’язниці Карандира, наприклад, у 2000 р. одночасно були оголошені чоловіком і дружиною понад 120 пар. Інша річ – у нас. По суті, ми ще цнотливі; що стосується ритуалів — індивідуалісти. Нас бентежать конвеєрний потік у палацах одруження і вимушене вінчання кількох пар у церкві; нас бентежать чужі погляди. У в’язниці ж чужих очей — надміру.
Важко уявити більш непідходящий для весілля заклад, ніж в’язниця. Весілля — це величний марш Мендельсона й шампанське, яке весело б’є в ніс, це вальс вільних людей і феєрверк емоцій... В’язниця — злобна неволя, казенна роба і похмурий погляд конвоїра. Вислів «весілля у в’язниці» – майже те ж саме, що «райське пекло», це оксюморон. Однак...
На Черкащині у 2005 році було зареєстровано 8993 шлюби, 29 із них укладені в місцях позбавлення волі, зокрема 25 – у чоловічій виправній колонії № 62, яку в народі називають «в’язницею на Хуторах». До цієї колонії ми з колегою з місцевої газети й прямуємо. Річ у тому, що на Водохреща, 19 січня, у ВК-62 очікувалося три весілля; на торжество нас запросила одна з наречених.
Маршрутка з центру міста — від черкаського обласного театру, де ще стоїть величезна новорічна ялинка, — до колонії за міською промисловою околицею доїжджає менш ніж за годину. У потрібному місці на проспекті Хіміків наш «бусик» звертає на вибоїсту дорогу, хвилин п’ятнадцять трясеться вздовж якихось бетонних парканів, і ось нарешті кондуктор глухо оголошує: «Зона».
Тут і мороз дошкуляє більше, нічого дивного — Водохреща, температура за мінус 20. Над зоною за цегляним парканом і спіралями «Бруно» (доторкнися — дріт із бритвеними зубцями почне напружено вигинатися, заплутувати й рвати на шматки живу плоть), над засніженими корпусами й похиленою сторожовою вишкою раптом де не взялася хмара ворон; прокаркали над зоною чорні птахи, полетіли; вільному — воля... Попереду нас протоптаною у снігу стежиною бреде бабуся з двома важкими торбами. Вона в чорному й схожа на підбиту ворону, яка тягне безсилі крила. Мабуть, бідолашна мати йде на побачення до непутящого дитятки...
Бюрократична складова весілля в колонії має свої зрозумілі особливості, починаючи з написання заяви. На реєстрацію вона пишеться у два прийоми: наречена заповнює у відділі РАГС свою частину документа, після чого відвозить бланк у колонію, де папір — після відповідних узгоджень у спецвідділі — потрапляє до рук її обранця. На роздуми нареченому і нареченій, як і у вільних умовах, дають місяць. Наречена зі свого боку, а наречений зі свого мають право запросити «на реєстрацію» гостей.
Перший заступник начальника ВК-62 підполковник Олег Паничек: «За новою класифікацією, ВК-62 — колонія середнього рівня безпеки, де засуджені – або ті, хто відбуває покарання вперше, або ті, хто раніше був засуджений умовно. За легкі злочини в нас не сидять. Тут у засуджених статті за злочини, які належать до злочинів середньої тяжкості, тяжких та особливо тяжких». Це і навмисні вбивства, і тілесні ушкодження, що спричинили смерть... Тут, як колись казали, і душогуби, і розбійники. Принесли вони у світ чимало сліз, мук і безсонних ночей, страшних роздумів, сирітство, злість. Але сьогодні тут про це не говоритимуть...
Ув’язнення у неволі, як і будь-яка розлука — хоч війна, хоч тривале плавання, — руйнівник сімей. Та ось три пари ніби вирішили спростувати цей закон.
Наречених ми знаходимо в кімнаті очікування, в якій гуляють протяги. Це приміщення під 30 квадратних метрів здається затісним, у ньому кілька груп людей. Навіщось карбую в пам’яті: у стіні — віконце-«годівниця», перед ним стіл, під яким на картонних коробках спить щеня; на стінах, обшитих фанерою, інструкції. Серед сірих облич і постатей у кімнаті вирізняються дві молоді жінки у вінчальних сукнях — Світлана і Тетяна, на плечах — ошатні шубки. Тут-таки і їхні батьки, і родичі женихів. Самі женихи в ці хвилини перебувають ще десь на території зони. Ну, а де ж третя наречена? Передумала? Виявляється, ні, не передумала. Пояснює якомусь усміхненому хлопцю: «Щоб я та відмовилася?! Не дочекаються! Я за ним на волі чотири роки бігала, тепер — мій!» Це Леся, приїхала на реєстрацію з Києва. Вона без ошатної сукні, тому що «для матері сюрприз», та нічого не знає, «хоча й здогадується». І фотографуватися «для газети» Леся відмовилася: «Мати побачить — уб’є! Спочатку її підготувати потрібно». В обличчі Лесі — якась похмура таємниця. Та й в усіх тут — немало в душі бур накручено, розібратися — що роман написати. Кримінальні статті в женихів серйозні, часом серйозніших не буває.
Старший інспектор із соціально-психологічної роботи ВК-62 майор Андрій Стрижов: «Відповідно до ПВР (правил внутрішнього розпорядку), засуджений, беручи шлюб, має право на позачергове тривале побачення — побачення до трьох діб. Звичайно тривале надають засудженому один раз на три місяці. Воно дозволяється тільки близьким родичам — матері, батьку, братам, сестрам, дружинам, дітям. А також особам, які до осудження перебували в цивільному шлюбі, але при цьому жили спільно й мають спільних дітей. Якщо поведінка в засуджених добра, в нас для них є такий вид заохочення як надання позачергового тривалого побачення. Тобто практично засуджений може отримати на рік п’ять таких побачень. А короткострокові побачення даються один раз на місяць — це розмова по телефону через скло. Для тривалого побачення в нас обладнано двадцять кімнат. Там є нормальні санітарні умови — ізольовані кімнати, туалет, душ, загальна кухня. Вартість проживання — 20 гривень на добу. Засуджений може оплатити проживання із зароблених ним самим грошей. За новим положенням, продукти — посилки — засуджені мають право одержувати без обмежень, хоч щодня. Раніше дозволялася одна продуктова посилка на два місяці. Таким чином, молоді цілком можуть у нас харчуватися, як і вдома. Але в нас заборонено проносити алкогольні напої, зокрема шампанське. Зазвичай одруження добре впливає на засудженого, в нього з’являється додатковий стимул заробити тривале побачення, з’являється й відповідальність перед близькою людиною...»
Світлана: «Моєму нареченому Мишкові — 28, мені 27. Разом жили з 15 років чотири роки. Розвела доля: Мишка закрили, я років через чотири вийшла заміж, чоловіка теж посадили. Він помер у в’язниці в мене на руках у 69-й (колонія в Кременчуці для хворих на туберкульоз). Одного разу я приїхала до Мишка на побачення, поговорили... Він серйозно хворий. ВІЛ. Стала приїжджати... Кохання... Згадуємо іноді: пам’ятаєш те, пам’ятаєш це, сміємося — стільки років минуло, доля така... У нас велика взаємна прив’язаність... Мало в нас часу залишилося для життя. Ми реально дивимося на речі. Живемо одним днем, не загадуємо на майбутнє. Ніхто не знає, яким буде перебіг хвороби. Сьогодні добре, а завтра... Але, кажуть, у нас може бути здорова дитина...»
Тетяна: «Мені 24 роки, Сергію – 30, я з ним знайома з 15 років. За вироком, йому ще чотири роки... Вирішили одружитися, тому що хочеться спілкуватися. Якщо вийде, заведемо дітей. Сьогодні тут і мої батьки, і його, ніхто не проти весілля...»
Нам виписують перепустки; здаємо телефони, рухаємося звивистими проходами; перед нами почергово відчиняються і за нами гримають замками троє сталевих дверей. Реєструють молодих у маленькій кімнатці в кінці вузького коридору за приміщеннями для короткочасних побачень. (Приміщення для короткочасних побачень — це десять пар кабінок; між візитером і засудженим коридор у півметра завширшки й подвійне скло; спільний телефонний дріт, а руки не потиснути). Для проведення церемонії в колонію приїхала начальник Черкаського відділу РАГС Лариса Черникова. В кімнатку для реєстрацій спочатку проходять наречена й гості, згодом під конвоєм з’являється жених. Із нагоди весілля йому дозволено цивільний костюм. Одну пару змінює інша.
У перерві між двома реєстраціями Лариса Черникова поділилася своїми спостереженнями: «Тут атмосфера зовсім інша, і річ не в тому, що тут не звучить марш Мендельсона й немає шампанського... Люди набагато гостріше реагують на все, сказане під час реєстрації, плачуть... Тут і сльози, і радість, і сміх. Якщо там (у палаці одружень) плачуть, як правило, з радощів, то тут – тому, що їм невдовзі розлучатися. Тут особливо трепетне ставлення одне до одного. Буває важко морально реєструвати такі шлюби. Завжди хочеться сказати їм якнайбільше теплих слів. Наприкінці я завжди їм бажаю: нехай скінчаться тяжкі часи, почнуться хороші. Інколи і я разом із ними плачу...»
Після реєстрації молодих розводять — через коридори й двері — по кімнатах для тривалих побачень. Кімнати ці обладнані так, що максимально приховують усе, що нагадувало б про в’язницю: грати на вікні прикриті затишною домашньою фіранкою, на стіні – яскраві фотошпалери з приємними пейзажами, над головою – весела люстра, у кімнаті є старенькі холодильник, телевізор, набір посуду. А ось про ліжка можна б розповісти й докладніше. Проте скажемо коротко: ці ліжка — вид особливої художньої творчості ув’язнених. Зроблені вони з явним натхненням і неабиякою фантазією.
Одна пара молодят — Сергій і Тетяна — виявила бажання вінчатися. Обряд був призначений наступного після державної реєстрації дня. Вінчання проводив у знайомій уже нам кімнатці ієрей о. Олег Капітонов, настоятель храму Настасії Узорешительниці, який будується в колонії. Пізніше він розповів: «Вінчання в колонії бувають, на жаль, не часто. Адже справжнє весілля — це вінчання. Сергій і Тетяна перед вінчанням уперше в житті сповідалися, серйозно поставилися до шлюбу. Наречена мені обіцяла воцерковитися — відвідувати служби, причащатися. Для них це дуже важливо. Під час вінчання наречений і наречена повинні випити вина з однієї чаші. Начальство дозволило...»
Ми прощалися з керівництвом ВК-62. Спільною темою в ті дні були розмови про люті морози. Нам розповіли, що в колонії своя котельня, тому повсюди тепло, як і в кімнатах для тривалих побачень. Колега мене підганяла: «Так, тепло і затишно... Але швидше б туди — на мороз, на сніг і вітер…»