У наш час спорт найвищих досягнень — особливо олімпійський — є тією сферою, що привертає до себе загострену увагу керівників держави, засобів масової інформації та широкої громадськості. Відбувається це тому, що успішні або ж невдалі результати виступів атлетів на найважливіших міжнародних спортивних змаганнях, і насамперед на Олімпійських іграх, — досить відчутно позначаються (відповідно, позитивно або негативно) на іміджі тієї країни, яку представляють спортсмени і національні збірні команди. Нині ми не можемо не бачити, що більшість найяскравіших досягнень наших спортсменів належать найчастіше саме тим із них, хто живе і працює за кордоном (боксери брати Віталій і Володимир Клички, футболіст Андрій Шевченко, низка провідних українських велогонщиків тощо). Що ж стосується ефективності вітчизняного олімпійського спорту, то результати участі українських спортсменів у ХХVII Олімпійських іграх у Сіднеї (2000 р.) та ХІХ зимових Олімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті (2002 р.) навряд чи можуть нас задовольнити. А перспективи виступів олімпійців України на майбутніх Іграх XXVIII Олімпіади в Афінах (2004 р.) і на ХХ зимових Олімпійських іграх у Турині (2006 р.) видаються досить туманними, і в прогнозах тут дуже важко бути оптимістом. З огляду на це, цікаві професійні судження й оцінки стану справ, якими з читачами «Дзеркала тижня» вирішив поділитися широковідомий у світі фахівець у сфері спорту найвищих досягнень професор Володимир Платонов.
Для фахівців, які працюють у галузі фізичної культури і спорту, мабуть, не секрет, що головне спортивне відомство України лихоманить упродовж багатьох років. Нікого з тих, кому дорога честь нашої країни, не можуть задовольнити ні рівень виступів українських спортсменів на олімпійських аренах, ні підготовка спортивних резервів, ні стан справ у сфері вітчизняного фізичного виховання, ні ситуація з розвитком матеріально-технічної бази галузі.
Мабуть, у жодній із галузей немає такого скрутного й безрадісного становища, як у Держкомспорті — державному відомстві, що за три останніх роки пережило три реорганізації, п’ять разів за цей час змінювалися його керівники.
На противагу всьому цьому, провідний у галузі вищий навчальний заклад — Національний університет фізичного виховання і спорту України (що перебуває у віданні Держкомспорту) — інтенсивно й успішно розвивається. Вуз одним із перших у нашій країні одержав винятково високий статус національного. Попри складну економічну ситуацію в Україні і породжену цим явну недостатність держбюджетного фінансування, університет зумів побудувати кілька нових корпусів і серйозно реконструював діючі, оснастивши їх найдосконалішою технікою, науковою апаратурою та іншим сучасним устаткуванням. Вуз розширив перелік спеціальностей і спеціалізацій, за якими в ньому готують кадри, — і не лише став визнаним лідером серед близьких за профілем вищих закладів освіти країн СНД, а й має цілком достойний вигляд на тлі найкращих вузів світу.
Лише останніми роками кілька працівників нашого університету стали лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки, а трьох було удостоєно Олімпійського ордена — найвищої нагороди Міжнародного олімпійського комітету. Праці провідних фахівців вузу широковідомі у світі, а багато хто з них має заслужений авторитет як в Україні, так і далеко за її межами, їх регулярно запрошують до різних країн для читання лекцій та консультацій.
Цілком зрозуміло, що негативні результати діяльності та складна ситуація в Держкомспорті, так само, як і втішний стан справ у Національному університеті фізичного виховання і спорту України, — наслідок серйозних розбіжностей у політиці, яка реалізується в цих організаціях, у професіоналізмі і ставленні до справи їхніх працівників. Це неминуче мало призвести — і, на жаль, призвело — до суттєвих протиріч між Держкомспортом і головним вузом країни.
Наш університет за дуже багатьма важливими позиціями не погоджується з політикою Держкомспорту і його практичною діяльністю, які шкодять не лише провідному вузу галузі, а й інтересам держави, заважають ефективно розвивати у країні фізичну культуру та спорт.
Нинішнє керівництво Держкомспорту повністю ізолювало фахівців нашого вузу від вирішення актуальних завдань у спорті найвищих досягнень, резервному та масовому спорті, у фізичному вихованні і суміжних сферах. Протягом багатьох років державне фізкультурно-спортивне відомство завжди активно і продуктивно використовувало потенціал вузу, в якому працює чимало досвідчених вчених та провідних фахівців-практиків — знавців своєї справи, які не раз приносили славу вітчизняному спорту і створили міцну наукову та методичну базу його досягнень.
Керівництву Держкомспорту не подобається, що провідні фахівці вузу за рівнем своїх знань і підготовленості значно перевершують чиновників, котрі нині опинилися на чолі фізкультурно-спортивного відомства. Бачення університетом курсу і засад, на яких має розвиватися галузь фізичної культури та спорту, істотно відрізняється від поглядів та дій нинішнього керівництва Держкомспорту, і, природно, не збігається з вольовими рішеннями, які останнім часом прийняло це відомство.
Неможливо погодитися і з тим, що роботу, яку Держкомспорт мав би проводити, втілюючи в життя реалізацію державної політики у сфері фізичної культури і спорту, контроль за виконанням цільової комплексної програми «Фізичне виховання — здоров’я нації» (яка затверджена Указом Президента України ще в 1998 році і, на жаль, здебільшого залишається на папері), керівництво спортивного відомства підмінило відписками перед вищими органами і «зняттям із контролю» питань, вирішення яких фактично й не починалося.
Не можна не згадати й про те, що нинішнє керівництво Держкомспорту цілком — і демонстративно — ігнорує основні обов’язкові вимоги, що висуваються, згідно із Законом України «Про вищу освіту», до міністерств і відомств, які мають у своїй сфері управління навчальні заклади, а саме: державне замовлення на молодих фахівців, яких випускають вузи, сприяння розподілу випускників, розвиток матеріально-технічної бази вузів, визначення перспектив і напрямів розвитку вищої освіти, створення нормативно-правової бази діяльності вищих навчальних закладів тощо. Відповідно до інших нормативних документів, Держкомспорт повинен допомагати вузу в забезпеченні матеріальними ресурсами, удосконаленні навчально-виховного процесу, а також гарантувати дотримання прав і законних інтересів навчального закладу, обстоювати інтереси вузу в органах державного управління та інших держструктурах.
Проте до всього цього в керівників Держкомспорту, очевидячки, руки не доходять — простіше займатися звичайним адмініструванням.
Досить небезпечними для вітчизняної вищої освіти у сфері фізичного виховання і спорту ми вважаємо тенденції, що чітко проглядаються в політиці нинішнього керівництва Держкомспорту України, — здійснити чергову необгрунтовану реорганізацію системи, зорієнтувавши її насамперед на підготовку спортсменів, тоді як кожному розсудливому фахівцю зрозуміло, що основні завдання системи освіти у сфері фізичної культури і спорту сьогодні принципово інші. Саме тому, а також добре усвідомлюючи пагубні наслідки подальшого перебування Національного університету фізичного виховання і спорту України в системі, підвідомчій Держкомспорту, колектив вузу звернувся до уряду та інших державних структур із клопотанням про термінове переведення нашого університету в систему, підвідомчу Міністерству освіти і науки України. Вважаємо, таке рішення буде ефективним, бо протягом низки років уже нагромаджено корисний досвід тісної ділової співпраці нашого вузу з цим міністерством, із його науково-методичною комісією з фізичного виховання і спорту, з комітетом з фізичного виховання та спорту, що функціонує у структурі Міністерства освіти і науки. Сподіваємося, уряд піде назустріч мотивованій ініціативі колективу вузу.
Цинічними видаються спроби керівництва Держкомспорту обвинувачувати фахівців, котрі працюють у сфері спортивної науки та освіти, і загалом Національний університет фізичного виховання і спорту України у причетності до створення тієї сумної ситуації, в якій опинився олімпійський спорт нашої країни. Причому такі непривабливі спроби перекласти провину з хворої голови на здорову затіваються не вперше. Такий прийом уже використовувався у 2002 році, після провального виступу збірної команди України на XIX зимових Олімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті. Тоді окремі діячі Національного олімпійського комітету і Держкомспорту спільно з керівництвом Федерації біатлону України (які у період підготовки до цих Ігор не лише проігнорували рекомендації наукової групи, а й зробили все, так би мовити, з точністю до навпаки і, понад те, грубо порушили основні положення концепції олімпійської підготовки), повернувшись із Солт-Лейк-Сіті, дуже активно розгорнули бурхливу лицемірну кампанію, спрямовану на обвинувачення спортивної науки, і насамперед нашого університету, в тому, що сталося зі збірною України на зимових Олімпійських іграх-2002. А тепер нинішнє керівництво Держкомспорту, знехтувавши науковими досягненнями й цілком ігноруючи думку фахівців спортивної науки (які наполегливо рекомендують провести кардинальні зміни і відмовитися від неефективних підходів до олімпійської підготовки, що практикуються нині), схоже, водночас готує грунт для дезінформації громадськості країни та керівників нашої держави щодо реальних причин досить імовірної невдачі збірної команди України на майбутніх XXVIII Олімпійських іграх в Афінах влітку 2004 року.
Нам важко зрозуміти, чому нинішнє керівництво Держкомспорту цілком ігнорує прийняту 2000 року і затверджену на всіх рівнях концепцію підготовки спортсменів України до XXVIII Олімпійських ігор. Відповідно до цієї концепції, вже нинішнього року всю роботу потрібно сконцентрувати на підготовці лідерів — 200 провідних українських спортсменів, здатних претендувати на вагомі успіхи на міжнародній арені. А до складу олімпійської делегації України, яка вирушить на Ігри-2004, слід ввести (без врахування ігрових командних видів спорту), щонайбільше, 120 найсильніших спортсменів — лише тих, у кого є реальні шанси на завоювання олімпійських медалей або, як мінімум, на потрапляння до шістки найкращих у відповідних номерах програми олімпійських змагань. Такий підхід, як свідчить світова практика, дає змогу якісно підготувати до Олімпійських ігор найсильніших спортсменів країни, вирішити стосовно них усі питання організаційного, матеріально-технічного, наукового, медичного, освітнього плану.
Проте Держкомспорт, порушивши ці основні принципи затвердженої концепції, залучив до олімпійської підготовки на її завершальному етапі склад спортсменів, загальна чисельність яких ушестеро більша, ніж планувалося.
Таке рішення викликало відразу кілька досить неприємних наслідків. Один із них — безглузде витрачання державних коштів. До того ж це позбавляє провідних спортсменів України належних умов для підготовки й відповідного контролю. Залучення ж до олімпійської підготовки дорослих спортсменів, які не мають жодних шансів на успіх у змаганнях Ігор-2004 в Афінах, може викликати в таких атлетів у разі провалу на Олімпійських іграх психологічні та фізичні травми — внаслідок напруженої інтенсивної тренувальної роботи з великими навантаженнями. (До того ж таких спортсменів буде позбавлено можливості своєчасно здобути повноцінну освіту і знайти своє місце в подальшому житті.) А нинішнє форсування підготовки юних спортсменів, які через свій вік, недостатні підготовленість та досвід не зможуть досягти успіху в Афінах, але які могли б — за умови планомірної, без форсажу, науково обгрунтованої підготовки — добре виступити на наступних Іграх 2008 року в Пекіні, здатне просто погубити перспективні резерви.
Вражає, що керівництво Держкомспорту ніяк не може усвідомити, яке завдання перед ним ставить суспільство. Якщо ставиться завдання завоювати максимальну кількість медалей, встановити світові й олімпійські рекорди, посісти гідне місце в підсумковій турнірній таблиці, — то треба було виконувати обгрунтовану й затверджену на початку олімпійського циклу концепцію олімпійської підготовки. Якщо ж ставиться завдання залучити — без будь-якого аналізу й розгляду — до олімпійської підготовки величезну кількість спортсменів, завоювати максимальну кількість ліцензій на участь в Іграх, без урахування того, будуть наші спортсмени серед перших чи серед останніх, відправити на Ігри чисельну делегацію з неефективним витрачанням державних коштів, — то треба діяти так, як і робить нинішнє керівництво Держкомспорту.
Аж ніяк не можна погодитися і з «шапкозакидальними» підходами нинішнього керівництва Держкомспорту до прогнозування очікуваних результатів виступу олімпійської збірної України на Іграх-2004. Якщо ознайомитися з офіційними поточними рейтингами наших спортсменів, регулярно оголошуваними федераціями з олімпійських видів спорту, то з подивом можна виявити, що навіть такі видатні спортсменки, як Жанна Пінтусевич-Блок і Яна Клочкова посідають у своїх видах змагань, відповідно, третє і четверте місця. На чому ж грунтується прогноз наших спортивних керівників, які обіцяють завоювати на Іграх-2004, щонайменше, 25 медалей, у тому числі п’ять золотих?
Обіцянки майбутніх перемог на Іграх в Афінах, що практикуються нині Держкомспортом, не мають під собою реальних підстав і викликані лише турботою про збереження службових крісел за керівниками цього відомства. На зміну їм має терміново прийти повноцінна індивідуальна підготовка для невеликої (не більшої за 50—60 чоловік) групи найсильніших спортсменів, які можуть реально розраховувати в Афінах-2004 на олімпійські медалі або хоча б на потрапляння в шістку найкращих.
А нинішня практика свідчить, що навіть такі наші лідери, як плавці Яна Клочкова, Олег Лисогор, Андрій Сердинов, штангіст Денис Готфрід, легкоатлети Юрій Бєлоног, Інга Бабакова, Віта Павлиш та інші не мають найнеобхіднішого для повноцінної олімпійської підготовки. Якщо не вжити термінових і кардинальних заходів для зміни ситуації на краще, то буде втрачено можливості завершального року підготовки. Національна збірна України на Іграх 2004 року в загальному заліку може опинитися не лише позаду таких країн, як Румунія, Болгарія, Польща, Угорщина, а й, не виключено, пропустить уперед збірні Білорусі, Казахстану, Чехії, Хорватії.
Особливо дивує те, що нинішній критичний стан з олімпійською підготовкою українських спортсменів і загалом з управлінням галуззю фізичної культури і спорту склався на тлі сформованого в останній час найсприятливішого за весь 12-річний період державної незалежності нашої країни ставлення до фізичного виховання і спорту з боку Президента та його адміністрації, Кабінету міністрів і Верховної Ради. Так, приблизно півроку тому указом Президента України практично розв’язано проблему фінансового забезпечення великої групи найсильніших спортсменів країни та їхніх тренерів (загалом — сто осіб), чого цілком достатньо для успішної олімпійської підготовки до Ігор в Афінах. Значно активізував свою роботу у сфері фізичного виховання та спорту уряд України (це певною мірою пов’язане і з тим, що прем’єр-міністр Віктор Янукович очолив Національний олімпійський комітет). Регулярно виділяються бюджетні фонди стосовно галузі фізичного виховання і спорту, залучаються позабюджетні кошти з різних джерел, а в регіонах активізувалася діяльність із розвитку матеріально-технічної бази, вирішення житлових і побутових питань спортсменів, тренерів та інших фахівців. Верховна Рада України спрямовує зусилля на вдосконалення законодавчої бази для підтримки олімпійського спорту в країні.
Проте керівництво Держкомспорту, як наочно свідчить практика його діяльності, особливо останніми місяцями, виявилося не в змозі належним чином використати надані можливості для поліпшення стану справ і вже сьогодні довело ситуацію в галузі — зокрема у сфері підготовки українських спортсменів до участі в Іграх XXVIII Олімпіади-2004 — до такого рівня, при якому не виключений ще менш успішний виступ збірної команди України на олімпійських аренах Афін, ніж це було на невдалих для наших спортсменів Іграх XXVII Олімпіади-2000 у Сіднеї.
Про порочність і згубність сповідуваного у спортивному відомстві України екстенсивного підходу до підготовки збірних команд країни свідчать не лише світовий досвід і дані науки, а й конкретні приклади з досвіду вітчизняного спорту, зокрема української легкої атлетики. У цьому виді спорту протягом понад десятка років збірна команда України готується за принципом «кількість переросте в якість» і «масовість породить майстерність». Хоча всім неупередженим фахівцям спорту і спортивної науки добре відома нежиттєздатність таких «принципів», які проголошувались у нашій країні дуже давно, багато десятиліть тому. Проте й сьогодні в основному складі збірної команди України з легкої атлетики — 224 (!) спортсмени (і відповідна частка від загального фінансування нашого спорту). Це більше, ніж у разом узятих збірних командах України з велосипедного спорту (трек), плавання, стрільби, художньої та спортивної гімнастики, вільної боротьби, тобто в тих видах спорту, у кожному з яких, на відміну від легкої атлетики, у нашої країни є серйозніші досягнення на міжнародній арені.
У вітчизняній легкій атлетиці за більш ніж десятирічний період не підготовлено жодного видатного спортсмена. Окремих успіхів на Олімпійських іграх і чемпіонатах світу досягали здебільшого ті українські легкоатлети, які були підготовлені на рівні спорту найвищих досягнень ще в колишньому СРСР, — стрибун із жердиною Сергій Бубка, стрибунка в довжину і потрійним Інеса Кравець, штовхальник ядра Олександр Багач, стрибунка у висоту Інга Бабакова, метальник молота Олександр Крикун, спринтер Жанна Пінтусевич (нині — Блок). А ті талановиті спортсмени, які могли б стати незаперечними лідерами світового масштабу у своїх дисциплінах легкої атлетики, виступають нестабільно й досі не зуміли повною мірою реалізувати своїх здібностей. Зате саме в легкій атлетиці український спорт заробив більшість допінгових скандалів. Це й довічна дискваліфікація Олександра Багача (вельми сумнівна, але покірно сприйнята Федерацією легкої атлетики України), і дискваліфікації, відбуті Інесою Кравець та Вітою Павлиш.
Причину нинішнього тяжкого становища, в якому опинилася українська легка атлетика, ми вбачаємо насамперед у низькій якості роботи з перспективними спортсменами, у гонитві за участю у великій кількості комерційних змагань — замість раціонально побудованої підготовки до головних стартів (Олімпійських ігор та чемпіонатів світу) і в залученні до процесу олімпійської підготовки чималої кількості спортсменів, коли надії покладаються на випадковий успіх когось із них, — замість кропіткої індивідуальної роботи з набагато меншою кількістю справді обдарованих атлетів; а також у нехтуванні сучасними досягненнями науки і спортивної медицини, при невиправданих сподіваннях на застосування стимулюючих фармакологічних препаратів, у тому числі заборонених речовин і методів.
На жаль, стан справ у цьому виді спорту в нас усе не змінюється на краще, і кризові явища у вітчизняній легкій атлетиці лише поглиблюються...
А є досить простий вихід із нинішньої ситуації: на рівні всіх збірних команд України з легкої атлетики — сконцентрувати увагу на організації повноцінної підготовки 30—40 провідних спортсменів, які мають реальні шанси досягти успіхів на міжнародній арені. Підготовку ж резервів на перспективу варто передати добровільним спортивним товариствам і відомствам та в центри олімпійської підготовки в регіонах країни — зрозуміло, належним чином організувавши і профінансувавши цю роботу. Адже саме так за радянських часів робило керівництво Держкомспорту СРСР, залучаючи з України до збірних команд невелику кількість найперспективніших спортсменів, де їх уміло доводили до світового рівня. А підготовка резервів доручалася школам-інтернатам спортивного профілю, добровільним спортивним товариствам і відомствам, центрам олімпійської підготовки. Так і сьогодні роблять у країнах, де цей вид спорту процвітає.
Не можна не сказати і про нехтування спортивною наукою, зневажання її завдань та проблем, запитів і розвитку, що постійно демонструє нинішнє керівництво Держкомспорту.
Аби проілюструвати політику і практику відомства в цій сфері, можна згадати, приміром, що ні Національний університет фізичного виховання і спорту України (який має найбільший науковий потенціал у нашій сфері), ні інші спеціалізовані вузи галузі так і не одержали від Держкомспорту якихось замовлень на наукові розробки, необхідні для різних ланок системи фізичного виховання і спорту. Адже в цій системі є чимало всіляких проблем різного масштабу, розв’язання яких істотно прискорилося б у разі залучення спортивної науки. Держкомспорт не передбачив підвідомчим вузам і коштів для оснащення наукових лабораторій та інших підрозділів, на придбання сучасної дослідної й діагностичної апаратури, тренажерних установок та іншого обладнання.
У 2001—2002 роках попереднє керівництво Держкомспорту розробило й почало реалізовувати, хоч і скромну (через цілком зрозумілі бюджетні фінансові труднощі), програму розвитку галузевої науки у сфері фізичного виховання та спорту. Зокрема були підтримані зусилля нашого університету з видання трьох журналів, дуже потрібних як науковцям вузів, так і фахівцям-практикам із різних структур галузі, — «Наука в олимпийском спорте», «Теория и методика физического воспитания и спорта», «Спортивная медицина». Проте нове керівництво Держкомспорту, яке прийшло кілька місяців тому, відмовилося сприяти випускові цих видань, хоча для цього потрібна досить скромна сума — близько 60 тисяч гривень на рік, що не перевищує 0,05 % від нинішнього річного бюджету державного спортивного відомства.
Не захотіло керівництво Держкомспорту підтримувати і видання навчальної та наукової літератури, здійснюване Національним університетом фізичного виховання і спорту України (через спеціалізоване видавництво «Олімпійська література», яке функціонує при вузі).
Ми не можемо погодитися і з тим, що вперше за багаторічну історію діяльності державного фізкультурно-спортивного відомства Держкомспорт повністю вилучив із планів роботи на 2003 рік заходи не лише з розвитку спортивної науки, а й із підвищення кваліфікації фахівців. Науково-практичні конференції та семінари, які проводилися раніше щороку (здебільшого на базі нашого університету) і сприяли удосконаленню знань та підвищенню професійної кваліфікації тренерів, викладачів фізичного виховання й інших фахівців, нині Держкомспорт виключив із планів, що, безперечно, завдає істотної шкоди кадровому потенціалу багатьох структур галузі.
Крім того, керівництво Держкомспорту по суті повністю виключило з планів і практики такі обов’язкові, необхідні складові, як співробітництво у сферах освіти, науки, підвищення кваліфікації фахівців, відмовилося від участі в міжнародних освітніх програмах по лінії Європейського Союзу та інших структур, чого не може допустити жодна цивілізована країна. Навіть у радянські часи, коли явно простежувалася дискримінація українських фахівців на користь московських, щороку десятки науковців та інших спеціалістів системи освіти і науки України посилалися по лінії Держкомспорту СРСР у відрядження на міжнародні наукові форуми, виїжджали на Олімпійські ігри, чемпіонати світу, Європи й інші найбільші змагання як консультанти збірних команд, висувалися і працювали в різних міжнародних комісіях, відвідували найбільші закордонні центри з обміну досвідом тощо. Нинішній же Держкомспорт України навіть не розуміє значущості такої роботи. І те, що сьогодні робиться в цій сфері, є виключно ініціативою і заслугою самих вузів.
Пояснюється така політика звичайною відмовкою — недостатнім фінансуванням. Проте якщо бути об’єктивним, то не можна не сказати, що навіть одного відсотка бюджету, який виділяється щороку Держкомспорту, вистачило б на видання трьох наукових журналів, 10—15 підручників для вузів і системи підвищення кваліфікації фахівців, проведення двох-трьох усеукраїнських наукових конференцій, двох-трьох всеукраїнських і 10—12 обласних семінарів з підвищення кваліфікації, відрядження 30—40 осіб за кордон для участі в наукових і освітніх форумах, здійснення серії заходів у сфері студентської науки, організації конкурсу на найкращу науково-дослідну роботу в галузі. Це дало б змогу залучити до такої надзвичайно важливої сфери діяльності щонайменше сім-вісім тисяч фахівців і кардинально підвищити якість роботи всієї галузі. Попереднє керівництво Держкомспорту заклало основи для цієї роботи, нинішнє ж цілком знехтувало нею.
Приміром, обласні семінари з підвищення кваліфікації фахівців, які ми проводили нещодавно спільно з Держкомспортом і обласними управліннями фізичного виховання та спорту в різних обласних центрах (Запоріжжя, Донецьк, Львів, Рівне та ін.), збирали по 400—600 фахівців, викликали величезний інтерес, стали потужним стимулом для підвищення якості роботи. Щороку вуз одержував кілька заявок на проведення таких заходів, що завжди підтримувалися Держкомспортом. Проте сьогодні ця практика, яка вже стала традиційною, на жаль, припинилася.
Колектив університету не може вважати нормальним і те, що його унікальна, на сучасному рівні оснащена матеріально-технічна база, створена останніми роками працівниками вузу за підтримки уряду, громадських організацій та спонсорів, — база, здатна добре прислужитися високоефективній підготовці провідних спортсменів України, науково-методичному і медико-біологічному забезпеченню олімпійської підготовки, не використовується Держкомспортом, а кількаразові пропозиції вузу з цих питань керівництво Держкомспорту ігнорує. Понад те, нещодавно нам повідомили, що 1,4 мільйона гривень — суму із затвердженого бюджету університету на 2003 рік, яка призначалася на розвиток матеріально-технічної бази вузу як одного з провідних центрів олімпійської підготовки, — керівництво Держкомспорту «перекинуло» на інші об’єкти, на нашу думку, незрівнянно менш значущі для вирішення завдань олімпійської підготовки, ніж наш університет.
Нам важко зрозуміти, чим керувався Держкомспорт, коли, готуючи для Кабінету міністрів України пропозиції з освоєння величезних площ на верхній частині території Національного спортивного комплексу «Олімпійський», нині порожніх, не вишукав хоча б 5 — 10 відсотків площ, які розподіляються, для розвитку Національного університету фізичного виховання і спорту України, не включивши його до плану розвитку і не вважаючи за доцільне обговорити це питання з керівництвом вузу. Адже наш університет забезпечений матеріально-технічною базою всього лише на 60% від нормативів, а теперішні дев’ять навчальних корпусів вузу розміщені на обмеженій ділянці площею 2,6 гектара, — і його подальший розвиток можливий лише за рахунок прилеглої до університету території НСК «Олімпійський» на Черепановій горі. До речі, рішення про виділення там нашому вузу ділянки площею 3,5 гектара було підтримане колишнім керівництвом Держкомспорту й узгоджене з Київською міською державною адміністрацією та іншими інстанціями.
Як могла виникнути в Держкомспорту ідея побудувати на території НСК «Олімпійський» закритий плавальний басейн з аквапарком (на що потрібні величезні кошти, яких і так постійно бракує)? Адже не так давно — у 2002 році — вийшла постанова Кабінету міністрів про фінансування на паритетних засадах — Держкомспортом і міськадміністрацією (загальна сума — 5 мільйонів гривень) — робіт із доведення до сучасних світових стандартів басейну Центрального спортивного клубу армії. Цей басейн, як відомо, розміщується на території спорткомплексу стадіону ЦСКА, де вже є потрібна інфраструктура і низка об’єктів, що дає змогу створити повноцінний центр олімпійської підготовки з таких водних видів спорту, як плавання, стрибки у воду, водне поло.
Не враховує керівництво Держкомспорту і того, що нині у Києві є близько двадцяти нефункціонуючих плавальних басейнів, для введення яких у дію потрібні відносно невеликі асигнування. А тих чималих коштів, які збираються витратити ініціатори спорудження одного нового басейну на території НСК «Олімпійський», цілком вистачило б і для доведення до необхідних кондицій наявного басейну ЦСКА, і для відродження багатьох інших плавальних басейнів у Києві.
Дуже важко зрозуміти ту настирливість, із якою Держкомспорт концентрує в себе всі кошти і виконує рутинну роботу, що охоплює планування тренувальних зборів, упорядкування кошторисів з фінансування підготовки 52 штатних збірних команд країни (а це тепер — майже 1700 спортсменів не лише основного складу, а й резерву — найближчого і віддаленого) і прийняття від них звітів, замість того щоб на підставі договорів передати ці функції федераціям із видів спорту, добровільним спортивним товариствам і відомствам, дозволивши у такий спосіб сформувати високоефективну систему олімпійської підготовки, як це було минулими роками і як це відбувається в країнах із високим рівнем розвитку спорту.
Слід відзначити, що саме таке рішення щодо основних національних федерацій (велосипедного спорту, плавання, футболу і деяких інших) було визначене бюджетом на 2003 рік. Проте нинішнє керівництво Держкомспорту з незрозумілих причин договорів із федераціями не підписало, коштів їм не передало, а тому, природно, погрузло в бюрократичній трясовині, від чого серйозно потерпають інтереси справи.
У результаті замість такої потрібної консолідації зусиль усіх зацікавлених організацій на повноцінному вирішенні актуальних завдань олімпійської підготовки Держкомспорт не лише не виконав покладених на нього функцій, а й надбав безліч опонентів в особі керівників низки федерацій з видів спорту, відомчих та інших спортивних організацій країни.
В останні місяці стало цілком очевидно, що Держкомспорт не лише не подолав кризових явищ, які рік у рік накопичувалися в галузі, а й різко збільшив їх. А це, у свою чергу, негативно позначилося насамперед на підготовці найсильніших спортсменів України до Олімпійських ігор.
Проте нині ще можна встигнути щось зробити для того, аби якомога достойніше представити нашу країну на Іграх ХХVIII Олімпіади в Афінах, оскільки залишився найважливіший — завершальний — рік олімпійської підготовки.
Цікаво, що стосовно інших проблем галузі, які повністю вийшли зі сфери діяльності Держкомспорту (розвиток системи фізичного виховання населення, підготовка кадрів, розвиток матеріальної бази), то завдяки ініціативі різних людей та організацій справи там ідуть досить успішно. Це можна сказати зокрема про інтенсивний розвиток параолімпійського і студентського спорту, розвиток багатьох так званих неолімпійських видів, будівництво сучасних спортивних споруд на базі великих підприємств і вищих навчальних закладів, інтенсивний розвиток так званої фітнес-індустрії на базі багатьох оздоровчих клубів і центрів тощо. Тобто там, де виявляється ініціатива грамотних і заповзятливих людей, позбавлених непрофесійної опіки й відомчого чиновницького диктату, справи йдуть успішно.
Зрозуміло, в ситуації, що склалася, самими лише кадровими заходами — при всій їх важливості — тут не обмежитися. Потрібна дієва увага з боку як державних структур, так і широкої громадськості до питання підготовки спортсменів України до участі в Іграх-2004, до її конкретизації, забезпечення якомога вищої якості і відповідальності основних виконавців, насамперед самих спортсменів, їхніх тренерів, керівників національних федерацій з видів спорту.
Стосовно ж розвитку галузі фізичного виховання і спорту та вдосконалення системи керування нею, то тут, безперечно, знадобляться радикальніші заходи. Зокрема у нас у країні може бути корисним запозичення досвіду Польщі. Там, як і в Україні, за багато років утомилися від украй слабкої ефективності роботи і низького авторитету свого спортивного відомства — і скасували його, створивши відповідну потужну структуру в системі Міністерства освіти. Високий авторитет і можливості цього міністерства в Польщі, як і природний, органічний взаємозв’язок систем освіти, фізичного виховання та спорту, дозволили досить швидко подолати всі ті протиріччя, які впродовж довгих років лихоманили фізкультурно-спортивну галузь, допомогли налагодити ефективну взаємодію з різними відомствами, з Національним олімпійським комітетом, спортивними федераціями та іншими громадськими організаціями, розширити їхні права і посилити відповідальність. Позитивні результати проведеної в Польщі такої структурної реорганізації не забарилися.
І це досвід не лише Польщі. Така ж сама практика в управлінні спортом у Німеччині, Франції та інших країнах Європи. Таким самим шляхом пішли і прибалтійські країни — Латвія, Литва й Естонія.
В Україні сьогодні вже існують необхідні передумови — як законодавчі, так і організаційні — для аналогічного розв’язання назрілої гострої проблеми. Адже вже протягом кількох років діє Комітет з фізичної культури і спорту Міністерства освіти і науки України. І, слід відзначити, працює він значно стабільніше й успішніше, ніж Держкомспорт. Потрібно лише трохи розширити функції Комітету з фізичної культури і спорту, що діє в системі Міністерства освіти і науки, і вирішити нескладні організаційні питання.
А Держкомспорт України — тим більше в його теперішньому вигляді і при політиці, яку практикує керівництво цього відомства, — себе попросту зжив і перетворився на гальмо, що відчутно заважає повноцінній діяльності галузі та її успішному розвитку.