Рим, прабатьківщина європейської цивілізації. Місто, з якого почалася Об’єднана Європа у 1957-му. Римський Капітолій. 29 жовтня 2004-го. Прем’єр-міністри 25 європейських країн підписують Конституцію Європи. Групове фото на подвір’ї Мікеланджело. Угорський прем’єр-міністр — зовсім молодий, із світлим обличчям вчорашнього студента, — жартує: «Для нас вхід у Європу — це як повернутися додому, на Різдвяний Свят-Вечір». Болгарія, Румунія, Туреччина і Хорватія ще не підписують Конституції, але вони вже тут, серед інших членів європейської родини. З Капітолію озирає цю нову Європу Марк Аврелій на коні, великий філософ, ідеал мудрого державця античності. Супроводжує подію рекламний ролик: дідусь під незмінну «Оду радості» Бетховена — гімну Об’єднаної Європи — подає маленькій дівчинці ручку. Онука усміхається і підписує Конституцію Європи.
Бо насправді підписана в той день Конституція — це майбутнє тієї дівчинки. Що таке Європа? — запитав хтось із європарламентарів. І відповів: «ПРИВІЛЕЙОВАНИЙ ПРОСТІР ЛЮДСЬКОЇ НАДІЇ».
29 жовтня Європа стала ще більше Європою, прокоментували журналісти.
Напередодні, 28 жовтня, Україна стала ще менше Україною.
Київ, прабатьківщина слов’янської цивілізації. Хрещатик. 28 жовтня 2004-го. Залізним маршем крокує військо. Над парадом на трибуні застигли не один, а цілих два Марка Аврелії місцевого розливу і суворо оглядають підвладний їм (як їм здається) людський мурашник. Бракує «третього брата», Лукашенка. А шкода. Може, хай би з трибуни параду на честь звільнення України від фашистських окупантів розповів вдячному народові про свої досить суперечливі політичні симпатії. Пояснив би, зокрема, чому він любить, з одного боку, Сталіна, а з другого — Гітлера. Бо Сталін, простий грузинський хлопець, виявляється, зробив великою Росію. А Гітлер теж був простий хлопець, як Ляксандр Ригоравич, тільки австрійський, а диви — зробив великою Німеччину... Так ось, заповітна мрія білоруського президента — і логічне завершення цього силогізму — пряма дорога Ляксандру бути президентом Росії: має ж хтось її зробити, нарешті, великою, якщо інші прості й не дуже хлопці не вправились.
Парад на честь звільнення України від фашистських окупантів? Ні, це не надто й завуальоване попередження власному народові, що у влади є не лише адміністративний, а й військовий ресурс на випадок, якби цьому несвідомому народові спало на думку якось не так голосувати на вкрай демократичних виборах. А потім ці ж самі БТРи закопувалися в листя під Києвом, чекаючи наказу згори, — питання: ще з Києва чи вже зразу з Москви?
28 жовтня Україна стала ще менше Україною. Бо принижена країна не має ідентичності. Її єдина ідентичність — рабство і страх. Україна провалюється в чорну діру минулого, — минулого, де єдиною формою існування був терор.
Але процес почався давно. І відповідальність за нього лягає цілковито на плечі сьогоднішньої влади України.
Згадаймо ще дві дати. 18 вересня 2003 року — рішення створити ЄЕП. 25 липня 2004 року — вилучення з доктрини України шляху до ЄС та НАТО. Якихось десяти місяців вистачило українському керівництву, аби породити цього мутанта: євразійську Україну.
Мутант має дві голови: одна дивиться каламутними очима кролика, якого загіпнотизував голодний удав, у бік Росії. Руки мутанта нервово відривають шматки української економіки, жбурляючи їх у бік «старшого брата». Інша голова мутанта судомно підморгує Європі, щоразу хворобливо шукаючи пояснень, чому Україна ПРОСТО НЕ ХОЧЕ увійти до Європи.
Європа з переляком дивиться на цього мутанта, іноді бажаючи в глибині душі, щоб його вже швидше з’їла Росія. Мабуть, Росії смакують мутанти, а Європі тим часом — одним головним болем менше. Дарма, що українське керівництво прагне переконати свій народ: ні, це Україна чекає, доки Європа стане гідною того, щоб її, Україну, шанобливо прийняти в добровільне коло вільних народів і суверенних держав. Нібито це керівництво не чуло, не знає і навіть не підозрює, що Європа сказала давно «так» Україні в Європі, хай і за чимало років. З одним лише уточненням: Україні без Кучми.
Що ж сталося такого фатального за ці тринадцять років, що перетворило європейську державу 91-го на сіру пляму євразійської провінції? А сталося те, про що із зловісною відвертістю сказав сам Президент на останньому святкуванні Дня незалежності: владу в свої руки взяла стара номенклатура. Пояснення? Просте: національно-патріотичні сили нібито були нездатні керувати країною.
Ні, трохи не так. Національно-патріотичні сили були занадто наївними демократами, тому й ДОЗВОЛИЛИ старій номенклатурі прийти до влади, не закликавши її до відповідальності за скоєні злочини, не провівши належної в таких випадках люстрації. Найкраще було б поставити цю владу, живих і мертвих її представників, — перед судом. Щоб суспільство знало: не можна безкарно нищити людей, руйнувати економіку, отруювати землю. Щоб суспільство опротестувало призначення колишніх стовпів режиму президентами, прем’єрами, міністрами та іншими посадовими особами в незалежній державі: при подібному керівництві ні про яку демократію не йдеться, а лише про рімейк вчорашньої системи.
Свого часу, після другої світової, ряд інтелектуалів — серед них Ханна Арендт, Габермас, Дерідда, — сказали, що Німеччина ніколи не побудує демократії, доки не проведе розрахунків з власним минулим. Німеччина ці розрахунки провела, — одного Нюрнберга було недостатньо. Ця країна показувала — і досі показує щоденно — цілому світові і собі самій свої задокументовані злочини, аналізує і кличе на суд пам’яті одного за одним усіх винуватців своєї катастрофи. Саме тому Німеччина стала демократичною країною. Вже не кажучи про те, що Німеччина розплачується за свої злочини й фінансово.
А нам дивуватися нічого. Наше суспільство не пережило свого Нюрнберга, маргіналізувало пам’ять ГУЛагів, — там зараз Росія створює умови для «адреналінового туризму». Отже, після років тиску і переслідувань нас знову підслуховують, шантажують, залякують? Віддаймо належне цій владі: вона побудувала те єдине, що вміла будувати. Чи ж можна чекати від кадебіста Путіна рішень політичних, а не силових? А від завколгоспом Лукашенка уявлень про демократичні цінності?
В пострадянському суспільстві початковий ентузіазм відкриття своєї історії перетворився на цілком цинічну непам’ять репресій і геноциду. А це перший крок до дозволу на новий геноцид. На сумнів нацистських керівників, чи не доведеться розплачуватися за геноцид євреїв, Гітлер відповів: «Забудуть, як забули про геноцид вірменів»...
І саме тому, що євреї не забули свого геноциду, — і навчили цілий світ не забувати, — світ пережив катарсис, став кращий, а політики — обережніші. А в нас велика частина нашого суспільства забула все, що з ним було зроблено. Саме тому наше суспільство стало суспільством «другого сорту»: для політиків, які вирішили, що з цим суспільством можна знову зробити те саме, і для світу, який бачить, що це суспільство готове й надалі покірно приймати будь-які форми приниження й насилля.
Крихітна, порівняно з Україною, Естонія, до того ж із набагато більшим — у відповідних пропорціях — відсотком російського населення, звернулася до Путіна з вимогою відшкодування спричинених радянською владою втрат. З суто північноєвропейською скрупульозністю Естонія виставила рахунок Росії: 17,5 мільярди доларів за розвал економіки і за депортацію 180 тисяч населення. Ви уявляєте, яку суму мала би запросити Україна за геноцид мільйонів українців під час Голодомору, за періодичні депортації, репресії, за знищені землі, потоплені села, за Чорнобиль, нарешті? Але ж чи Україна хоча б зробила спробу звернутися до Росії з таким питанням? Ні, замість цього з підлабузницькою посмішкою наші державці приймають з рук Путіна кожну ефемерну подачку. Росія може не любити Польщі, але Польща примусила себе поважати. І навіть Сталін знав, що побудувати соціалізм у Польщі, — це, за його словами, як осідлати корову: безрезультатно. Відтак Путін, — який розуміє одну-єдину мову: мову сили, — визнав злочин радянської Росії проти Польщі в Катині. Але жодною мірою Росія не визнала не лише своєї відповідальності за Голодомор, а й самого факту Голодомору. І один з найстрашніших геноцидів ХХ століття, власне, саме для Росії, винуватця трагедії, запав у небуття.
На пострадянському просторі, знову прибравши до рук важелі управління, пострадянська влада крок за кроком зцементувала свою піраміду. А також справно оволоділа новою риторикою: риторикою демократії.
Крім усього, ця влада довгий час придивлялася до свого народу, — чи й він такий самий пострадянський, як вона? Про всяк випадок наші керівники вивчили навіть кілька українських слів: ану ж бо пригодиться? Але потім ця влада зрозуміла, що боятися нічого: суспільство лоботомізоване, значні сегменти його мозку попередня система видалила. Зокрема інстинкт самозбереження і здатність дивитися в майбутнє. Відтак механізм керування простий і цілком радянський: довести народ до відчаю, до граничної мізерії, а потім кинути йому недогризену костомаху з барського столу — і народ твій.
Інструменти фіктивної демократії в руках пострежимної влади особливо небезпечні. У своїй останній розвідці про Україну ХХ ст. — «Пастка. 30 років зі Сталіним. 50 років без Сталіна» — Іван Дзюба слушно наголосив на цій особливості нашого суспільства: на нездатності в цілому мислити в категоріях реальної демократії. Про яку культуру демократичного мислення може йтися в суспільстві, де десятиліттями правило беззаконня, де називався «найпрогресивнішим» політичний лад, який займався послідовним нищенням людського життя як такого? Відтак сформувався несвідомий, байдужий, а то й просто цинічний підхід до самої категорії «демократія». А це в свою чергу зробило відносними її підставові категорії: гідність особистості, свободу совісті, повагу до закону як основного регулятора суспільного життя в правовому суспільстві.
Якщо ж людина втрачає (чи навіть просто амортизує) свою свідомість і свою гідність, вона стає учасником трагікомічного водевілю, як показує сценарій останніх виборів. Селянин веде корову робити щеплення — і мусить ставити свій підпис на підтримку провладного кандидата. Майбутня мама не може пройти гінекологічного огляду, доки не засвідчить письмово своєї лояльності діючому прем’єру. Спасибі, корів не примушують підписувати. Словом, влада проникає в усі шпарини соціального організму, бо, власне, цей організм втратив захисні рефлекси. Ще дивно, що можна купити хліб без таблички на шиї: «Я голосую (голосував, буду голосувати) за Януковича».
Відтак влада перетворює електорат на якийсь колективний бомжатник зачуханого приміського ринку, де декласований чи й криміналізований за роки фіктивної демократії виборець так коментує свої електоральні симпатії: «Вот, сидел, а как высоко взлетел!» Відкриваються широкі перспективи. Отже, не тільки кухарка може стати керівником держави… Недооцінив Ленін потенціал народу.
Суспільне дно ідентифікує себе з вершиною піраміди, тому що за роки свого керівництва ця влада зуміла створити суспільство без цінностей, без принципів, не капіталістичне й не соціалістичне, не цілком східне, але зовсім і не західне; суспільство, де закон не чинний і правил не існує. А головне — ТАКЕ СУСПІЛЬСТВО НЕ МАЄ ПРОЕКТУ МАЙБУТНЬОГО. Після краху глобальної утопії («світле майбутнє всього людства»!) — цілковите затишшя. Не осмисливши свого минулого, не знайшовши свого місця у теперішньому світі, це суспільство часом несвідомо, а часто добровільно викреслює себе з майбутнього.
Влада, однак, часу не втрачала і свій «проект майбутнього» реалізовувала: зрощення економічної влади з політичною. Слово «олігархи» дещо заелегантне. Мова йде насправді про мафіозні механізми прибирання до рук людського й економічного потенціалу країни. Чого ж дивуватися тоді, що в такому суспільстві навіть герой першокласників — не мореходець, не мандрівник, навіть не Гаррі Поттер, а — «крутой»? І цікаво, що цей новий герой нашого сьогодення — «крутой», «зек», є насправді «сином» цілком пісного комуніста. Бо й перший і другий — руйнівники і розкрадачі держави, ґвалтівники заляканого суспільства, світові номади, які лишають за собою руїни, але яким нічого не шкода і яким коріння не болить, бо його немає. Колективна Вєрка Сердючка, яка «шла-шла, пирожок нашла, села, съела и дальше пошла»...
Такому суспільству, звичайно, Європа не потрібна. Але й воно Європі — теж. При всіх труднощах в Європі грають «за правилами». А нещодавній український лідер, за словами Хав’єра Солани, — «грає з правилами».
Дивно: навіть у колишньому СРСР (принаймні в післясталінський період) були певні правила гри, насамперед тому, що Захід був під боком і завжди міг звести «несправедливий наклеп» на «найпрогресивнішу у світі державу». Відтак ця держава часом намагалася заховати ікла і посміхалася Заходу своєю вставною золотозубою щелепою.
А зараз сталася річ, страшна у своїй простоті: ЦЯ ВЛАДА ПРОСТО ПЕРЕСТАЛА ПРИКИДАТИСЯ. Вона елементарно визнала, що продовжує вважати своє суспільство тлумом ідіотів. Якому суспільству можна розповісти на День незалежності, що авторитет України на міжнародній арені невпинно зростає, якщо він не тільки неухильно падає, а й взагалі Україна вчора була проскрибована серед найкорумпованіших держав світу? Якому ще суспільству можна всерйоз пропонувати гасло «В Європу разом з Росією», коли всім на світі відомо, що Росія не збирається вступати до Європи, а Європа — пропонувати їй членство? Якому ще суспільству можна туркотіти з трибуни про економічний розквіт, якщо за даними Міжнародного банку Україна недалеко відбігла від Уганди? Не треба бути економістом, щоб знати, що ті 6% зростання аж нічого не означають в країні, що веде цей відрахунок від нуля, а насамперед в країні, де немає соціально справедливої дистрибутивної політики. Якому ще суспільству, після двотижневого відпочинку в олімпійській Греції, на пароплаві «Роттердам», від якого, кажуть, відмовилися західні чиновники олімпійських комітетів через занадто високу вартість, уряд може насмілитися в останній передвиборний місяць надбавити пенсії, протримавши це суспільство роками в злиднях? Треба, очевидно, бути просто переконаним, що таке упосліджене суспільство й не підозрює, що ця жебрацька подачка не становить і 10 відсотків тієї пенсії в Європі, яка вважається порогом бідності (500 євро). Вже не кажучи про те, що сама ця подачка негайно анулюється різким підвищенням цін, — і саме тому, що за нею стоїть не виважений економічний план, а панічний збір голосів на виборах найбільш слабкої, а отже, найбільш придатної для маніпуляцій частини населення. Врешті, якому ще суспільству можна сказати, що в ніч підрахунку голосів можуть бути перебої зі світлом?!
І чи ж треба дивуватися, що така ось демократична і квітуча Україна — єдина країна світу, як засвідчує спостерігач від міжнародної організації «Інститут країн Східної Європи і СНД» Еліезер Фельдман, де в 35—45% людей НЕМОЖЛИВО взяти інтерв’ю після голосування. Це означає, що в жилах цих людей тече не кров, а атавістичний страх і так само атавістична недовіра до своєї «демократичної» влади. До тієї влади, яка, якщо не доб’ється любові до себе свого народу шляхом адмінресурсу, то в запасі має ще два — військовий, а також... кримінальний.
Так, суспільство, яке не протестує, суспільство, яке згодне терпіти будь-яке приниження, перетворюють на бидло. А бидло може піти згодом тільки на м’ясо для канібальської влади. Країна, в якій був Голодомор, мала нагоду в цьому пересвідчитися.
На тлі динамічного розвитку європейських країн може викликати просто глибоку депресію невиліковна архаїка, присутня навіть у позірно футуристичних проектах нинішнього керівництва православно-слов’янського трикутника. За останній час ця архаїка випливла на поверхню, як чудесний острів у казках. Раптом президент сусідньої країни на території нашої країни гнівно погрожує одному йому видимим шпигунам «з-за бугра», та ще й твердить про спільність позицій обох країн щодо того самого «бугра». Культурний шок, холодний душ, — виявляється, кадебістська лексика нікуди й не зникала? Зрештою, а в якому економічному стані були б сьогодні ці країни, якби не мільярди доларів «з-за бугра», в наївному переконанні Заходу, що раніше чи пізніше тут таки народиться демократія.
Однак, якщо Україна не запитала, за яким правом Росія нав’язує їй свою модель стосунків з Заходом, то, власне, нічого іншого вона й не заслуговує, як тільки нового Берлінського муру між собою та Заходом, про побудову якого вже була інформація влітку, щоправда, не підтверджена.
Або ж концепція ЄВРАЗІЇ: довжелезну має бороду. Чи відомо ширшому загалу, що це була концепція російської інтелігенції ще 70-х років ХІХ ст., яка передбачала створення гомогенного компактного «російського простору», з ідеологічною програмою переплавлення всіх неросійських елементів у російське цивілізаційне поле? Досить поглянути на одні тільки назви тем у розділі «Всеславянский союз» в книжці одного з авторів теорії, Н. Данілєвського, «Россия и Европа»: «Россия не может быть членом европейской политической системы», «Россия должна быть противовесом Европе», «Необходимость Славянского союза для человечества», «Возведение русского языка в общеславянский», «Необходимость для борьбы с Европою»... Чи, наприклад: «Славянская федерация с Россиею во главе как решение восточного вопроса».
Данілєвський детально аналізує, чому саме Росія мусить створити цей «славянский союз»: бо інакше вона ризикує стати... «ничем»! Цікаво, що історія цілого світу розглядається виключно з точки зору інтересів Росії, — так, наче завдання світової цивілізації — допомагати Росії дістатися до «мирового владычества». Але що радісно — про Росію можна не турбуватися, позаяк «удел России — удел счастливый: для увеличения своего могущества ей приходится не покорять, не угнетать, [...] а освобождать и восстановлять [...]». Ну, наприклад, як свого часу в Афганістані, а тепер в Чечні: суцільне «восстановление», вже не кажучи про «освобождение». Подібна російська ментальність — це «світ навпаки». Відтак з перспективи такого «світу навпаки» решта світу теж бачиться догори ногами.
Словом, відомий віз так колесом і застряг у євразійському болоті.
Біда самої Росії, — а звідси й наша, — в тому, що російська культура в колоніальному своєму варіанті не сприймає категорії Іншого, нездатна на діалог, на співмірення себе зі світом. Та й, врешті, навіщо? «Разве русский человек, — питає себе і нас з вами сучасний російський філософ Ал. Дугін, — это не Вселенная?» І взагалі — «всех русских вмещает Бог, и русские [...] вмещают в себя всех, [...] и пропадают все народы в русском, [...] миг — и нету ничего, только русские, и лишь солнце пляшет над ними, русское наше солнце».
В одному має рацію російський філософ: «и пропадают все народы в русском»... Неважко помітити, наприклад, різницю в розвитку народу, коли він є частиною Росії і коли він здобувається на свою свободу. Фінляндія, скажімо. Як фінів називали в колишній Російській імперії? Принизливо, зневажливо: чухонці. Для Росії фіни були ніким, диким племенем північної окраїни Імперії. Чому ж сьогодні п‘ятимільйонна країна колишніх «чухонців» веде перед в Європі з багатьох показників?
Що ж обіцяє Україні така от євразійська спілка? Куди прагне «влити» Україну кучмівський режим? В країну в стані перманентної війни? У прірву приватизаційної істерики, яка висвистить весь потенціал і всі надра країни в бездонні кишені російських олігархів?
І про який «спільний економічний простір» ідеться, якщо всім відомо, що сьогодні будь-яка економіка — це політика і навпаки? Хто ще може сумніватися в тому, що ЄЕП — це перший крок до спільного військового простору? А в даному контексті це означає одне: ЄЕП буде спільним простором страху, спільним простором терору, спільним простором поліційного стеження, спільним простором підозри і насилля. І хай кожна сучасна жінка знає, що в цьому просторі її сини і внуки — це не люди, а м’ясо для тієї перманентної абсурдної машини війни, яку Росія перетворила на домінанту свого цивілізаційного коду, на підставу своєї уявної величі.
Що таке ЄЕП? Це визнання економічної поразки пострадянського простору у його співміренні з Заходом. Це озлоблене почуття власної неповноцінності. Це переконання в тому, що Україна так само приречена на напіврозвиток країни третього світу, як і Росія. Експорт нафти й газу? Типова характеристика третього світу: владці й олігархи (а це одне й те саме) їздять в лімузинах з басейнами, а голодний народ порпається по смітниках. Що виробляють ці країни і яка якість виробів? Погляньте на наші супермаркети: ганчірка для підлоги — французька, туалетний папір — польський. Зубні лікарні купують стару німецьку техніку, бо нова техніка навіть німецька, складена в Росії чи Україні, перетворюється на інструмент тортури. І при такій нелюбові до Заходу й Америки, часом на вітчизняному виробі — наївні надписи латинкою. Бо престижніше…
Одначе як такий нелюбий нам «бугор», то обмежмося продукцією з цього боку «бугра». Зробімо, як колишній «брат» Росії Фідель Кастро: нещодавно заборонив «ворожий» американський долар. Як ви гадаєте, для чого? Аби примусити кубинців, яким присилають долари їхні родичі з ворожої Америки, — бо це чи не єдине, з чого живе країна, — поміняти ці долари (утримавши для держави «дрібничку»: 10 %) на горді революційні кубинські песо. А потім купити за ці песо продуктів — знову ж таки «з-за бугра», аби непідкупний кубинський народ не витяг ноги з голоду, — все ж таки не революційна поза.
Вищецитований Данілєвський був занепокоєний, що «цивилизационные соблазны» вивітрять душу слов’янства і воно, бідне, розчиниться в «європействі». Правильно. Треба відмовитися від «чужого», європейського і перейти на «своє», на слов’янське. Запитаймо, наприклад, наших керівників, які прирікають Україну на російсько-білоруську модель, чи мають вони серед своїх машин «запорожця», чи носять одіж українських фабрик? Хай відмовляються від «цивилизационных соблазнов» «з-за бугра»: хай зсідають зі своїх «джипів» і «мерседесів», хай шпурляють комп’ютери і мобілки в писок західним «шпигунам». Хай сідають за машинку «Москва» і пишуть твори про слов’янську цивілізацію, яка конче має побороти ворожу цивілізацію європейську. Твір вийде короткий і глибокий, — як та дірка, яка утворювалася на валику нової друкарської машинки «Москва», щойно ти мав необережність почати на ній працювати: всі клавіші вперто гатили разом в одне й те ж саме місце. Яке вони слово писали? Починаю думати, що те слово було: ЄЕП.
Що лишилося від Білорусі? Вчора знищена двома тоталітаризмами, сьогодні — опереткова диктатура. І КДБ там ще КДБ, а не хоча б тутешні евфемізми. І прапор радянський. І ковбасу так само миють під краном, перш ніж знову покласти на прилавки. І на виборах 40% голосують за вічне президентство «бацькі», а виявляється — 82%... Білорусь, «чорне серце Європи», пише «з-за бугра» англійська преса.
Мапа Євразії — контурна. На ній немає міст, немає сіл, немає етносів, народів і мов. Бермудський трикутник, над яким вищецитоване «російське сонце» холодно світить над спокоєм хвиль, що зімкнулися над народами і культурами. На мапі цього безголосого Бермудського трикутника є лише Центр — забліндована Москва, як у відомому романі Войновича, оточена «трьома поясами ворожості». В центрі — влада, відчужена від суспільства. На периферії — суспільство, відчужене від влади.
Україна, ізольована від Європи, в економічному сенсі буде колонією, а в політичному — зоною. Словом, тим, чим вона й була в часи радянського режиму.
ЄВРАЗІЯ — «ПРИВІЛЕЙОВАНИЙ ПРОСТІР ЛЮДСЬКОЇ БЕЗНАДІЇ».
Європейський час — це час, спрямований у майбутнє. Ще вчора європейські народи були непримиренними ворогами, а сьогодні вони будують іншу історію, — історію європейської спільноти народів, в якій жоден народ не зможе ні образити, ні обікрасти інший народ. А у нас було і є «братерство». Тому історія трагічно нерозв’язного конфлікту між цими народами замінюється фальшивими ідеологічними схемами, які прикривають собою століття брутального насилля і приниження, що його з вражаючою регулярністю зазнавали «молодші брати» від «старшого».
Замість теорії чи історії — маленький зліпок з патологічної реальності цієї одвічної дружби «трьох народів-братів». Одна моя італійська студентка вже роками допомагає дівчинці з Білорусі. Двічі на рік возить її до Італії, приїздить до неї «з-за бугра», живе після римських апартаментів у бідній хаті з туалетом надворі. Дівчинка з України: втікала від чорнобильської катастрофи і забігла аж у Білорусь. Каже мені з подивом моя студентка: білоруської вона не знає («а зачем, разве это язык?»), українською не говорить («а кому он нужен?»). Говорить натомість відповідним вульгарним суржиком, яким у нас від президента до бомжа називається російська мова. І просить свою італійську подругу сказати петербурзьким друзям цієї подруги, що вона ні-ні, ані білоруска, ані українка, а чиста «русская». А петербурзькі знайомі цієї італійки кажуть: що ти там робиш у Білорусі? Це ж «деревенская дичь». Як, ти українську мову в Римі вивчаєш? Яка там мова, її ж немає. Це діалект російської... Ще слід додати, що білоруська дівчинка просить свою італійську подругу не говорити на вулицях італійською («забугорная» все-таки мова!) і пригинається в машині, коли проїздить повз міліцію: не знати, що тій міліції спаде на думку. В кращому випадку — штраф усіх авто в кінці місяця, замість невиплаченої «бацьком» зарплати...
І якщо навіть в радянські часи, при всіх репресіях, все ж таки існував якийсь зовнішній малюнок «інтернаціоналізму», то сьогодні йдеться про форми експансії брутальні і відверті. І притому — жодної поваги і вдячності з боку самої Росії, якій білоруський «бацька» віддав геть-чисто, що тільки міг відати. Навіть «Известия» пишуть «союзное государство», «союзник» в лапках і з великою іронією. Врешті, на території цього «союзника» зникають російські журналісти, російські громадяни потрапляють у каталажку при перетині кордону і т.д.
Білорусь — це трагікомічна і провінційна пародія на Росію. Тому ЄЕП і не може стати нічим іншим, як простором, в якому відбуватиметься постійний обмін взаємних патологій. Бо ж не тільки Росія нав’язує свої моделі, а й сама приймає породжені собою ж патології сусідніх країн. Наприклад, централізувавши адміністративну владу, Росія всього лише запозичила антидемократичну модель, яку Лукашенко ввів вісім років тому в Білорусі. Однак Білорусь на міжнародній арені аж ніяк не робить честі Росії як «союзное государство». Тому, власне, єдина країна, куди Росія ще може експортувати неототалітарну модель з певною для себе вигодою, — це Україна. Безкарна брутальність антидемократичної поведінки української влади у передвиборний і виборчий період — це калька з російської моделі. Так структурується нерухомий закритий простір, якого чекатиме лише така сама імплозія, як колишній СРСР. Тільки ця імплозія ризикує бути кривавою.
СЬОГОДНІШНЯ ВЛАДА УКРАЇНИ БУДЕ ЗАСУДЖЕНА ЗА СВІДОМИЙ ПРОВАЛ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СТРАТЕГІЇ НАШОЇ ДЕРЖАВИ. Я не знаю, чи це буде реальний трибунал, чи це буде суд історії. Але я знаю, що це буде — Суд.
Якщо українське суспільство не зуміє в останній момент вирватися з цієї пастки, воно прирече себе на роки небуття. Не будемо говорити про ідеальний філософський вимір Європи. Нагадаю лише про зрозумілий кожному вимір прагматичний. Що означає членство в ЄС східноєвропейських країн? Мільярдні інвестиції Європи в економіку цих країн, в інституційну структуру правового суспільства, в освіту, в культуру. Річ у тім, що економічна архітектура Європи побудована так, що вона не може припустити дисбалансів її компонентів без шкоди всьому економічному організмові. Тому від самого початку менш розвинені регіони отримували великі інвестиції. Для прикладу: Ірландія була бідною країною, а перетворилася на «кельтського тигра» і перегнала Англію (не випадково ж колись саме Ірландія провела референдум проти вступу Польщі до ЄС: кожна нова країна — це відтік коштів від «старших» членів ЄС).
Ось так: Болгарія і Туреччина, Румунія і навіть Албанія хочуть стати членами ЄС. І чомусь не видно черги на вступ до ЄЕП. І взагалі — чому росіяни в Балтійських республіках не кидають гордо невдячних балтійців і не замінюють свій новий паспорт ЄС, з яким можуть їздити по цілому світу, на паспорт «єдіной і нєдєлімой», з яким так чудово можна просидіти з іншого боку «бугра», вистоюючи місяцями в чергах до італійських, німецьких та інших посольств і платячи за місце в цих чергах сотні доларів?
Київська сценка. Вискакує хлопець з посольства Польщі з радісним криком: «Ура!» Обнімається з дівчиною. Вони щасливі, бо їдуть до Польщі, в якій три мільйони своїх безробітних. Українські заробітчани, казав мені один італійський колега, з заздрістю дивляться на рівень життя в Румунії. А Румунія, якщо хтось підзабув, це країна, в якій, за анекдотом, взимку в часи Чаушеску і після відчиняли вікна, аби в квартирах стало тепліше.
Але ця Румунія була присутня в Капітолії. А Україна з її економічним зростом і зміцненням міжнародного авторитету, — ні.
Тому що Україна досі є заручником свого минулого, якого до кінця не зрозуміла, не осмислила, не переплавила в тяжкий, але катарсисний досвід. Пенсіонер проголосує за свою наступну надбавку, — і за жменю гривень прирече своїх дітей і внуків на принижене і злиденне існування за межею цивілізованого світу. Проголосувавши за минуле, він віддасть МАЙБУТНЄ НА ПОТАЛУ МИНУЛОГО. За все трагічне ХХ ст. з України виїхало плюс-мінус десять мільйонів. І всього лише за останні десять років — теж мільйони людей. Є й такі цифри: сім мільйонів... Саме ця влада виштовхнула за межі країни мільйони людей у відчайдушному пошуку праці, знекровила тим самим демографічно країну, перетворила людей на дешеву робочу силу, яка збагачує «чужіх» країни все за тим самим сакраментальним «бугром». Демографічна катастрофа, вибух генераційної і родинної структури суспільства. Це знов «минуле, яке повертається», — і стискає у своєму зміїному кільці майбутнє.
Але в цій безодні безнадії є дві надії. Одна — це та, що влада, яка призвела своє суспільство до такого стану, насправді є безнадійно і безвихідно стара. Вона здатна діяти лише відомими їй методами. Саме тому вона позбавлена елементарної політичної (вже не кажучи про іншу) культури. Вона нічого нового запропонувати не може, крім силових варіантів і шантажу. Але цей тип влади може втриматися лише в системі тотального терору, типу сталінського. В сучасному світі — у світі Інтернету, супутникового зв’язку, неможливості заблокувати повністю інформацію і кордони — така влада приречена. Не забувайте, що можна мати два метри зросту і броньований жилет, — і впасти непритомним од вигляду летючого яйця. Ось емблема сили цієї влади.
І зокрема ця влада ще не знає, що й суспільство зовсім інше. Не має культурних інструментів для розуміння. Власне, друга надія — це та, що суспільство виходить з коми. З Польщі, Америки, Італії, Німеччини долинають голоси подиву з приводу того, як несподівано швидко Україна набуває ознак і характеристик громадянського суспільства. Найголовніше молодь — це саме той потужний трансформатор суспільства, який не дозволить минулому наздогнати майбутнє і поглинути його.
До всього ж, якщо Україна є справді відповідальним сусідом Росії, то — так, як Польща дбає про захист і зміцнення демократії в Україні, — так само Україна має подбати про захист і зміцнення демократії в Росії. Адже є інша Росія — Росія, яку ми знаємо і любимо як культуру критичного мислення: вчора Росія Чаадаєва і Герцена, сьогодні — Новодворської і Політковської. Французький філософ Андре Ґлюксманн сказав, що Політковська своєю книгою «Чечня. Безчестя Росії», засудивши Росію безкультурну й нелюдську, врятувала Росію як невід’ємну частину світової культури. Дівоче прізвище цієї блискучої журналістки, родженої в Чернігові, — Мазепа. Ось справжнє слов’янське братство, струм солідарності, — той струм, який допомагає висвітлити і історію, і сучасність, і навіть той стіл, за яким проводяться підрахунки голосів у післявиборну ніч.
Власне, збудувати в Україні ХОЧА Б ПОЧАТКИ ДЕМОКРАTІЇ — це був би перший крок до очищення стосунків з Росією від брехні й риторики, перший крок до побудови реальної, а не ефемерної рівноваги гігантського і вкрай нестабільного геополітичного регіону.
І все ж в остаточному рахунку відповідальність за це несе не той чи інший політик. Відповідальне насамперед суспільство. Жоден Гітлер і жоден Сталін не постав би, якби на той час відповідні суспільства були достатньо зрілими для демократичного шляху розвитку.
Не випадково Черчілль сказав: «Коли нація підпорядковує себе тиранічному режимові, вона поділяє з цим режимом спільну відповідальність за скоєні злочини».
Величезна частина нашого суспільства відмовляється мати цю спільну відповідальність з тиранічним режимом, оскільки воліє мати свою суб’єктивну відповідальність за майбутнє країни і дітей цієї країни. Зрештою, це природний здоровий процес у здоровому суспільстві. АЛЬТЕРНАТИВНІСТЬ ВЛАДИ є основною ознакою демократичного суспільства. Якщо з якоїсь причини цю владу не можна змінити, починається режим, який може перерости в диктатуру.
Ось тому сьогодні відбувається вибір не між двома кандидатами, а вибір між двома системами влади. Одній системі завжди можна буде сказати в разі потреби: товариство, ви не вправилися з вашими завданнями. Поступіться місцем новій політичній альтернативі. А інша система на кожне ваше слово вже має готову відповідь: замасковані в листі БТРи.
Тому це іспит на громадянську зрілість України. Cьогодні кордон між двома Українами проходить не між Україною україномовною та Україною російськомовною. Поділ не етнічний, не мовний, не релігійний. З одного боку — вульгарний покруч лоботомізованого суспільства, жадібний споживач фальшивих ідеологем, інертний транслятор енергії насилля. А з іншого боку — всі інші — українці, росіяни, євреї, татари, греки, — кожен, хто має свою культуру і відтак поважає культуру іншого. Це молода Україна і це стара Україна. А головне — це Україна європейська, в якій свідомість, солідарність і взаємоповага стають підвалинами громадянського суспільства.
Кілька років тому, влітку, на московських ринках вже продавався перший кулінарний продукт Євразії: м’ясо казахстанського верблюда, заражене чумою.
Смачного, ПІВГРОМАДЯНИ.
Бо СПІВГРОМАДЯНИ перекидають столи.