Слободан Мілошевич був одним з моїх головних «літературних героїв» протягом багатьох років. Завдяки ще дитячому захопленню Югославією я почав спостерігати за цією людиною ще тоді, коли до розпаду країни, війн, вигнань і бомбардувань залишалися ще роки. Слобо не сподобався мені з першого погляду на його портрети, виставлені у вітринах белградської вулиці Теразіє і в монастирській книгарні косовського монастиря Грачаниця, поруч із зображеннями православних святих. Він не подобався мені тоді, коли виступав із демагогічною промовою на Косовському полі — «всі серби мають жити в одній державі», і тоді, коли я спав під його портретом у гостинній сербській родині в Приштині. Він не подобався мені тоді, коли озброєні ним хорватські серби виганяли з Вуковара хорватів і коли зраджені ним хорватські серби тяглися з Вуковара після його чергової домовленості з Франьо Туджманом. Він не подобався мені, коли брехав, виганяв, коли знищував чужі народи і підставив під бомби свій. Не подобався мені, коли організовував глобальні трагедії і коли його політичний покровитель, пенсіонер Іван Стамболич, не повернувся додому після ранкової пробіжки. Він не подобався мені тому, що зруйнував цивілізацію, яку я любив. Не кажу країну — країна, напевне, була приречена. Кажу — цивілізацію взаємної поваги, яку з такими труднощами відмили від крові після Другої світової війни. От коли я гостював у своїх приятелів у Загребському університеті — один був хорват, другий серб, третій мусульманин-боснієць — так що я мав сказати цим хлопцям: що вони повинні ненавидіти один одного, бо одній ницій белградській родині захотілося якомога більше влади, грошей і крові?
Не подобався мені тому, що я напевне знав: серби — не такі, як він. І мені завжди було боляче думати, що цей прекрасний, талановитий, теплий народ асоціюють із генієм деструкції, зайнятим руйнацією усього навколо себе. Врешті-решт він і власне життя зробив частиною руйнівного політичного маневру. Хотів лікуватися в Росії, лікарям держави, яка гостинно відкрила двері перед його родичами, довіряв, лікарів у Голландії підозрював. І зник за кілька тижнів перед вироком.
З військовими злочинцями так буває. Їм чомусь необхідно піти незайманими. Генріх Гіммлер скуштував ампулу ще до Нюрнберга. Герман Герінг скористався отрутою вже після вироку. А Слободан Мілошевич виявився посередині — і в процесі взяв участь, і вироку не дочекався. І питання навіть не в тому, як він пішов із життя. А в тому, що переживати за свою честь і рейхсфюреру СС, і рейхспрезиденту Прусії, і президенту Югославії було варто тоді, коли мільйони людей ще не стали пилом на шляхах війни, не втратили близьких, не сповнилися ненависті до навколишнього світу. А переживати в камері, намагаючись якнайкраще уявити собі власну політичну роль, — зайве.
Напевне, як журналіст, я мав би радіти, що Слободан Мілошевич існував. Він створював сюжети. Завдяки йому про Югославію дізнався весь світ. Багато моїх колег вивчили сербську, щоб працювати у Белграді і слухати його демагогію без перекладачів. Але, напевне, для тих жителів Югославії, які ставали його солдатами або жертвами його солдатів, вигнанцями або тимчасовими господарями чужих домівок, просто забутими тінями, які могли б жити й радіти у своїй благословенній країні — для них було б краще, щоб ніхто про них не знав. І їхньої мови з цікавості до звірств не вчив. Бо одна справа, коли мову вчать, щоб читати Іво Андрича або Мілорада Павича, і зовсім інша — аби зрозуміти, що знову утнув Мілошевич.
У день його смерті серби згадували річницю вбивства Зорана Джинджича — людини, яка присвятила життя ліквідації системи, створеної Мілошевичем і стала останньою жертвою цієї системи. Сучасну Сербію не назвеш благополучною країною. Але про неї згадують дедалі менше саме тому, що вона одужує. Що Мілошевича вже немає. І реставрація минулого неможлива навіть коли цього побажає вся політична еліта цієї країни. Почало теплішати. І сніговий король із крижиною замість серця не зміг цього витримати...