Шукав в українській і російській пресі хоча б якісь коментарі, пов’язані з першим президентом повоєнної Естонії Леннартом Мері, — нічого не знайшов, окрім власного тексту, написаного майже відразу після повідомлення про смерть цього відомого політика. Як слушно написав мені один із читачів цього тексту — всі зараз переймаються іншим покійником. Звичайно! Для того, щоб про тебе згадували щодня, щоб вели пряму трансляцію твого похорону по всіх міжнародних телеканалах, тепер треба зруйнувати власну країну й кілька сусідніх, бути звинуваченим у етнічних чистках і загибелі сотень людей. Тоді твоя смерть справді буде подією для вдячного людства. А що зробив Леннарт Мері? Нічогісінько не зробив. Прожив нудне життя порядної людини. Писав книжки, мандрував, знайомився з людьми. Коли зайнявся політикою — нікого не вбив, не вигнав. Просто докладав усіх зусиль, щоб країна, президентом якої його було обрано, стала достойним членом Європейського Союзу. Щоб люди в цій країні мали перспективи на майбутнє. І люди йому за це вдячні. Цього тижня, в день похорону Леннарта Мері, в Естонії було оголошено день національної жалоби. Майже відразу з’явилися пропозиції перейменувати на честь покійного екс-президента Талліннський міжнародний аеропорт. При цьому наводилися приклади інших відомих «людей-аеропортів» — Кеннеді, Рейгана, де Голля, Бен-Гуріона... І це справді символічне порівняння. Для тих, хто жив у Радянському Союзі, існувало чимало відомих естонських імен — скажімо, прекрасного співака Георга Отса чи великого драматичного актора Юрі Ярвета. Однак для Європи, для світу тільки що «відкрита» Естонія починалася з постаті Леннарта Мері. І він став її гідним репрезентантом саме тому, що був цікавою особистістю. Адже що є цікавого в диктаторі? Тільки його дії, тільки повна відсутність моральних гальм, тільки демагогічні виправдання чергового «історичного» вчинку. Сам диктатор, як правило, пісний, маленький і нецікавий. У грубих біографіях таких можновладців можна знайти що завгодно, окрім них самих.
А про Леннарта Мері можна розповідати годинами — не тільки як про президента, а насамперед як про людину. Про те, як він об’їздив усю Росію, щоб відшукати родичів естонського народу. Про те, як він умів усміхатися — трішечки хитрувато, однак водночас добродушно. Про те, як умів перевтілюватися — з рафінованого європейця у брюссельських коридорах на «радянського письменника» на переговорах із Єльциним. Останнє перевтілення я бачив на власні очі — мабуть, небагато естонців уявляють, скільки горілки довелося пропустити через себе їхньому президентові, щоб досягти угоди про виведення військ зі своїм російським колегою. Поставився до цього іронічно — вже в «післякремлівському» стані записав велику радіопрограму про підсумки переговорів. Досі йому за це вдячний — не впевнений, що сам був би здатний у «післякремлівському» стані ставити запитання, не те що давати відповіді.
Намагався розвиватися й після того, як залишив президентську посаду і мав би дозволити собі відпочинок. Зустрів його під час останньої подорожі до Естонії на конференції, присвяченій Росії. Він приходив на кожне засідання, уважно слухав, розмовляв із давніми приятелями, знайомився з новими людьми. Тепер із повідомлення його родини дізнався, що був уже на той час смертельно хворим — однак мав таке бажання жити й діяти, яке йшло всупереч будь-якій хворобі. І справді — людина-аеропорт...