Проходив по Васильєвській вулиці, повз Будинок кіно — і почув оплески людей, які зібралися біля входу. Прощалися із Мариною Ладиніною. Важко було навіть уявити собі, що ця актриса — справжня легенда давно вже зниклого кінематографу сталінської епохи — була нашою сучасницею. Сьогодні, коли можна вже дивитися на цей кінематограф без ідеологічних нашарувань, усвідомлюєш, що стрічки Івана Пир’єва, які стали творчим тріумфом Ладиніної, насправді виявилися не стільки пропагандою, скільки казкою, мрією про щось недосяжне. І, звичайно, головною героїнею такої казки не могла не бути надзвичайно талановита і неймовірно красива жінка... В мене десь була листівка із фотографією вже немолодої Ладиніної — а втім, в усій її зовнішності, у вмінні себе тримати перед фотокамерою, у погляді і ледве помітній посмішці відчувалася ще краса втомленого обличчя — обличчя, якому вдалося стати більшим символом сталінської епохи, ніж сіренька фізіономія самого Сталіна.
Чому тоталітарному кінематографу так везе на таких актрис? Він навіть і не знає, що з ними робити, а вони народжуються і з’являються в кадрі. Більше того: чому мистецтву авторитарних часів так везе на особистості? Чи це різновид своєрідної сублімації, невикористаної людської енергії, яка аж перехлюпує через мистецтво? Чи просто збіг у часі? І чому тоді епоха особистостей так стрімко закінчилася, не залишаючи нам нічого, окрім марних сподівань? Я відчуваю себе ще достатньо молодою людиною, але як уявити, що я буду розповідати тим, хто молодший за мене років на 10—15, як я бачив Марину Ладиніну на сцені палацу «Україна», як Зіновій Гердт розповідав мені про те, як він клопоче про допомогу Ріні Зеленій, як в юрмальському ресторані «Лідо» Тетяна Пельтцер знайшла для мене місце за власним столиком, як в Центральному будинку літераторів колега познайомив мене із Інокентієм Смоктуновським — виглядатиму якимсь сивочолим ветераном з дореволюційного минулого. А між іншим всі ці люди були ще недавно, наше телебачення і досі існує на їхніх стрічках, їхніх біографіях, їхніх драмах і перемогах. Що ж сталося, чому ми не побачили нової генерації. Час перемін, ринок чи скоріш епоха дезорієнтації, епоха свідомої неповаги до цінностей?
Можливо, великі майстри нашого недавнього минулого просто дбали про те, щоб зробити хоча б трішки кращим життя тих, хто був поруч із ними. Це було їхнім творчим завданням, сіре безвихідне життя породжувало яскраві таланти — парадокс, але парадокс, необхідний для того, щоб просто виживати. Сьогодні ми просто не усвідомлюємо, якими мають бути наші цінності, у нас відсутнє цілісне уявлення про майбутнє, ми — суспільство одного дня. І наше теперішнє мистецтво — мистецтво одного дня. А такі яскраві особистості не потрібні, воно може продукувати хіба що мистецтво, пристосоване до миттєвих обставин...