Під час прямого ефіру на радіо «Свобода» колега запитав мене, чи можна порівняти те, що сьогодні відбувається в Україні, із подіями в Югославії часів Слободана Мілошевича. Порівняння, звичайно, кульгає: український президент жодного дня не користувався такою загальнонародною любов’ю, на яку міг розраховувати югославський. Свого часу я бачив портрети Мілошевича поруч із зображеннями святих у крамничках православних храмів — і в Белграді, і в старовинній Грачаниці в Косово. До Кучми ставились — і ставляться — у кращому разі, байдуже: тільки після й досі не доведеної до кінця історії з Гонгадзе певна частина суспільства почала відчувати до президента хай негативні, але — емоції! Мілошевич — як Єльцин: його можна або любити, або ненавидіти, бо такі політики діють щодня і викликають певне ставлення до себе. Кучма — як Путін: можна дратуватися режимом, однак не можна відчувати якихось емоцій до особи у зв’язку з браком останньої... Отож, коли я бачу незадоволену саме Кучмою — не режимом, не десятирічним марнотратством — опозицію, я починаю дивуватися...
Югославська опозиція протестувала проти Мілошевича — маю на увазі загальнонаціональний протест, знамениті белградські акції — двічі. Вперше— коли виграла місцеві вибори, вдруге — коли виграла вибори югославського президента. Режим Мілошевича був відомий безцеремонністю у взаєминах з опонентами: в Югославії вбивали журналістів, там невідомо куди зникали політики. Однак опозиція жодного разу не виводила людей на вулиці, коли усвідомлювала, що влада захищена своєю легітимністю. Тільки тоді, коли вона переконувалася, що влада не бажає поступитися вже завойованими опозиціонерами позиціями, — вона починала боротьбу. І обидва рази вигравала: Зоран Джинджич став мером Белграда після першого протистояння, Воїслав Коштуніца — президентом Югославії після другого. І ось тепер Слободана Мілошевича можна притягати до відповідальності за все — тепер, коли йому відмовив у довірі народ Сербії.
Проте, щоб притягати до відповідальності, теж треба мати чисті руки, правда? Проблемою югославської опозиції було те, що люди, які ніколи не співпрацювали з режимом, ішли в колоні з відвертими колабораціоністами. Знаменитий Вук Драшкович був то полум’яним опозиціонером, то віце-прем’єром, то знову опозиціонером. Те, що в цивілізованому світі називається політичною проституцією, в колишніх соціалістичних країнах сором’язливо називають «реальною політикою». І тут Україна справді схожа на Сербію. Однак останні президентські вибори в Югославії обійшлися без колабораціоністів. Понад те, навіть ветерани опозиції поступилися маловідомому політикові, який мав репутацію, проте не мав біографії. Воїслав Коштуніца — образ, фантом, вдала вигадка, на наших очах він, швидше, вчиться бути президентом, ніж президентствує... Однак інша людина перемогти не могла: у стомленого суспільства нагромадився такий тягар претензій до всіх чинних політиків — і провладних, і опозиційних, що воно марило новою особистістю. Режим запропонував суспільству Мілошевича — і програв. Опозиція запропонувала нову особистість — і виграла. Вона не вигадала цю очевидну формулу успіху — терпіння, легітимність, наполегливість, нова людина... Вона просто нею скористалася...
Я мав небагато часу в ефірі, тож не згадав про ще одну опозицію режимові Мілошевича — праворадикальну. Люди, які виголошували відверто фашистські гасла, то виступали проти режиму, то домовлялись із ним про спільні дії, — звичайнісінька модель поведінки маленьких нацистів. Одного разу вони навіть зіграли проти сценарію: лідер радикалів Воїслав Шешель був обраний президентом Сербії. Однак режим швиденько оголосив вибори недійсними, ніхто особливо не протестував, на наступних виборах перемогла вже своя людина, а «опозиціонер» Шешель став віце-прем’єром... Однак на жодному з етапів демократична опозиція Сербії не дозволяла собі йти поруч із нацистами, на жодному! Бо опозицію об’єднує насправді не те, що вона проти когось, а те, що вона за щось. За демократичну, спрямовану в Європу Югославію. За демократичну, спрямовану в Європу Україну. Не може бути жодного молодика з УНА-УНСО в колонах української опозиції. Жодного прапора, жодного представника жодної з праворадикальних організацій, які компрометують уже не тільки опозиціонерів, а й весь наш народ перед світом, повірте, не менше, ніж його компрометує багаторічна бездіяльність президентури. Демократична опозиція України — зі своєю програмою дій, зі своїм спільним кандидатом на посаду президента країни — унеможливить участь у її роботі всіх тих, хто дбає не про країну, а про своє місце на її верхівці, зачинить двері перед набридлими політичними повіями й карикатурними «бойовиками». Це вже буде не опозиція «проти», а опозиція «за». Така опозиція обов’язково дочекається легітимних президентських виборів. І хоча перед ними багато говоритимуть про адміністративний ресурс, неможливість чесного змагання, необхідність знімати кандидатури, — вона на них переможе.
Просто переможе.