…Свого часу я започаткував на сторінках «Правды» — тоді ще могутнього й сірого органу ЦК КПРС — рубрику, присвячену одній вулиці… Мені здавалося це дуже важливим: у газеті, яка звертала увагу на людину лише коли ця людина обрана членом Центральної ревізійної комісії, а на вулицю — тільки якщо нею простує першотравнева демонстрація — створити рубрику, присвячену просто вулиці. Звичайній вулиці, не прикрашеній кумачем.
Я видрукував тільки одну подачу — більше «Правда» не витримала, — однак яку! Присвячену Андріївському узвозу. Узвіз тоді несподівано змінився після реставрації, почалися романтичні прогулянки, вернісажі… І головне — реставраторам вдалося не знищити його душу, як це сталося з матрьошкізованим і запльованим московським Арбатом… Я ще кілька місяців одержував читацькі листи, автори яких — здебільшого некияни — дякували за те, що побачили в тексті не столицю Української РСР місто-герой Київ, а живе і не схоже на свій офіційний образ місто… Саме тоді я усвідомив, яку величезну роль може відігравати у свідомості людини образ місця — тільки потрібно навчитись правильно вимальовувати цей образ…
Пишу ці рядки дорогою до Києва. Я точно знаю, що буде після того, як я прилечу, — шлях від Борисполя, знайомі силуети міста, Лавра… Київ — одне з небагатьох міст, яке не потребує біографів та екскурсоводів, навпаки — вони його потребують, щоб мати імпозантний вигляд на тлі цього створеного самим часом образу. Я усвідомлюю, що тоді у «Правде» пішов шляхом найменшого опору — коли вибрав Андріївський узвіз з його ренесансними будиночками і булгаковським міфом про Турбіних… Це було — йти за образом, а впевнена у своїх силах людина, як на мене, має створювати його не зі старих будиночків і чужих міфів, а зі своєї душі. Нам цього неймовірно бракує — позитивної, фантазуючої енергії європейців, яким вдається перетворити на туристичні мекки кожну діру у Швейцарії, кожне, навіть невдало сплановане місто у Бельгії… Наші міста невідомі, королівські палаци занедбані, гетьманські міста втрачені, єврейські містечка проігноровані... І річ тут не в туризмі. Просто в Європі житель Брюгге чи Солотурна відчуває себе нарівні з парижанином або берлінцем — яка тут меншовартісність! У радянському — чи пострадянському — світосприйнятті — всі дороги ведуть до Москви з її начальством і нездорово рожевою ковбасою… А в нас тепер роль Москви відіграє Київ.
Тим часом я продовжую сподіватися, що ми не підемо за, власне, неукраїнською, москвоцентричною моделлю і не вибудуємо суспільства могутньої привілейованої столиці та принишклих другорядних обласних центрів. Та й не можливо це в країні, де є Львів і Харків, Полтава й Одеса, Дніпропетровськ і Донецьк. Обласна доля кожного з цих міст — рудимент радянської епохи і, якщо країна почне змінюватися, вони з осередків кланових інтересів почнуть перетворюватись на культурні й цивілізаційні центри, здатні розбудовуватись не гірше за Київ. Так вже відбувається в Польщі, де кожне місто — а не тільки Варшава — одна велика будова. І так має бути в нас, якщо не хочемо, щоб наша цивілізація зупинилась на Андріївському узвозі…