Одне з найсильніших вражень від моїх перших відвідин Польщі було не туристичним. Мене приголомшила випадково почута програма. Ведучий запропонував слухачам поділитися думками про вади польського народу... Пішла просто злива відгуків. Якщо несерйозно — стільки, скільки я почув про поляків того вечора, я не дізнався про них у всі наступні роки...
Згадав про цю програму, читаючи на шпальтах часопису «Новая Польша» стенограму процесу над сучасним поляком. Тоді, в радіопрограмі, я чув думки так званих «звичайних» людей. Цей процес був організований інтелектуальною елітою Польщі. І все було як на справжньому суді — звинувачення, захист, вирок. А найголовніше — глибинний аналіз причин національних успіхів і поразок, який може відбутися тільки тоді, коли ти перестаєш ставитися до власного народу як до священної корови.
Я не можу сказати, що вважаю поляків аж такою критично налаштованою нацією. Просто — звичайною нацією. Тепер подумаймо — чи можливий у наших суспільних умовах суд над сучасним українцем або росіянином? Мені здається, що у справедливому захисті того, що ми вважаємо за національну гідність, об’єднаються всі — від комуністів до лібералів, від поетів до голів колгоспів... Бо народ у нас хороший, працьовитий, чесний... Ось тільки не пощастило йому. В російських умовах захист буде ще агресивнішим — народ у нас великий. І не варто чіпати його своїми брудними лапами...
Ось уже й настав час дізнатися про походження ініціатора такої сумнівної ініціативи... А що? Я й справді належу до народу, який навчився ставитися до себе з пристрасною любов’ю або ж із не менш пристрасною критичністю — і тут сама історія не давала можливості знайти «золоту середину». А її потрібно, ой як потрібно шукати. Бо насправді народ потребує тих, хто здатний його справедливо звинуватити, не менше, ніж тих, хто здатний його любовно захистити... І краще, щоб це були одні й ті ж самі люди... Бо зрозуміло, що звинувачення на суді над сучасним поляком підтримували люди, яких ніхто не зможе звинуватити у нелюбові до Батьківщини.
Інколи здається, що вміння бути реалістичними у ставленні до країни, в якій живемо, ми втратили разом із відчуттям цієї країни. Франків вірш «Сідоглавому» вчили напам’ять у школі, однак весь гнівний пафос цього твору, його точна формула «я ж не люблю її з великої любові» в радянські часи навряд чи сприймалися адекватно. Франко міг би головувати в суді над сучасним собі українцем, бо усвідомлював, що патріотизм — не колінкування перед чесним і добрим народом, а праця набагато важча, яка полягає насамперед у спробі підняти народ з колін. Звичайно, для цього потрібно ще й піднятися самим — а сьогодні це вже завдання майже непідсильне для всієї нашої еліти. Ось і виходить, що народ, який виживає у створених для нього умовах європейських прерій, має піднятися сам і створити еліту не хуторянську, а здатну до критичної оцінки реальності. Все знову навпаки, все знову з ніг на голову, все знову позбавляє нас, тих, хто мав би служити цьому народові, будь-якої відповідальності за його майбутнє — просто тому, що ми так його любимо, так любимо...