UA / RU
Підтримати ZN.ua

Березень. Хрущов

Пригадую, як у книгарні «Знахідка» на Червоноармійській ще у 70—80-ті роки, в зеніті брежнєвського правління, продавали за смішними цінами стенографічні звіти «хрущовських» партійних з’їздів — ХХ, ХХІ, ХХІІ...

Автор: Віталій Портников

Пригадую, як у книгарні «Знахідка» на Червоноармійській ще у 70—80-ті роки, в зеніті брежнєвського правління, продавали за смішними цінами стенографічні звіти «хрущовських» партійних з’їздів — ХХ, ХХІ, ХХІІ. І хоча в делегатських промовах на перших двох форумах навряд чи можна було знайти щось, що відхилялося б від «генеральної лінії» (адже таємна доповідь Хрущова про культ особи до стенографічного звіту ХХ з’їзду не увійшла), ХХІІ з’їзд КПРС повністю компенсував нудність попереднього читання. Делегати — а серед них були і керівники країни брежнєвських часів — так завзято викривали злочини сталінських часів, що не можна було повірити в те, що ті ж самі люди два з’їзди перед цим знаходилися в стані щасливого нічогонезнання про країну, якою їм довелося керувати. Однак набагато серйозніше враження справляв той факт, що ті ж самі люди забули про своє прозріння вже на ХХІІІ партійному з’їзді — і практично вже до кінця існування своєї партії, до Горбачова, поводилися так, ніби й не знали нічого про епоху сталінізму, ніби й не уявляли собі всіх масштабів трагедії...

ХХ і ХХІІ з’їзди КПРС були партійною помаранчевою революцією. Суспільство щиро повірило у бажання апарату змінити атмосферу в країні — саме ця реакція людей і стала головною причиною хрущовської «відлиги». Однак номенклатура не збиралася нічого змінювати. Можливо, у самого Микити Хрущова було усвідомлення своєї історичної місії, помножене на багаторічну антипатію до Сталіна. Не Сталіна-диктатора, напевне, а Сталіна, який грав із своїми соратниками, як кіт із мишами, відправляючи їх час від часу до підвалів Луб’янки. Ось саме необхідність раз і назавжди убезпечити себе від візитів у ті страшні підвали і з’єднало Хрущова, апарат і населення Радянського Союзу. Але ненадовго. Щойно у КДБ було вирвано ікла (зуби залишили для поїдання тих, хто міг втратити віру у найгуманніший в світі режим після того, що почув від делегатів партійних з’їздів), цілі першої особи, номенклатури і підданих знову стали відмінними. Хрущов займався зміцненням власної влади, апарат намагався знову повернутися у комфортне феодальне владарювання сталінських часів — тільки без Луб’янки, а люди вивчали нові правила гри у старому Радянському Союзі. Зрештою, через два десятиріччя після появи сухенької інформації про смерть пенсіонера Хрущова, постаріла будівля завалилася на голови господарів і підданих. Тепер, після краху, про «відлигу» згадуватимуть із ностальгією, як про один із невикористаних шансів жити по-людськи — не через 10 чи 20 років, а вже зараз. Проте «відлига» — як і перебудова, як і помаранчева революція — має всі недоліки революції, керованої згори. Колективне прозріння ніколи не буває тривалим, бо люди, які дозволяють собі розкіш роками не бачити, де саме вони живуть, після кількох місяців чи років співжиття із незручною правдою колективно повертаються до звичайного «нічогонепомічаючого» існування і починають вважати дурнями тих, хто нагадує їм атмосферу їхнього ж власного прозріння. А номенклатура, яка дозволила людям бачити, після того як вирішує свої дрібні проблеми, починає витрачати шалені кошти на повернення рожевих окулярів. І тільки коротке повідомлення про смерть чергового призабутого пенсіонера нагадує людям про те, що їхнє життя могло б скластися інакше...