Якби не колега, який зацікавився цією давньою вже публікацією, я навряд чи згадав би про неї. Йшлося про статтю «Каудільо», видрукувану на шпальтах «Дзеркала тижня» в листопаді 1999 року. Тоді реальність спадкоємності Путіна видавалася майже доконаною, питання було хіба що в термінах. А я саме студіював біографію Франсиско Франко і знайшов чимало цікавих для себе паралелей між пізньофранкістською Іспанією та пізньоєльцинською Росією... З усього цього вибудовувався в моєму уявленні каркас нової Росії — Росії Путіна. «Це буде держава, у якій влада спиратиметься зовсім не на ентузіазм активної частини суспільства, як Єльцин на початку 90-х. А на спецслужби і армійську верхівку, на людей, які й так відігравали найважливішу роль у процесах останнього десятиріччя. Однак втомилися від революційної невизначеності і вирішили підмінити її реставраційною стабільністю, — писав я тоді. — У цій державі буде консолідована еліта — і політична, і економічна. Опозиція вітатиме принципові рішення влади і критикуватиме лише окремі їх деталі чи засоби, якими втілюватимуться ці рішення у життя. Права власників будуть забезпечені відмовою держави від можливого перегляду підсумків приватизації і провідною роллю влади та близьких до неї бізнесменів у економічних процесах. У регіональної влади федеральна візьме рівно стільки повноважень, скільки їй буде потрібно, однак збереже за керівниками регіонів відповідальність за ситуацію на місцях. Сепаратизм на певний час стане історичним явищем.
У цій державі не буде свободи слова. Зовні все збережеться — недержавні видання і телеканали, вільний доступ до Інтернету... Однак виступи президента всі коментуватимуть майже однаково, навіть у інтернетівських виданнях. Захід, звичайно ж, виділятиме гроші на підтримку демократії в Росії, на діяльність правозахисних організацій, які роздруковуватимуть свої бюлетені невеликим тиражем в основному для західних спонсорів.
Більшості населення все це здаватиметься неважливим. Більшість буде впевненою, що будує сильну Росію, готову перемогти тероризм, корупцію та економічну кризу. Про перебудовну демократію згадуватимуть як про час тотальних розчарувань...».
Що ж, ця держава майже побудована. І все ж таки чогось бракувало цій, навіяній життєписом Франко, картині — бракувало не за фактами, а по суті. Все стало на свої місця після кави з іспанською журналісткою Пілар Бонет, московською кореспонденткою «Ель Паїс». Пілар поділилася враженнями від зовсім іншої біографії — життєпису Гаспара де Гусмана Олівареса, першого міністра короля Філіпа IV. Оліварес видавався людиною, яка вже на початку XVI століття усвідомила стагнацію імперської Іспанії, спробувала наздогнати прогрес, однак наштовхнулася на апатію суспільства і ворожість еліти. Правління Олівареса скінчилося справжнім крахом, повстаннями, кризою. Однак, можливо, це був початок тривалого переходу від середньовічної великої Іспанії до Іспанії сучасної — звичайної європейської країни, не обтяженої імперськими комплексами і вірою у свою надзвичайну роль... А правління Франсиско Франко було фіналом такого переходу — далі почалося життя...
Питання полягає лише в тому, в якому, власне, історичному періоді перебуває Росія — на початку чи в кінці, в часах Олівареса чи в часах Франко?