Гуманніше посадити два дерева замість одного, ніж народити сина, якого ти не спроможний виховати гідною людиною...
Ні, йтиметься не про алкоголіків, які зовсім опустилися. Швидше про тверезників, які так і не зазнали «піднесення». Іншими словами — про батьків, котрі є такими, якщо розібратися, суто номінально.
Останнім часом спостерігаю в себе вдома, у Росії, активізацію певної частини патріотично налаштованої громадськості, яка дедалі наполегливіше нашіптує мені то в ліве, то в праве вухо: країна вироджується! Даєш приріст населення! Повернути податок на «бездітність»! «Дітна» сім’я — це модно! І за всім цим уже чується щось на кшталт: «Комсомольцю, на літак!».
Здогадуюся, що й на моїй батьківщині, в Україні, де народжуваність сьогодні офіційно найнижча в Європі, проблема ця стоїть не менш гостро.
Тільки ось закрадається в голову блюзнірська, як на перший погляд, думка: «Дався всім нам цей приріст». Як у тому анекдоті: «Лікаре, я житиму?» — «А сенс?».
Взагалі не знаю субстанції в питаннях сім’ї та виховання дітей більш сумнівної, сказав би навіть псевдогуманної, ніж т.зв. стурбована громадськість, яка від часів Павлика Морозова має собі на думці щось своє і вже точно не стоїть на варті інтересів та громадянських прав окремої людини. Так чи інакше я дуже скептично ставлюся до голосу цієї громадськості, коли вона береться порівнювати ситуацію з народжуваністю в колишніх радянських республіках і в Китаї або підраховує, наскільки нашого брата поменшає до 2050 року. Тобто мені, звичайно, хочеться, щоб нас більшало, але не за будь-яку ціну — скажімо, не за рахунок бомжів, один з яких саме в ці хвилини спить у мене під дверима.
«А бомжі тут до чого?» — запитаєте ви. Адже, якщо замислитися, бомжі не завжди були бомжами, а були колись, як і ми з вами, «дорогими співвітчизниками», 3800 грамів ваги і 52 см зросту...
І ще я уявляю собі маленьку, змучену, похнюплену людину, яка все робила, як навчали: і дерево посадила — скоріш за все, не одне, і сина виростила... і все мріяла пожити колись для себе, але тепер розуміє, що не встигла. А тут іще виявляється, що й син виріс аж ніяк не опорою в житті, а отже, сад, посаджений ось цими руками, нікому не потрібний...
І коли я бачу цю сиву людину, яка відчайдушно вступає в єдиноборство з «Беркутом» — чи в Росії з ОМОНом — на якомусь мітингу опозиції, то щоразу думаю про те, що всі ми живемо в суспільстві не тільки низьких зарплат і пенсій, а й у суспільстві батьків-невдах, дітей-невдах, у суспільстві невдалих, нещасливих сімей.
Я щиро жалію цю людину. Мені дуже хочеться відмотати плівку її життя назад, і там, у її минулому, зробити щось для того, аби захистити її від сьогоднішніх розчарувань, від майбутніх не видимих світу сліз. Мені зовсім не хочеться, щоб вона почувалася невдахою — вона, яка виростила для держави, по-перше, перспективного платника податків, по-друге, молодого, сповненого сил працівника, по-третє, потенційного захисника Батьківщини і, нарешті, такого самого потенційного батька-відтворювача, яким є і вона сама, — хоча б і для продовження малозрозумілого мені демографічного змагання з Китаєм...
Тим часом держава, по суті, обдурила цю людину. Переконавши в необхідності народити й виростити сина, вона не попередила, що має намір потім фактично відібрати його в батька з матір’ю, використавши для вирішення власних, суто утилітарних завдань. І завдання ці, як ми вже знаємо, наша держава вирішила цілком успішно. А ось щодо того, щоб виховати доброго, турботливого сина, опікуна для батьків у старості, гідного батька своїх майбутніх онуків — на це державі за великим рахунком було начхати. Про це батьки мали подбати самі. А не зуміли — що ж, страховки тут не передбачено.
І от я думаю: а чи не правильніше було б нам, батькам, ставитися до розвитку й виховання дітей як до приватного інвестиційного проекту? Адже не є секретом, що ми чекаємо від цього процесу і конкретних результатів, зокрема особисто для себе — як для літніх (колись) людей і потенційних дідусів і бабусь. Так чому б заздалегідь, іще на стадії планування нащадка, не прорахувати вкладень, які для цього будуть потрібні, тверезо не оцінити і наявних ресурсів, і можливих ризиків?
Десь у благополучних країнах майбутні батьки носять бандаж у вигляді величезного живота — щоб на власній шкурі зрозуміти: як воно, бути вагітною. У нашому ж випадку, доки гамлетівського вибору ще не зроблено — ризикну запропонувати «юнакові, який обдумує життя», прилаштуватися бебіситером до родичів чи гувернантом до сусідів або знайомих.
Чи згодні ви з тим, що свою дитину треба не лише любити, а й шанувати — причому з раннього дитинства? Чи готові ви до цього? Чи розумієте виховання дітей як серйозну духовну роботу, передусім над самим собою? Якщо ви ще не ставили собі цих і подібних запитань — отже, до ролі гідного продовжувача роду людського ви поки не готові.
Далі скажу й геть крамольну річ: ну й не треба вам мучитися. Не поспішайте поповнювати лави батьків-невдах — і Бог із нею, із народжуваністю. Не всі ж любителі тварин, перепрошую за таку паралель, заводять їх удома. Деякі беруть шефство над своїми улюбленцями на відстані — припустимо, спонсорують їх у зоопарку, про що свідчать таблички на вольєрах. За тією самою логікою можна взяти шефство над рідним племінником чи, скажімо, дитиною своїх друзів. Може, навіть вкласти в них відповідні кошти — так інші бізнесмени інвестують, наприклад, у перспективних дітей-тенісистів. І, повірте, всі будуть страшенно задоволені. А можна ще завести й власного вухасто-хвостатого улюбленця — щоб повправлятися в батьківській місії спочатку «на кішечках».
До речі, згадайте себе маленьким. Знаєте, скільки дорослих залюбки ганяють із дітьми у футбол чи простоюють перед клітками в тому самому зоопарку? От і ви дайте можливість цій маленькій людині у вас побалувати себе, награтися у все те, у що не змогла награтися в дитинстві. Адже саме в незадоволеному ще дитячому егоїзмі, на думку психологів, часто криється секрет психологічної неготовності чоловіка стати батьком.
Кажуть, народження дітей зміцнює сімейні узи. Можливо. Але якщо чоловік усе-таки залишає сім’ю, то, напевно, ще й тому, що тверезо оцінює свою батьківську невдачу, із гіркотою оцінює її конкретні і, на жаль, необоротні плоди. І хоче мати шанс розпочати все з нуля. Або... більше не починати зовсім.
Що ж до народжуваності... По-моєму, не надто розумно це — стимулювати відтворення народонаселення суто механічно, мало дбаючи про якість людського матеріалу. Такий шлях можна визнати виправданим лише для відновлення генофонду після масштабних соціальних катаклізмів на кшталт пандемій чи війн...