Один батько важить більше, ніж сто вчителів.
Д. Герберт
Рід Булгакових походить від воїна-ординця, який ще у XIV столітті перейшов на службу до рязанських князів. Войовничі його нащадки ревно і вірно служили великим князям, уже московським.
Афанасій Іванович Булгаков народився 17 квітня 1859 року в місті Орел. Батько його, Іван Аврамійович, був православним священиком Сергієвської цвинтарної церкви Орла. Мати — Олімпіада Ферапонтівна (у дівоцтві — Іванова) — дочка місцевого священика. Це славне місто дало чимало видатних письменників, які звеличили своїми іменами не тільки російську, а й світову літературу.
1876 року Афанасій Булгаков завершив початкову освіту й був зарахований за казенний кошт до Орловської духовної семінарії, яку закінчив 1881 року. Того ж року він приїжджає в Київ і вступає у Київську духовну академію, яку успішно закінчує 1885 року зі ступенем кандидата богослов’я.
Після отримання диплома випускника академії його посилають до Новочеркаського духовного училища викладати грецьку мову. 1887 року призначають на службу в КДА на посаду доцента кафедри стародавньої цивільної історії з чином надвірного радника. 1896 року А.Булгаков отримав ранг статського радника, що давало йому право на спадкове дворянство. Тоді ж його перевели на кафедру історії й розбору західних віросповідань, де він прослужив до кінця свого життя.
Навчаючись у КДА, Афанасій Іванович не відразу визначився у своїх наукових пріоритетах. В одному з листів своїм друзям він повідомляє: «У тому, що читають наші професори, такий сумбурний мотлох, для впорядкування якого замало тільки моєї 14-вершкової голови, а й, мені здається, навіть такої величезної, яку зустрів Руслан під час своїх мандрівок невідомими дорогами... Я ставлю мету дуже скромну, а саме: якщо потраплю у «професори» якого-небудь духовного училища або семінарії, то докладу всіх зусиль, аби бути не таким, на якого сипляться глузування учнів, кидаються папірці й ледве не плюють в очі, а таким, до якого мають хоч краплю поваги... Доки не стане (учитель) вищим за своїх учнів у своїх моральних поняттях і не матиме авторитету... доти його слова будуть для них порожньою стріляниною...»
У московських родичів збереглися деякі листи батька Михайла Булгакова до своєї нареченої. Вони належать тому часові, коли Афанасій Іванович був у розквіті фізичних і духовних сил, мріяв про свою майбутню кар’єру. Ось, наприклад, уривки з листа від 18.11.1889 р.:
«Дорога Варваро Михайлівно!
Я давно хотів би продовжити розпочату розмову на канікулах, та мав труднощі з посилання Вам листа, не знаючи Вашого теперішнього місцеперебування...
Я здоровий, якщо не брати до уваги маленької застуди, яку схопив при різких змінах погоди: стоять холод і дощі. Читання лекцій в академії розпочалося з 9-го вересня, і мені довелося відкривати їх, тобто читати раніше за інших. Більшість часу я проводжу вдома над роботою: досі не вибрався послухати навіть нової опери, яка — за відгуками тих, хто чув її, — чарівна.
За першої ж ліпшої нагоди піду слухати, якби навіть для цього довелося пожертвувати своїм нервовим спокоєм (оперний спів дуже впливає на нерви, — зрозуміло, — не такий, який ми чули у Брянську). З нетерпінням чекаю від Вас відповіді... Цілую Ваші ручки. Весь Ваш А.Булгаков».
1 липня 1890 року в місті Карачеве Орловської губернії відбулося весілля Афанасія Булгакова і Варвари Покровської у будинку батька нареченої М.Покровського — протоієрея церкви Казанської Божої Матері. Після весілля молоді переїхали в Київ, де Афанасій Іванович підшукав на Печерську квартиру.
3 (15) травня 1891 року на Воздвиженській вулиці, куди переїхало молоде подружжя, у них народився бажаний первісток. Щасливі батьки нарекли його на честь батька матері й покровителя Києва Архистратига Михаїла. Збільшення сім’ї означало збільшення витрат на її утримання. Афанасій Іванович, крім основної роботи в академії, почав читати історію в Київському інституті шляхетних дівчат, а вже з 1892 року — виконувати обов’язки Київського окремого цензора із внутрішньої цензури.
1892 року в молодих батьків народжується дівчинка, яку називають Вірою, а вже наступного року — ще одна дочка, їй дають ім’я Надія.
Щоразу, коли в найманій квартирі ставало тісно, сім’я переїжджала у просторіше житло. Збереглося кілька таких будинків, які «пам’ятають» Булгакових. На жаль, будинок на Воздвиженській вулиці, в якому народився Михайло Булгаков, зруйновано через недбалість міських чиновників.
Афанасія Івановича захоплювала й наукова праця. Як духовний письменник він був широко відомий працями «Очерки истори методизма» (К., 1887), «Безбрачие духовенства» (К., 1891), «Современное франкмасонство» (1903), «Церковь и ее отношение к прогрессу» (К., 1903), «Стремление англичан к восстановлению древневселенской церковности в Англии...» (К., 1901), «О законности и действительности англиканской иерархии» (К., 1906).
За спогадами Інни Василівни Листовничої — дочки господаря будинку № 13 на Андріївському узвозі, де з 1906 року наймали квартиру Булгакови, професор КДА Афанасій Іванович «зібрав невеличку, але добре підібрану бібліотеку. В одній із кімнат стояла велика книжкова шафа, щільно заставлена книжками. Крім російських класиків — Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Толстого, — були книжки зарубіжних авторів: Шекспіра, Гете, Сервантеса, Канта... На полицях стояли важкі томи двомовних словників, довідники, путівники по Києву, карти».
Дивом уціліла й тепер зберігається в НБУ книжка, яка колись належала А.Булгакову — «Каталог книжок бібліотеки Ліона Ідзіковського», надрукована в Києві 1897 року з позначкою власника «Собственность А.Булгакова. 1897, 10 января» і з дарчим написом: «В знак глубокой признательности Глубокоуважаемому Профессору Афанасию Ивановичу Булгакову благодарный составитель. И.Саmone».
Така незвичайна книжка в бібліотеку не могла потрапити випадково. Афанасій Іванович поставив її в шафу поруч з іншими, що «пахнуть таємничим старовинним шоколадом». Отож, у батька Михайла Булгакова була бібліофільська жилка, яку він і передав своєму старшому синові.
Стояли на книжкових полицях і комплекти часописів «Труды Киевской Духовной Академии», окремі відбитки з працями як самого Афанасія Івановича, так і його колег, із дарчими написами. У бібліотеці було багато духовної літератури не тільки російською мовою, а й англійською, німецькою, французькою, багатьма слов’янськими мовами.
Афанасій Іванович вважав, що домашні справи, як і виховання дітей, мають лягати не тільки на плечі матері. Велику увагу цій важливій справі неодмінно повинен приділяти і глава сімейства. У ті часи, скажемо прямо, це було не зовсім звичне судження. Ось що він пише в одному зі своїх листів нареченій 1890 року: «На чоловіка і дружину я дивлюся як на рівних, а тому не згоден, що життєві дрібниці мають лежати переважно на жінці: вони, наскільки можливо, рівномірно повинні розподілятися між обома, а тому я дуже хочу, щоб ти не сама мучилася ними, а щоб звалювала частину їх і на мене».
Таке твердження Афанасія Івановича не було декларативним. Він завжди знаходив час для дітей, особливо коли родина жила на дачі. Його донька Надія згадувала: «Батько був уважний, турботливий, а мати — життєрадісна і дуже весела жінка. Отож про батька... він дуже багато писав, він дуже багато працював. Багато часу проводив у своєму кабінеті. І все ж нині, озираючись на минуле, я мушу сказати: тільки тепер я зрозуміла, що таке був наш батько. Це була дуже цікава людина, цікава і високоморальна... У домі царювала вимогливість, була серйозність, але мені здається, я можу з повним правом сказати, що основним методом виховання дітей у Афанасія Івановича і Варвари Михайлівни були жарти, пестощі, доброзичливість... Батько з великою любов’ю облаштовував домашнє гніздо...» («Воспоминания о Михаиле Булгакове»
М., 1988).
Втративши надію на придбання власного будинку в Києві, Афанасій Іванович вирішує будувати дачу в мальовничій Бучі. У своїх спогадах Надія Афанасіївна пише: «...у дев’ятисотому році батьки купили ділянку в селищі Буча за 30 кілометрів від Києва — дві десятини лісу, парк, можна сказати. І на цій ділянці під наглядом батька було побудовано добротну дачу на п’ять кімнат і дві великі веранди...
Справді, дача давала нам простір, насамперед простір, зелень, природу.
Батько (він був добрим сім’янином) намагався дати дружині й дітям повноцінний літній відпочинок. Розкошів жодних не було. Усе було дуже просто. Хлопці спали на так званих дачках... Але розкіш була: розкіш була в природі. У зелені. Розкіш була у квітнику, який розвела мати, що дуже любила квіти...
Він (батько) їхав у Київ на іспити. А з іспитів приїжджав, знімав сюртук, надівав просту російську сорочку — косоворотку і йшов розчищати ділянку під сад або город. Разом із двірником вони корчували дерева, і вже сам, без двірника, батько прокладав на ділянці доріжки, а брати допомагали прибирати знятий дерен, пісок....» На сон грядущий Афанасій Іванович часто читав молодшим дітям привезені з міста книжки, розповідав казки.
Щасливе життя професорської родини тривало недовго. 1906 року Афанасій Іванович занедужав. Київські й московські лікарі діагностували тяжку хворобу нирок — нефросклероз.
8 лютого 1907 року Святійший Синод затвердив А.Булгакова у званні ординарного професора... Але вже 14 березня 1907 року він помер, залишивши сиротами сімох дітей. Поховали Афанасія Івановича на Байковому цвинтарі.
У некролозі, опублікованому в «Трудах Киевской Духовной Академии» (за підписом професора В.Рибинського) відзначалося: «...передчасна смерть Афанасія Івановича Булгакова — тяжка втрата і для академії, і для російської богословської науки. Покійний професор, який мав багаті природні обдарування, вирізнявся видатними працьовитістю і працездатністю. Акуратно виконуючи свої прямі професорські обов’язки, не ухиляючись ніколи від офіційної роботи, Афанасій Іванович ніс ще й позаакадемічну службу. Попри все те, він знаходив час і для навчально-літературної праці. Як учений письменник Афанасій Іванович був дуже продуктивний...
Афанасій Іванович не був вузьким фахівцем, який нічого не бачив, крім предмета своїх безпосередніх занять; він був дуже обізнаний у різних сферах науки і свої знання безперервно поповнював, уважно стежачи за іноземною і російською літературою...
Він був церковною людиною у справжньому, кращому значенні цього слова... У колі друзів Афанасій Іванович залишався простою людиною, якій були чужі заздрість, недоброзичливість і те дріб’язкове самолюбство, що так часто стає джерелом сумних непорозумінь. Протягом 20-річної служби в академії в Афанасія Івановича ні з ким не траплялося не тільки сутичок, а й простої суперечки...»
У дуже тяжкому становищі опинилася осиротіла професорська родина після смерті Афанасія Івановича. У 38-річному віці Варвара Михайлівна стала вдовою, на руках якої було семеро дітей. Старший син Михайло ще два роки після смерті батька вчився у Першій київській гімназії.
«1908 року я вперше побачила в будинку своєї тітки на Великій Житомирській Варвару Михайлівну Булгакову та її сина Михайла і зауважила, що вони у траурі. Мати й син були одягнені в темне, не говорили голосно, не сміялися. Як з’ясувалося згодом, їхня сім’я торік втратила батька, і всі Булгакови більше року дотримувалися суворої жалоби за любимим батьком і чоловіком. Я колись бачила фотографію в будинку Булгакових на Андріївському узвозі, 13. Там Варвара Михайлівна в оточенні дітей, і всі вони в темному одязі», — розповідала мені Тетяна Миколаївна, перша дружина М.Булгакова, коли наприкінці 70-х років минулого століття я опинився в чорноморському місті Туапсе і відвідав її.
Хоч як важко було Варварі Михайлівні і морально, і матеріально, вона знайшла в собі сили, спираючись на закладений багаторічною працею міцний фундамент особистого прикладу Афанасія Івановича, добре виховати і дати гідну освіту своїм дітям. Один із них — її первісток Михайло — став великим письменником і драматургом, який подарував світові «Белую гвардию», «Бег», «Собачье сердце», «Мастера и Маргариту»...
Зустрівшись 1980 року в Москві з давнім другом Михайла Булгакова Сергієм Олександровичем Єрмолинським, я дізнався, що Михайло Афанасійович жваво цікавився працями батька, особливо коли почав працювати над романом «Мастер и Маргарита».
Приклад батька, його ставлення до службових обов’язків, до людей завжди надихали письменника, коли він, попри весь тягар тоталітарного режиму, багато й цілеспрямовано працював. А образ батька, який схилився над рукописом при світлі лампи під зеленим абажуром, залишився у нього в пам’яті на все життя.