Сьогоднішнє наше інтерв’ю з людиною досить рідкісної для України професії: християнським психологом Олександром Тумановим, офіційним представником Асоціації християнських європейських психологів і президентом Асоціації християнських консультантів відносин допомоги в Україні.
В Україні християнська психологія — явище нове. Але розмовляємо ми сьогодні про старе як світ: про виховання дітей. І цікавить нас у цьому випадку християнське тлумачення виховної ролі батька в родині.
— Олександре Германовичу, хто є батько та яке його призначення, відповідно до християнських джерел?
— Можу сміливо сказати, що вчення про батьківство, навіть якщо воно й має місце в християнському середовищі, все ще дуже мало впливає на сучасне суспільство в цілому. Люди зазвичай хочуть бачити в образі батька ті самі характеристики, які притаманні матерям: тобто піклування, годівлі, догляду, пестощів, захисту, виховання. І трагедія суспільства ось у чому: жінка, усвідомлюючи, що ці ролі вона може виконати й без участі чоловіка, дедалі частіше запитує себе: а навіщо власне потрібен чоловік?
Водночас дедалі більша кількість підлітків у світі звертаються по допомогу до психологів і соціальних працівників. І це є безпосереднім наслідком того, що їхні батьки не виконали тієї функції, яку поклав на них сам Бог.
Навдивовижу точно сенс цієї функції описано в Біблії, у першому розділі це слово послідовно застосовується для описання того, що робив Бог: «...і відокремив Бог світло від пітьми», «...та нехай відділяє вона воду від води», «...і відокремив воду, яка під твердю, від води, яка над твердю».
Пізніше Бог сформулював Закон творення сім’ї: «...тому залишить (відокремиться, відкріпиться фінансово, морально, територіально) людина батька свого й матір свою». Це саме слово вживається в Новому Завіті, коли Слово Боже порівнюється з двосічним мечем, який проникає до поділу духу й душі.
Скрізь ми бачимо ту саму закономірність: для створення нового необхідно відділення, виділення, вивільнення, автономність, дорослість позиції, усвідомлення нового. І саме на батька в домі Бог поклав цю тонку, унікально чоловічу, психологічно надзвичайно важливу функцію обрізання духовної й емоційної «пуповини», що пов’язує дитину й матір. Саме батько має тепер трансформувати дует повного злиття матері з дитиною в стійку збалансовану форму існування й розвитку сім’ї — трикутник. Таке відокремлення необхідне й воно повинне бути зроблене вчасно. А якщо воно не буде завершене в підлітковому періоді життя дитини, великий шанс суттєвого спотворення особистості, інфантильності, неуспіху в майбутньому шлюбі для дитини.
— Але чому цю функцію відділення не може виконати сама мати?
— Бо це протиприродно для неї: саме батько вводить дитину в реальний світ, починає готувати до складної незалежної подорожі власним життям. Мати втілює любов, батько — закон. Якщо батько не дає закону своїй дитині, то дає вулиця, подвір’я, компанія (не завжди хороша), щось інше, заміщаючи цю роль батька, постачатиме йому систему життєвих цінностей. Одна з найсильніших потреб людини — потреба у відчутті своєї приналежності: до суспільства, до соціальної групи, до родини. Лише батько по-справжньому дає дитині, підліткові почуття приналежності. А мати — безумовну любов. Вона завжди розуміє, завжди прощає, завжди на боці дитини.
А любов батька не всепрощаюча, а справедлива. Він оцінює її вчинки, тим самим даючи дитині орієнтири, систему стосунків, поглядів, цінностей. Батько прив’язує дитину до всієї цієї складної схеми, з якою вона зустрінеться в суспільстві.
— Але ж діти виростають і в неповних сім’ях, і в таких, де вони взагалі не знали рідного батька.
— Практично завжди в житті дитини присутня «постать батька» — це або вітчим, або дідусь, старший брат, дядько й так далі. Це може бути просто значимий для дитини дорослий, не родич. Інша річ, наскільки повно така людина може виконати роль батька для цієї дитини.
— Добре, давайте поговоримо, які ще функції притаманні батьку, крім найголовнішої — відділення?
— Саме батько сприяє формуванню психологічної й сексуальної ідентифікації дитини.
У християнстві є такі основні виховні заповіді, на яких усе грунтується: «Шануй батька і матір свою», «мудрий син слухає наставляння батька», «син мудрий радує батька, а син дурний — прикрість для його матері»…
— Чому такий поділ?
— Чи пам’ятаєте: дитина розради шукає в матері, а оцінки — в батька. Тому з неприємностями вона, скоріш за все, біжить до матері, а до батька з тим, чим можна пишатися.
Заповідь подружня: «Чоловіки любіть своїх дружин і ставтеся до них, як до наймогутнішої посудини». І стосовно дітей: «Батьки, не дратуйте дітей ваших, аби вони не сумували». Це означає, що виховання не повинно бути жорстко авторитарним, особистісні достоїнства дитини не повинні піддаватися сумніву. Єдине, що може бути засуджено, — це вчинки дитини. Незалежно від того поганого, що вона вчинила, вона має бути сприйнята батьком як особистість. З відповідною оцінкою її вчинку. Якщо ж особистість людини піддається приниженням, вона виростає невпевненою в собі, із заниженою самооцінкою. Дитина повинна мати право на власну думку.
У Біблії в багатьох місцях цілком конкретно написано, що дитина черпає свою впевненість саме зі стосунків із батьком. Саме батько повинен дати синові гідний приклад ставлення чоловіка до жінки.
З іншого боку, саме дівчатка, котрі недоотримали любов батька, як представника протилежної статі (йдеться про брак уваги, ласкавих слів, про те, що батько не обіймає доньку, не говорить їй, яка вона гарна тощо), дуже рано розпочинають сексуальне життя. І часто, вже в заміжжі, вони поводяться з чоловіком, як донька: вся гама стосунків із протилежною статтю в них менш вдала, вони часто провокують розрив, самі того не бажаючи. Бо інший чоловік — не батько.
Якщо ж у дівчинки батько був алкоголік, грубіян, бив її та матір, то дівчинка виростає з думкою, що всі чоловіки такі, з образом чоловіка-ворога. Вона підсвідомо весь час чекає, коли ці негативні риси батька проявляться в її партнері, а то й провокує їх. У такій родині немає поваги до особистості чоловіка. До речі, в російському біблійному тексті сказано: «Дружина нехай убоїться чоловіка свого», а, приміром, французький варіант м’якший (і, гадаю, точніший): «Дружина нехай шанує чоловіка свого».
Діти, котрі не отримали правильної системи цінностей, самостверджуються хибним шляхом. Вони йдуть на все, аби досягти певного статусу. Але насправді — це легко. Тяжко дотримуватися Закону, залишатися в його рамках. Показати свою «крутість» не розхристаністю й розбещеністю, а дотриманням того, що продиктовано, вмінням володіти собою.
— Адже кажуть: «Той, хто володіє собою, — володіє світом».
— Невміння володіти собою — з цією проблемою до мене, як до християнського психолога-консультанта, звертаються найчастіше. Біблія чітко говорить, що вміння володіти собою — це найвищий плід Святого Духа. Правда, у російському перекладі подано слово: «воздержание». Французький каже: «метріс де суа» — управління собою. Англійський — «селф контроль» — самоконтроль. Помірність можна розглядати й у широкому сенсі, як утримання від поганих вчинків зокрема.
— Що відбувається з хлопчиками, котрі недоодержали любов батька?
— Є медичні дослідження стосовно дітей обох статей, котрих, скажімо, неправильно любили їхні татусі й котрі не мали з ними міцних хороших стосунків. Таким дітям важко адаптуватися в соціумі. Вони не отримали достатньої кількості позитивних емоцій, які дозволяють їм рости над собою. Такий хлопчик може вирости або агресивним, або інфантильним. Інфантильний не вміє приймати рішення: не може вибрати професію, дружину правильно тощо. У дружині він шукає, передусім, матір й вибирає жінку сильну, домінуючу, опікаючу. Він навряд чи зробить кар’єру, бо боїться виявити ініціативу, прийняти вольове рішення. Він чекає вказівок.
Я хотів би двома словами сказати ще про одну важливу функцію батька, про яку самі батьки часом і не підозрюють. Дуже часто буває, що в родині кілька дітей, і вони виростають різними в сенсі своєї успішності людьми: як правило, молодші успішніші, ніж старші. Відбувається це тому, що в таких сім’ях не дотримується рівність у ставленні до дітей. І забезпечити дотримання цієї рівності, одержання всіма дітьми рівної кількості батьківської любові — прерогатива батька.
Мати спочатку, безумовно, навіть фізично більше прив’язана до немовляти. Саме батько в цей час має компенсувати старшій дитині зменшення материнської турботи й любові, а згодом відновити рівність між дітьми, приміром, не звинувачуючи огульно під час дитячих сварок в усьому старшого, і тим більше не протиставляючи, а розбираючись по суті, по справедливості й наказуючи, тобто даючи оцінку, по заслугах. Тоді дитина не виросте з думкою, що в житті хтось завжди буде несправедливо займати краще місце, ніж вона, і марно за це місце боротися.
— І все-таки я слухаю вас і потайки весь час думаю: чому ж матір, хоча б у неповній родині не може взяти на себе частково й роль батька. Адже вона годувальник у сучасному суспільстві…
—У сучасному суспільстві ці ролі страшенно перекручені. Ви подивіться, що коїться: дитина розіб’є коліно, а втомлена, засмикана, падаюча з ніг після подвійного робочого дня (на службі й удома) мати його ще й відшмагає. А вона повинна не лише замазати колінце зеленкою, а й утішити дитину. І лише після того, як дитина одержала розраду матері, батько розставляє все по місцях. Він пояснює дитині, що маля саме пішло ось туди та зробило ось те та впало. Тому воно має про це пам’ятати та зробити висновки: як правильно себе поводити, аби наступного разу не розбити колінце. Ось вам правильний розгляд ситуації в родині. Простої ситуації, але так само ця модель працює й у складних. Але, звісно, чим більше часу проводять разом тато й дитина, тим більше дитина довіряє татові.
Приклад із мого життя: коли я півтора року стажувалася у Франції, я втратив довірливість у стосунках із своїм тоді 12-річним сином. Нині йому 15, і я все ще працюю над відновленням наших стосунків, і ми поступово зближуємося. А моя дружина саме тоді й намагалася виконувати обидві ролі: батька та матері. І закінчилося це тим, що мій син став агресивнішим стосовно неї, бо вона поєднувала функції любові й контролю: вона й годувала, і перевіряла уроки тощо. А якщо функції контролю здійснює тато, дитина менш агресивна стосовно матері.
— Вона агресивна стосовно батька?
— Ні. Вона розуміє справедливість цього контролю, вона від батька саме цього й чекає. Природою, Богом так влаштовано.
Вам здається, що жінка може поєднувати обидві ролі. А в Біблії є місце у Другозаконнні, де говориться: «Ви не повинні робити кожен, що йому здається правильним». Люди, забуваючи Божі істини, встановлюють свої, й істина стає відносною. Біблія постійно підкреслює, що вона дає свої закони не з примхи, але що це: «вам для блага», що саме в рамках цих законів вам найкраще вестиметься.
Між іншим, дослідження, проведені психологами, показують: українські батьки набагато більше дорікають собі за помилки, допущені у вихованні дітей, ніж, скажімо, американські. Вони кажуть, що хочуть мати довірчі стійкі стосунки з дітьми, але при цьому зізнаються, що мають потребу навчитися цьому. Вони соромляться обіймати своїх дітей, не знають як і не вміють їх підбадьорити, не знають як правильно і своєчасно похвалити дитину за успішно виконане нею завдання, але хочуть навчитися правильно та вчасно розпізнавати схильності й таланти своїх дітей. Хоча, за статистикою, українські батьки проводять із дітьми більше часу, ніж американські.
— А як батько формує систему цінностей дитини?
— Особистим прикладом. Але про те-то й ідеться, що потрібно навчати батьків. За це повинне взятися або суспільство, якщо воно стоїть на правильних основах, або це можуть робити успішніші батьки.
— А наше суспільство стоїть в цьому сенсі на правильних основах?
— У нас це декларується, але здебільшого все-таки — ні. Адже можна легко помітити, що навіть релігійність, яку виявляють часом керівники держави, скоріше, напускна, ніж глибинна, прив’язана частіше до атрибутики, ніж до глибинного розуміння. І ця фальш впливає на суспільство та його свідомість, виховуючи фарисейство, зокрема й у підростаючому поколінні. Тобто правильної виховної функції батьківства не вистачає й у масштабах держави також. І церква від цього страждає: сьогодні церква гарячково шукає батьків стабільних, котрі можуть дати систему цінностей. Усе це — наслідок відходу від християнських цінностей, які в суспільстві декларуються, але не інтегруються.
А в Біблії говориться про те, що слова не повинні розходитися зі справами: «Нехай ваше «так» буде «так», а ваше «ні» — буде «ні».
— У нас справді дуже багато фарисеїв, циніків і просто аферистів. Мені, на жаль, також довелося зіткнутися з людиною, котра нібито розшифрувала Біблію й навіть видала книгу на цю тему, але її поведінка «в миру» навряд чи може засвідчувати дотримання біблійних норм.
— Адже людина багато в чому живе за тим психологічним сценарієм, який сформувався в неї в ранньому дитинстві. Якщо вже ми зачепили питання розшифровування Біблії, то я хочу сказати, що її потрібно читати творчо. Приміром, у ній говориться, що прокльони передаються через чотири покоління. Про що ж ідеться? Про неправильне виховання. Дивіться: прадід, дід, батько, син. У ті часи вони часто жили разом і неправильне виховання, через створення в дітей неправильних моделей, автоматично передавалося від прадіда до правнука з покоління в покоління. Своєю неправильною поведінкою стосовно дитини прадід уже карав ще не народженого правнука. Слово прокльон по-французькому «молідіксьон» означає — «погано сказане». Те, що говориться «погано», уже є своєрідним прокльоном: приміром, «не висувайся» — й дитина ніколи не бере на себе ініціативу, «швидше, швидше!» — і людина завжди поспішає на шкоду собі. «Не поступайся» — і людина завжди прагне довести свою правоту, навіть якщо вона не права, що дратує оточуючих. Якщо тиху дитину змушують бути сміливою, повільну — кваплять, це завжди спрацьовує лише негативно.
А протилежність прокльону — благословення: «бенідіксьон» — «добре сказане». Наприклад: «молодець, ти можеш» або «наступного разу в тебе обов’язково вийде», «ти — розумний», «ти — сильний», «я в тебе вірю». Важливо зміцнити особистість дитини, бо людина невпевнена в собі, засмикана, не може виховати здорову дитину. Є одна чудова фраза, яку я дуже люблю, нею закінчується Старий Завіт: «Ось я пошлю до вас Ілію пророка перед настанням дня Господнього, великого та страшного. І він поверне серця батьків до дітей і серця дітей до батьків їхніх, щоб я, прийшовши, не вразив землю прокльоном». Іншими словами: якщо серця батьків не віддані дітям, а серця дітей не віддані батькам, то Земля проклята.