На цю тему написано тисячі статей, проговорено сотні годин, списано тонни паперу, але віз і нині там.
Здається, очевидно, що воєнні дії руйнують не тільки інфраструктуру, а й сім'ї. І профілактика завжди ефективніша, ніж вирішення проблеми, що вже виникла. А отже, треба не переводити соціальні служби в режим очікування, а зміцнювати їх ресурсно. Нові умови життя країни мають диктувати і нові підходи в соціальній сфері, проте ми все ще вимірюємо соціальні послуги чим завгодно, тільки не якістю.
За 4 роки воєнних дій соцслужби не одержали жодного роз'яснення, як працювати з сім'ями/дітьми в зоні бойових дій або з тими, хто звідти втік. Не одержали ні ресурсів, ні підтримки. Притому що кількість сімей у складних життєвих обставинах (СЖО) збільшилася, і кожен із таких батьків та дитина пережили досвід, із яким навряд чи зможуть упоратися самі…
* * *
Поле, на подвір'ї тут і там метрові вирви. Постійні обстріли. Війна - ледь не на городі. Перекошені двері, забиті вікна, затхле повітря. Такий вигляд мав будинок цієї сім'ї в Зайцевому два роки тому. Мама, тато, троє синів. Сім'я у СЖО ще до війни. Волонтери довго вмовляли маму виїхати. Нарешті знайшли гроші на купівлю будинку й вивезли сім'ю у Слов'янськ.
На жаль, дива не сталося. Алкоголь, сварки, бійки… Молодший син попався на крадіжці в школі, в середнього не складаються стосунки з одноліткам. І тільки старший, якому 14 років, ще якось тримається.
Приїхавши до них одного разу наприкінці листопада, довелося побачити, як мама в трусах і майці, боса, вибігла на вулицю (а надворі - болото й дощ) і кричала: "Він мене вбиває!" Під оком у неї світився вже давній синець, - чоловік б'є регулярно. Середній і молодший сини підтакували п'яному батькові, який крив матом їхню матір, запевняючи, що вона все придумала. І тільки старший намагався, як міг, розрулювати ситуацію.
До них неодноразово приїжджала поліція й приходила соцслужба. Умови проживання нормальні. Звісно, адже волонтери купили для сім'ї хату, а не хлів, на який було схоже їхнє житло в Зайцевому. Проте діти страждають. Хоча й в інтернаті їм краще не буде.
Ця сім'я, як і сотні таких самих, важким тягарем лягла на місцеві служби, в яких немає ні достатньо людських і матеріальних ресурсів, ні підготовки. А ці ж діти ще й травмовані війною. Проте все це залишається проблемою і відповідальністю волонтерів, які вивозять сім'ї.
* * *
Красногорівка. Вона сирота. Все життя то в однієї тітки, то в іншої. Навчалася в установі для дітей із затримкою розвитку. Не вміє навіть читати.
Уперше завагітніла 3 роки тому. Кажуть, від солдата. Тітка одразу вигнала її з хати, - ще один рот.
Якось лікар сказав їй: "Виходь швидше заміж, бо дитину заберуть - із твоїм діагнозом і в твоєму становищі..." І вона вийшла, за безхатька, теж випускника інтернату, який нічим не займався, пив і бив її. Зазвичай вечорами, коли поліція на виклики по Красногоровці не виїжджає. Вона завагітніла, і одного разу він ледь не вбив її, врятували місцеві волонтери. Чоловіка побили, - це єдине, що він розуміє. А її сяк-так вивезли за сотні кілометрів у соціальний центр. Вона довго опиралася. Для неї це - неймовірний крок. Але й на новому місці не без проблем. Вона досі здзвонюється зі своїм чоловіком. Якими виростуть її діти?
* * *
Коли почалися бойові дії, Олена з двома синами вирішила виїхати якнайдалі від лінії вогню. Чоловік залишився в Станиці Луганській - охороняти будинок від мародерів і можливих пожеж. На свій страх та ризик, продовжував працювати ветлікарем, - у районі лишилося багато пенсіонерів. Навіть у полоні був. Встановлювали особу. Було неприємно й страшно. Але минулося.
2015-го Олена з дітьми повернулася додому. Діти пішли в школу. Побоюючись, що постійні нічні обстріли триватимуть і вдень, Олена влаштувалася в школу медсестрою. Пропрацювала рік, до наступного декрету, - у вересні 2016-го народила доньку.
Живе сім'я в будинку чоловікових батьків. Власний будинок - біля самої лінії фронту, у місці, небезпечному для життя. Різні недержавні фонди допомагають медикаментами, продуктами, засобами гігієни. Але зараз Олена більше вдячна за психологічну допомогу, надану некомерційною організацією за гроші іноземного донора. Півтора року старші сини жили окремо від батька і не у своєму будинку. Коли повернулися, нічні обстріли ще тривали. І дорослим, і дітям була необхідна психологічна допомога. У старшого сина - ще й перехідний підлітковий вік. Йому 14 років. Середньому (9 років) ніде гратися, - дитячих майданчиків немає, вулиця ізольована, сусіди виїхали.
В Олени була тяжка післяпологова депресія. Почалися сімейні проблеми, доходило до розлучення. І якби не допомога психолога, поради й рекомендації щодо виховання дітей, Олена, мабуть, залишилася б сама з трьома дітьми.
* * *
На жаль, не всім сім'ям доступна така допомога. Та й не всі батьки усвідомлюють її необхідність. Тим часом у будь-якій країні війна завжди призводить до зниження батьківського потенціалу. З різних причин, насамперед через різке погіршення умов життя, батькам складніше виконувати свої обов'язки. Наслідком нерідко стає розпад сім'ї і ризик для дитини осиротіти. У цьому сенсі Донецька й Луганська області і раніше були менш благополучними. Війна ж несприятливі соціальні фактори тільки посилила.
Сім'ї, що з різних причин опинилися в СЖО, гостро потребують різноманітної допомоги та підтримки - і матеріальної, і соціальних послуг. Але держава, через нестачу фінансових і кваліфікованих людських ресурсів, повноцінно надати її не в змозі. Держвиплат нерідко вистачає тільки для виживання. Кошти міжнародних гуманітарних місій, у тому числі грантові, частіше виділяються або на опис ПТСР, або на гуманітарні набори сім'ям у "сірій" зоні. Останнє має й негативні наслідки. Окремі дорослі, сподіваючись на подачки, не хочуть нічого робити самі. Залишаючись на лінії вогню, наражають на небезпеку своїх дітей і продовжують опускатися на соціальне дно.
Кількість безвідповідальних батьків або дітей без батьків збільшується. За оцінками експертів, близько 15-20 тис. дітей в Україні нині перебувають або у вкрай тяжкому становищі в батьківській сім'ї, або в інтернатах, за заявою батьків, які їх не відвідують і не спілкуються з ними. Близько трьох тисяч дітей перебувають у ситуації щоденного ризику.
За останні 4 роки в Україні, на жаль, не проведено жодного серйозного дослідження соціальної реакції дитинства й батьківства на війну. Як саме це вплинуло, скільки дітей внаслідок цього втратили батьків не фізично і мають бути захищені від негативного впливу сім'ї; чи можна було цього якось не допустити; якою має бути робота з такими сім'ями, щоб допомогти їм повернутися до нормального життя, - всі ці питання ми ставили нашим експертам.
"Законодавство щодо дітей, яке діє в Україні, було написане для мирного часу. І 4 роки воєнних дій, практично, в ньому не відображені, - стверджує керівник секретаріату міжфракційного депутатського об'єднання "Захист прав дитини" Людмила Волинець. -Держава зобов'язана передбачити ситуації, які вимагають першої допомоги сім'ям, що постраждали від війни. Але на сьогодні не з'явилося жодного дієвого механізму.Замість того, щоб щось розбудовувати, Мінсоцполітики починає щось скасовувати.У зоні війни соцпрацівників має бути вп'ятеро більше, підготовлені й забезпечені вони мають бути вп'ятеро краще. Але з початком війни їх, навпаки, скоротили. А тих, хто залишився, "навантажили" додатковими, не властивими їм функціями і, по суті, позбавили будь-якої ініціативи.
Ризикуючи життям власних дітей, батьки продовжують мешкати в небезпечних районах, що перебувають під постійними обстрілами. Та й їхати їм особливо нікуди. Тут хоч гуманітарку дають. А переселені сім'ї сьогодні переживають супернавантаження - нові дитсадок, школа, місце проживання, нове місто, часто - інша мова. І так само дезадаптовані мама з татом… Чим гірше живе доросла людина, тим більше відмов від дітей. Війна - це ще одна серйозна проблема, з якою батько не може впоратися".
Не виїжджають мами з дітьми з небезпечних районів тому, що травма війни для них - уже друга травма, вважає психолог, керівник громадської організації "МАРТІН-клуб" Вікторія Федотова. Перша ж - та, внаслідок якої вони, власне, опинилися у СЖО. І це - індивідуальна історія кожної сім'ї.
"Я не схильна думати, що матусі залишаються в "сірій" зоні заради гуманітарки, - каже психолог. - Працюючи з безпритульними дітьми на початку 1990-х, ми бачили, що діти могли прибитися до якогось базару й більше нікуди не переміщуватися. Навіть туди, де могло бути краще. Бо там вони почувалися в більшій безпеці.
З початком конфлікту клієнтів у нашому центрі побільшало. Не у СЖО, а "нормальних" матерів. Були мами, які несподівано втратили можливість банально прогодувати своїх дітей. Звичайні батьки, які, наприклад, позбулися роботи чи стали переселенцями й повністю змінили своє середовище, соціальні контакти, здоров'я, коло спілкування. Батьківський потенціал однозначно знижується внаслідок війни. Втративши свій соціальний капітал із переїздом, ВПО-батьки можуть втрачати й батьківський потенціал. А сім'ям у СЖО "зачепитися" на новому місці тим більше складно, - на це потрібен ресурс.
У 2014 р. сім'ї теж почувалися розгубленими, але шукали, пробували, робили багато кроків, щоб вийти з ізоляції. Вони хотіли залишатися активними - і залишилися. Але не всі люди хочуть або можуть із таким викликом упоратися. Мають бути інтеграційні проекти для ВПО. До людей на лінії конфлікту має бути комплексний підхід. Його, на жаль, немає".
"Сьогодні багато говорять про розвиток ринку соціальних послуг, про його максимальне наближення до споживача, - продовжує національний програмний директор "СОС Дитячі Містечка Україна" Дар'я Касьянова. -Щоб спрогнозувати й спланувати реальну допомогу, наприклад, із реабілітації, лікування, оздоровлення, психологічної підтримки, навчання дітей із прифронтової території, необхідно насамперед зрозуміти масштаб проблеми - скільки таких дітей реально постраждало від війни, і скільком потрібна допомога. Після цього треба розділити їх за ступенем тяжкості. Масив проблем величезний. Наша організація працює з такими дітьми й сім'ями в Луганській і Київській областях. І ми бачимо, що навіть сім'ї, котрі виїхали з "сірої" зони 4 роки тому, тяжко це переживають і досі не повернулися до нормального стану. Психологічна допомога сьогодні є. Але не всім сім'ям вона доступна. І не всі батьки усвідомлюють її необхідність".
"Якщо держава не знає, скільки дітей постраждало від війни, - каже експерт у сфері захисту прав дітей Світлана Клочко, - то, відповідно, немає й програм, спрямованих на захист/реабілітацію/підтримку дітей війни. А категорій дітей - безліч, і у всіх потреби різні.
За даними ЮНІСЕФ, внаслідок воєнних дій в Україні постраждало 580 тис. дітей, але на лютий 2018-го, за інформацією громадських організацій, відповідний статус отримали аж 8(!) дітей. Немає точної цифри й щодо загиблих дітей.
Донецька і Луганська області перебувають під управлінням військово-цивільних адміністрацій. Але, коли приймався указ про їх створення, про дітей там не було ані слова. Тобто ці області в політиці щодо дітей нічим не відрізняються від інших областей України.
Служби у справах дітей, як і інші структури, автоматично перейшли в рамки ВЦА, але не було збільшено кількості робочих одиниць, не додано ресурсів. По суті, працюють так само, як і до війни, хоча обов'язків та навантаження побільшало в рази.
Центри соціально-психологічної реабілітації переповнені, Краматорський будинок дитини - єдина установа для дітей віком до трьох років, що залишилася на підконтрольній Україні території Донецької області, - заповнений на 135%. У стаціонарах лікарень - залишені немовлята, і ми повертаємося в ситуацію початку 2000-х. Ми проголосили деінституалізацію, але вона має розпочатися з грамотної роботи з сім'єю. Тільки хто повинен це робити? Фахівці служб у справах дітей, фахівці з соцроботи, центри соціальних служб для сімей, дітей і молоді. Але на одного соцпрацівника в Донецькій області припадає 4,5 тисячі людей, а в Луганській - понад 7 тисяч! Про яку грамотну роботу з сім'єю може йтися?
Якщо держава не "дістає" до дітей на лінії вогню, треба делегувати повноваження громадським організаціям, які там реально й ефективно працюють. Створювати Центри соціальної підтримки сімей і дітей. В ідеалі, кожна територіальна громада повинна мати такий центр і ресурси на техніку, пальне, транспорт, розвиток. Але в соціальній сфері - хаос. Ми марнуємо час, поки війна диктує нові умови й вимоги".
"Нещодавно я їздила в Луганську область, - розповіла менеджер проекту з надзвичайного реагування "СОС Дитячі Містечка Україна" Євгенія Рзаєва. -Поспілкувалася з мобільними бригадами, які їздять по селах і районах до наших благоотримувачів, видають допомогу. Вони просять психологічної супервізії для себе. Соцпрацівники і психологи мають слугувати для сімей ресурсом, підтримкою, але через завантаженість, обсяг роботи та складність цільових категорій, що потребують допомоги, самі психологічно виснажуються, вигоряють.
Я побувала в багатьох сім'ях, яким ми допомагаємо в Сєвєродонецьку, Старобільську та Станиці Луганській. Не тільки продуктами або психологічними послугами, а й ремонтами будинків, квартир, допомогою в утепленні. До останнього виду допомоги я раніше ставилася трохи скептично, вважаючи, що краще акцентувати на соцпослугах, мотивуючи сім'ї на розвиток. Однак я побачила, що більшість "наших" сімей у СЖО - це не обов'язково алкоголіки чи наркомани. Часто це нормальні батьківські пари або самотні мами, що не впорюються з тягарем проблем, який на них звалився: серйозна хвороба, втрата роботи, війна, вимушене переселення... Їхні власні ресурси обмежені, а проблеми вирішити важко або їх багато. Такі організації, як наша, - велика підтримка для них, оскільки бодай частково допомагають вирішити проблеми, показуючи, що вони не самі, і є ті, кому не байдуже. Це допомагає сім'ї не скотитися на соціальне дно, звідки повернутися потім буде складно…І дехто не повертається. Якщо цю сім'ю "знайшли" надто пізно або вона сама не хоче жити інакше".
У такій ситуації опиняється безліч сімей на прифронтових територіях. Вони вибиваються з останніх сил, але злидні, безробіття і бездомність - усе це не дає шансів забезпечити дітям нормальні умови життя. В умовах війни сім'ям потрібна елементарна підтримка, причому в ряді випадків навіть не матеріальна.
Текст підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через міністерство закордонних справ Канади.