— У більшості українців поняття «козак» асоціюється з таким набором: шаровари, шапка, шабля, гопак, горілка. А яким, на вашу думку, він має бути?
— Ви маєте рацію, на жаль, такий стереотип існує. І мало хто замислюється над тим, що козацтво — це феномен України, її дух, спосіб мислення, спосіб життя. І сьогодні козак — це не посада, не звання і не титул. Це, насамперед, спосіб життя. Людина, для котрої ця країна не просто місце проживання, а до болю рідна земля. Адже Батьківщина, вона, як Мати, — єдина, і не останні соки треба з неї тягти, а лікувати її, віддавати їй свої сили, щодня робити все, аби допомогти їй.
І якщо ти приносиш Україні користь, працюєш для неї, отже, ти — «козацького роду» і продовжиш свій рід на цій землі, і від тебе залежить, яка вона завтра буде, а з «оселедцем» ти чи без, у шароварах чи в діловому костюмі —жодного значення не має.
Конкретний цьому приклад — уся діяльність нашого банку. І в роботі, і в стосунках між людьми.
— У вас у банку цей «козацький» дух відчувається?
— З історії розвитку банку можна дисертацію захищати. Це приклад того, як навіть у наших «напівкримінальних» умовах можна працювати цивілізовано й дотримуватися своїх принципів, своєї філософії, традицій. І радує, що ми не одні такі в Україні. Девіз нашого банку — «Відповідальність перед суспільством», і для нас це не просто слова.
У мене в архівах зберігся Кодекс правил ділової поведінки працівників банку «Ажіо», написаний ще 1992 року. Студенти, котрі проходять у нас практику, досі дивуються, як за цими правилами можна жити... Але ми живемо, і до десятилітнього ювілею прийшли згуртованим колективом, із гарними показниками, привабливим іміджем і оптимістичним настроєм. Пройшли міжнародний аудит і перевірку Національного банку — отримали найвищу оцінку. Ми були серед перших комерційних банків в Україні, що досягли такого результату.
У нас дуже великі запаси платоспроможності (чотири-п’ятиразові). Це, звісно, добре для клієнтів і партнерів банку, але не дуже добре з позиції внутрішньої економіки банку. Але ми, як і більшість підприємців, прагнемо застрахувати себе від можливих «непередбачуваних обставин», і тому в усьому намагаємося дотримуватися принципу «золотої середини». Ми помірковано консервативні, прагнемо бути розважливими і далекоглядними.
Банк має власний будинок у самому центрі Києва, і хоча форма не завжди відображає зміст — але такий атрибут теж важливий, особливо для банку, оскільки зміцнює впевненість і клієнтів, і працівників банку в його надійності.
— Як усе починалося?
— Я очолив банк у 30 років, маючи за плечима 12 років навчання і практичної роботи в банківській системі. Будучи на сто відсотків згодний з гаслом радянських часів про те, що кадри вирішують усе, із самого початку підійшов до цього питання принципово. Сказав собі, що не маю права брати в банк «блатних», інакше не зможу керувати колективом. Визначився, що мої співробітники — лише ті, чиї життєві принципи збігаються з моїми.
Запросив колег, яких добре знав. Сьогодні в керівництві банку п’ять осіб, із якими я навчався в одній групі в інституті, з багатьма — працював у банківській системі. Взагалі, прагнення зберегти друзів, яких подарувало мені життя, — це моє кредо. Я досі приятелюю з колишніми однокласниками, однокурсниками, товаришами по службі. Багато моїх колег стали моїми друзями.
Від початку ми обрали правила, що стали нашою внутрішньою конституцією.
Згодом ми дуже зблизилися. Стали не просто приятелями по службі, колегами, а друзями, однією сім’єю. Всі свята відзначаємо разом, спільно вирішуємо життєві проблеми. Я завжди прагну бути в курсі справ своїх підлеглих, чим можу, завжди допоможу. Приміром, так склалося, що два керівники підрозділів банку рано пішли з життя. Я запросив їхніх дітей на роботу. Вони навчалися в інститутах, перейшли на заочні відділення і працюють на совість.
Напевно, в Україні більше не знайдете банку, правління якого було б постійним. Я — один із двох голів правління «зразка 1990 року» в Києві, які працюють на старому місці, а в «Ажіо» 40 керівників працюють уже понад вісім років, дехто — всі десять.
Звісно, ринок диктує свої умови, іноді доводиться змінювати структуру банку. Ми завжди прагнемо переучити людей, знайти їм нове місце в нашому банку, не скорочувати людей, а якось їх працевлаштувати.
— За оцінками західних експертів, найбільш «живучий» і ефективний стиль стосунків у колективі — офіційно-діловий: де головне — робота, а особисті проблеми і взаємини — за межами офісу.
— Сьогоднішній світ і так озлобив і роз’єднав багатьох... Згадайте, раніше люди знали своїх сусідів, спілкувалися з ними, навіть свята разом відзначали. А сьогодні, особливо в новобудовах, десять років живуть поруч і можуть не те що по імені — в обличчя одне одного не знати. Вдома — проблеми, на роботі — теж. Бездушність навколо, заздрість, злість... І як, на вашу думку, в таких умовах нормальна людина може жити? Чи буде вона працездатною, упевненою в собі, людяною? Звісно ж — ні. І не зміг би я в таких умовах працювати.
Якщо вже ми вирішили, що ми — одна сім’я, тож і стосунки в колективі мають бути людяними, як між добрими родичами. І спілкуватися ми повинні не лише в кабінетах офісу, а й по-родинному, неформально, легко, із задоволенням. За десять років неодноразово переконувалися: від такого спілкування виграють усі: і керівництво, і підлеглі, і банк. Мені хотілося б подякувати вищому менеджменту банку за те, що вони з розумінням ставляться до мого захоплення громадською діяльністю. Адже багато в чому саме завдяки їхній підтримці і життя в нас у колективі виходить цікаве, і робота не страждає.
— Як часто вам вдається збирати весь колектив?
— Майже щомісяця. Наприкінці грудня зустрічаємо Новий рік, у січні святкуємо Водохреще, у лютому — День воїна, у березні — зрозуміло, Жіночий день, і День перемоги — у травні, у червні в нас день іменинника, у серпні — десантника, потім річниця банку, і так увесь час. Тож наша команда загартована не лише в економічних боях. Ми разом і в ополонці купаємося, і з парашутами стрибали, і на наших «капусниках» виступаємо.
— Вам-то добре — ви в десантних військах служили. А як було стрибати з парашутом або купатися в ополонці іншим керівникам?
— У нас ніхто нікого не примушує. Не хочеш — не ризикуй! І що цікаво, спочатку відмовляється багато хто, але коли приїжджаємо на місце, бажаючих завжди виявляється навіть більше, аніж планувалося! В ополонці, наприклад, я сам спочатку побоювався купатися, а потім, виявилося, — це так чудово! І почуваєшся набагато краще. Деякі мої колеги тепер затятими «моржами» стали. І хворіють менше. У багатьох рум’янець з’явився, а дехто навіть курити кинув. І з парашутом багато хто стрибнув, випробувавши себе «на міцність». Головне — перебороти себе. Зважитися — це найважче за все. А ще, насамперед собі хочеться довести, що ми молоді. Не хочеться старіти!
— Що у своєму житті ви можете порівняти зі стрибком із парашутом?
— Найголовніше, що лякає при стрибку, — непевність. Коли стоїш у прорізі відкритого люка і не знаєш, що на тебе чекає.
Така ж приблизно ситуація була в мене 1990 року. Я тоді пішов із системи «Промінвестбанку» і вирішив створити банк. Сів за стіл і задумався. Невизначеність — це найстрашніше. Команди немає. Жодних інструкцій — лише розпорядження держбанку, котрі підписував ще Будьонний...
І тоді я почав читати про банківську систему все підряд. Перекладну економічну літературу, дореволюційні архівні документи. Потім пощастило потрапити в архіви Нацбанку (Держбанку) і перечитати там купу старих звітів про кредитні товариства, кредитні спілки, акціонерні товариства-банки.
На основі прочитаного і пройденого мною на практиці я складав плани і красномовно змальовував їх однодумцям. Напевно, я доводив свою правоту максимально впевнено і переконливо. Часом навіть фантазував, і люди мені вірили. Я бачив це і розумів — тепер зі шкури вилізу, але їхню довіру виправдаю.
Мені вдалося домогтися того, що акціонерами нашого банку 1991 року стали такі потужні на той час структури, як Пенсійний фонд України, Пенсійний фонд Києва, міністерства економіки, статистики, зовнішніх економічних зв’язків, Українська православна церква та інші. Щоправда, потім усі вони зі складу акціонерів банку вийшли, оскільки змінилася законодавча і нормативна бази.
Клієнти нашого банку теж починали з нуля і так само, як ми, обминали всі економічні рифи. Наші клієнти знають нам ціну! Більшість із них сьогодні — потужні, динамічні структури. Багато наших клієнтів працюють із нами ще з початку 90-х років, і знаєте, всі вони нам дорогі. Вони нас розуміють, довіряють, і це дуже важливо. Це перша умова успішної роботи банку.
Ще одна важлива обставина — на нас ніхто не тисне. Мені досі колеги-банкіри часом ставлять запитання: «Як же так — у вас баланс у 10 разів менший, ніж у нас, а заробляєте ви пристойно?» Насправді, це дуже просто: в нас, як у бджіл, нічого не пропадає. Усе всі приносять у вулик, і все використовується як треба.
— Як вам удається зберігати статус незмінного лідера? Адже це дуже складно...
— Я в десантних військах засвоїв одне просте правило — не треба пальцем показувати, треба надихати людей своїм особистим прикладом: «Роби, як я!»
Гадаю, що амбіції лідера закладалися ще в дитинстві в Закарпатті. Я намагався бути поза конкуренцією в усьому: мав відмінні оцінки в школі, був одним із перших спортсменів у класі. Перший у спорті, перший у навчанні, перший у театральних гуртках — скрізь я лідирував. Пригадую, як у четвертому класі першим почав запрошувати дівчат танцювати. Ми прийшли на «вогник». Усі якось у купку збилися, а я набрався сміливості і пішов запрошувати... Я на все життя запам’ятав, як хлопці дивилися на мене.
— І нагороди маєте?
— У чотирьох видах спорту свого часу мав юнацькі та дорослі розряди, в армії я виконав норматив кандидата в майстри спорту з військового триборства. І зараз позицій не здаю — минулого місяця грав за збірну банків у міжбанківському турнірі з футболу і за футбольну збірну викладачів на турнірі в Національному економічному університеті.
— Звідки така спортивна спритність?
— Мої батьки були вчителями, батько викладав фізкультуру, і, напевно, моє захоплення спортом — його заслуга.
— А що стосується прогулювання уроків, теж рекордсменом були?
— Ніколи. Я був дуже дисциплінованою і відповідальною дитиною. Якщо мені давали якесь доручення, намагався виконати його будь-що! Навіть коли це практично неможливо зробити. Пам’ятаю, якось збирали ми брухт, і хтось із хлопців сказав: «А 500 кілограмів одному слабо назбирати?» — «Якщо треба — назбираю», — упевнено відповів я. А сам думаю, якщо вже сказав — обов’язково зробити треба. Ночі не спав, усе думав, де взяти? У результаті в пошуках брухту об’їздив весь наш район. І... відшукав забуті деталі іржавого трактора, перетягнув їх до школи.
Зважив, якраз півтонни й вийшло. Я тоді був удвічі щасливий. І перед однокласниками слова дотримав, і в школі героєм виявився. Мене нагородили грамотою і книжкою Івана Багмута «Щасливий день суворовця Криничного». Книжку цю я прочитав, не відриваючись. І настільки вона мені сподобалася, що вирішив я за прикладом її головного героя теж стати суворовцем, а потім — військовим...
У 10-му класі, коли я проходив допризовну комісію, потрапив у список п’яти осіб, яких відібрали в Оренбурзьке військове льотне училище. Мені сказали, що з моїми оцінками (у мене золота медаль), при моїх спортивних досягненнях я потрапляю в нього автоматично. Я був просто щасливий. Прийшов додому і сказав: «Усе — я льотчик! Пам’ятаєте, бабусю, я малим ще вам казав, що коли виросту — пролечу над вашою хатою». Але батько, котрий з 1943 по 1952 рік був в армії, сказав: «Вистачить нам війни. Будеш економістом». Я поїхав у Київ і відразу ж вступив на фінансово-економічний факультет зі спеціалізації «фінансування, кредитування капіталовкладень», тобто на банківську справу.
— Виходить, батько заборонив, і ви не посміли не послухатися?
— Я був дуже слухняний. Навіть слухняніший за свою старшу сестру Тамару. Ніколи ні від якої домашньої роботи не відмовлявся, і все робив добре, на совість. Навіть полоскати білизну на річку мати часто посилала не сестру, а мене. Я лише просив, щоб жіночу білизну всередину кошика ховала, а то з мене хлопці кепкували.
Мене змусили ходити до музичної школи, котру я страшенно не любив. Але справно ходив, бо так хотіла мама. Закінчення школи було для мене, як звільнення від рабства. Закинув ненависний баян, думав — назавжди. Але через кілька років знову до нього повернувся. Зараз із задоволенням граю на банківських концертах. І шкодую, що так погано навчався.
— Ніколи не шкодували про те, що у виборі професії послухалися батька?
— Про професію військового я мріяв аж до закінчення інституту...
Навіть вирушаючи на строкову службу, планував залишитися в армії. Але на свій превеликий жаль, побачив зовсім не ту армію, яку собі намалював в уяві.
А щодо навчання — так, у мене були чудові оцінки і характеристика зі школи. Але коли я прийшов у вуз зі своїми знаннями, зі своїм лідерством, то відчув: моя базова підготовка, звісно, гірша за столичну. Я був пригнічений — настільки вже звик до лідерства.
— У вашому кабінеті на стіні висить цікава композиція: українські ювілейні монети і гуцульська сокира, яка начебто їх захищає...
— Це, можна сказати, мій герб. Сокирка — символ бокоришів, які річками сплавляють ліс. Це споконвічна професія моїх колочавських земляків. А моя сьогоднішня професія — гроші. Тому я ці символи об’єднав.
Я пишу книжку про Колочаву. Вона називатиметься «Колочава: від бокоришів до кандидатів наук. За 100 років». Родом із Колочави п’ять кандидатів наук, багато й інших відомих людей, серед них і мої колеги. Нині в Колочаві близько 10 тис. жителів, чотири школи. Навколо — ліси, гори... Дивовижно затишний, близький моєму серцю край. Я ніколи не приїжджаю в рідне село з порожніми руками. Завжди щось везу — і в думках, і «в кишені»: речі, продукти, медикаменти. Обов’язково заїжджаю в дитячий інтернат хворих на церебральний параліч, які під одним дахом ще з трьома сотнями психічно хворих дорослих. Таке враження, що час там зупинився. Допомагаю, чим можу.
Життя розкидало моїх друзів і однокласників по всій Україні. Та влітку хоча б раз на рік ми намагаємося збиратися разом. Причому щоразу не просто так, а з користю для рідного краю. А яким чином це зробити — зазвичай моя ініціатива. Кілька років тому пофарбували пам’ятники Духновичу, Івану Одрийку і Вівчарю з вівцями — символу Колочави. Зараз він стоїть у центрі села, замість Леніна. Пофарбували і стелу, присвячену учасникам Великої Вітчизняної війни. Спочатку дехто ставився до такого масового «малювання» досить скептично — мовляв, солідні люди, у декого вже й онуки ростуть, а вони з пензлями і фарбою. Дехто намагався замість себе когось іншого прислати, але я до цього поставився принципово. Адже ми не лише для себе це робимо, а й для підростаючого покоління повинні бути прикладом. Потім приходить відчуття того, що все зроблено правильно, і не соромитися цього треба, а пишатися.
З ровесниками упорядкували мінеральне джерело. Мінеральна вода там цілюща, називається «Боркут» і за межі району не вивозиться. Працювали три дні, усе там розчистили, виклали бетонні доріжки, зробили столики.
Вперше в Закарпатті створили козацький курінь. У нас козаки завжди були, тільки називалися вони колочавські січовики. У церкві за нашими старими козацькими звичаями вихрестили козаків.
— Ви глибоко віруюча людина?
— У мене своєрідний погляд на релігію. Так, я християнин, але не відношу себе до фанатиків віри. Тому ні хрестиків, ні інших символів віри не визнаю. Та й каблучок не ношу. Просто не люблю — і край! До забобонів різних також ставлюся спокійно. Не панікую, коли треба повернутися додому, бо забув ключі, чи якщо раптом дорогу перебіжить чорна кішка. І взагалі — я реаліст. Зайнятий конкретними справами.
— Станіславе Михайловичу, ви чудово справляєтеся з ролями, у яких вам доводиться виступати у своєму житті, чи економіста, чи банкіра, артиста, кінорежисера, масовика-витівника. А в якій ролі ви почувалися «не в своїй тарілці»?
— У ролі акушера-гінеколога, коли випало в поїзді приймати пологи. Їхав я на північ провідником, такий у нас був будзагін. А вночі до мене у вагон вагітну жінку підсадили. «Їй, — кажуть, — лише кілька годин їхати, в Петрозаводську має вийти». Щойно поїзд рушив, а вона: «Народжую!!!» — кричить, плаче, в істериці б’ється.
Я, природно, у стані шоку. Про процес пологів знав лише, що десь у немовляти є пуповина, котру перерізати треба. Загалом, узяв її на руки, заніс у купе провідника, застелив простирадло, а далі — просто жах! Її трясе всю від напруження і болю, і мене трясе — тільки від страху. Народився хлопчик. І пуповину я все ж перерізав. Як з’ясувалося, правильно.
А жінка виявилася з Узина... Потім про цю історію написали в декількох газетах, що ось, мовляв, студент — молодчина, не розгубився... А однокурсниці ще довго мене цими пологами «діставали».
— Виходить, ви, справжній, від Бога, хрещений батько...
— Пам’ятаю, дуже злякався. Вагон старенький був, світло нікудишнє, але, слава Богу, усе закінчилося щасливо. Це було на четвертому курсі, потім я два роки розповідав цю історію на всіх студентських зльотах.
— Станіславе Михайловичу, народна мудрість стверджує: щоб бути гідним звання справжнього чоловіка, треба до сорока років посадити дерево, побудувати дім і народити сина. Ви в цьому сенсі себе реалізували?
— Що стосується цих трьох «показників», то за ними я, можна сказати, план перевиконав. У мене три сини. Квартира. Домігся того, що наш банк повністю викупив просторий будинок у центрі Києва на Великій Васильківській, де нині міститься головний офіс банку «Ажіо». А щодо дерев… (Станіслав Михайлович розсміявся) уже навіть не пам’ятаю, скільки їх за все життя посадив. А рік тому на моє сорокаріччя ми з керівниками нашого банку посадили під Києвом цілий сад — понад півсотню різних дерев. Тепер доглядає за ними моя мама Любов Дмитрівна. Я її ближче до себе перевіз. У будиночок, схожий на той, що в Колочаві... Намагаюся якнайчастіше приїжджати до неї в гості — коли сам, коли з родиною, а часом — з колегами з банку. Вона завжди чекає, приготує щось домашнє, смачненьке... А проводжаючи, обов’язково усміхнеться і скаже незмінне: «Ох і непосидючий ти в мене, синку»...