Планета потроху оговтується від чергової фінансової кризи. Поступово банки повертають вкладникам довгоочікувані вклади, пропонують кредити. Але обиватель не поспішає знову довірити нажите непосильною працею цим фінансовим установам. Перевага віддається дідівським методам: ховай у банку, у схованку…
Ховати щось від когось, тим більше цінне на цю хвилину, люди, цілком імовірно, почали з того моменту, коли.. стали людьми. А може, ще й до того? Адже ховають про запас їжу та всяку всячину багато представників тваринного світу. Час від часу цьому процесові накопичення намагалися ставити підніжку певні моральні чинники. Найкращий приклад — це євангельська притча про закопаний у землю талант. Володимир Мономах у «Повчанні дітям» (поч. ХII ст.) рекомендує: «І в землі не ховайте [добро], то нам великий гріх». Та ж сама думка в «Києво-Печерському патерику» (поч. XIII ст.): «Не накопичуйте собі скарбів на землі, де злодії підкопують і крадуть».
І все-таки повчання й моралізування не мали бажаного резонансу. Скарби відбулися. Їхня присутність виявляється не тільки в землі, а й у заворожливих легендах, які становлять особливу сферу фольклору. Без опису пошуків козацьких або піратських скарбів важко уявити пригодницький жанр художньої літератури.
Тема скарбів і пошуку скарбів огорнена таким таємничим ореолом із бувальщин і небилиць, що продовжити її хотілося б із чогось легкого, невимушеного. Скажімо, із заходу, затіяного героями повісті-казки Е.Успенського «Дядько Федір, пес і кіт». Навіть якщо ви не читали сам твір, то, поза сумнівом, із цікавістю дивилися серію мультфільмів, створених на його основі. Отож, по ходу справи пес Шарик і кіт Матроскін вирішують, що можна продати через брак грошей для купівлі корови.
«…Тут дядя Федор вмешался:
— Никого мы продавать не будем. Мы пойдем клад искать.
— Ура! — кричит Шарик. — Давно пора! — А сам потихоньку у кота спрашивает: — А что такое склад?
— Не склад, а клад, — отвечает кот. — Это деньги такие и сокровища, которые люди в землю спрятали. Разбойники всякие.
— А зачем?
— А зачем ты косточки в саду закапываешь и под печку суешь?
— Я? Про запас.
— Вот и они про запас.
Пес сразу все понял и решил кости перепрятать, чтобы кот про них ничего не знал. И пошли они клад искать».
І з першої ж спроби наштовхнулися на «сундук окованный. А в нем всякие сокровища и монеты старинные. И камни драгоценные. Взяли они этот сундук и домой пошли…»
Прочитали уривок із казкової повісті і замислилися: якось усе просто вийшло в дядька Федора й водночас у повній відповідності до еталону, створеного повістями й романами про піратів, розбійників, скупих лицарів... Що не скарб, то блиск коштовностей, дзвін золота й срібла. А відсутність таємничості лише наближає дію до реального життя, де здебільшого скарби виявляються (часто кажуть — даються) випадково. Та й навряд чи залишалися б скарби «замкненими» до наших днів, якби було відомо, де вони лежать. Адже власники берегли таємницю скарбів так само свято, як мають зберігати таємницю вкладів сучасні банки. Навіть такий обманутий вкладник як Буратіно, що повірив, буцімто можна одержати солідний прибуток, закопавши відразу всю готівку — чотири золоті монети — на Полі Чудес у Країні Дурнів, і той попросив «наставників» (Лисицю Алісу та Кота Базиліо) відійти подалі й не підглядати.
Скільки співзвучностей — випадкових і цілком закономірних — у порушеній темі!
Скарби і вклади: і в тих і в тих історично єдине призначення — відкласти, зберегти наявний сьогодні надлишок грошей і, якщо випаде можливість, з часом примножити його. Відсотки набігали навіть за роки зберігання заощаджень у землі або інших схованках. Адже «на волі» часто монети псували як виготовлювачі (підмішували дешевий метал до коштовного, тобто знижувалася проба чи непомітно зменшувалася вага монети), так і користувачі (зрізався або спилювався метал по гурту). А заховані недоторки залишалися попередньої, часто — кращої, якості.
Банки — чи то фінансові, чи то керамічні, скляні і металеві. У мовному плані вони не рідня, але ж часто бувало, що саме в ємності з перелічених матеріалів упаковували готівку, перш ніж довірити її заповітному місцю. У старожитні часи гончарі мали в асортименті своїх виробів навіть мініатюрні горщечки і глечики для скромних скарбів (чи вкладів?) небагатих людей. Утім, цим не обмежувалася людська фантазія. Оболонкою для заощаджень могли послужити рукавиця або личак, вулик чи коров’ячий ріг, шмат грубої тканини чи... Та хіба все перелічиш? Такий пакувальний матеріал не менш цікавий для дослідника, ніж сам вміст скарбу.
Коли читаєш газетну інформацію про нову щасливу знахідку, складається враження, буцімто скарби знаходять лише через століття після того, як їх заховали. Мало не своєрідні подарунки невідомим нащадкам. Насправді ж їх часто вилучали самі вкладники, щоб узяти потрібну суму або поповнити «заначку», і ховали знову, впевнені, що це ненадовго. Та інколи в ці плани втручалася лиха доля.
При неминучій загрозі власності (особливо в часи воєнних дій, бунтів, спалахів розбою) цінності ховали, щоб перечекати «лихі часи», а потім знову пустити в обіг. На жаль, мертва, вбита або викрадена в неволю людина забирала таємницю свого скарбу з собою, і скарби надовго залишалися в ув’язненні.
Уявлення, буцімто кожен скарб — це казкове багатство, призвело до того, що коли люди з розвиненою фантазією знаходили скарби не надто заможних вкладників (їх же значно більше), у яких замість срібла, золота, діамантів виявлялися позеленілі мідяки, іржаві браслети й сережки, зотліле сукно, керамічні черепки тощо, — з’являвся привід обвинуватити в усьому нечисту силу*. Вона, мовляв, у найщасливішу мить перетворила коштовності на тлін. Черепки замість золота?! А що тут такого: не кожен глечик витримає наростання тиску грунту. Недарма ж археологію жартома називають наукою про биті горщики.
Полювання на заховані скарби було поширене і в давнину. Оскільки ж на кожну дію має чинитися протидія, то власники, ховаючи своє багатство, проявляли винахідливість, аби зробити його недосяжним для сторонніх. Ось один із безлічі прикладів.
У Калабрії 410 року помер король готів Аларіх. Відтоді минуло понад півтори тисячі років. Давно вже немає народу, який називав себе готами. Але могилу їхнього керманича все ще не потривожили ані рука грабіжника, ані лопата археолога. І це попри те, що відомо, як багато золота, коштовного каміння та інших скарбів, награбованих готами по всій Європі, було складено в могилу Аларіха.
Звісно, готи добре знали про мисливців на скарби мертвих і тому постаралися зробити недосяжним місце поховання свого керманича. Для цього вони перегородили греблею річку і, коли річище оголилося, викопали на дні глибоку могилу. Потім, опустивши в неї золоту труну та всі скарби, робітники зруйнували греблю, й річка повернулася у своє річище. Багатометровий шар води і швидка течія стали стражами захованих скарбів. Про всяк випадок тієї ж ночі віддані Аларіху готи розправилися з тими, хто знав, у якому місці річки міститься могила.
Із вуст у вуста передаються зворушливі розповіді про багатства капітана Кідда, які складалися переважно з викраденої в індійського імператора з династії Великих Моголів Аурангзеба скарбниці на фантастичну суму. Капітан нібито перевіз увесь скарб на пустельний острів поблизу берегів Південно-Східної Азії і з допомогою команди надійно заховав. Після цього Кідд і лейтенант убили всіх помічників, а трупи прикріпили до дерев таким чином, аби права рука кожного вказувала шлях до скарбу. Таку ж долю капітан приготував і останньому співучасникові — лейтенантові. Цей острів став об’єктом марних пошуків цілих поколінь шукачів скарбів. Його прозвали островом Скелетів.
Жага легкої наживи всюди розплодила безліч шукачів скарбів, які так захоплюються ідеєю швидкого збагачення, що найчастіше закінчують однозначним божевіллям. За сприяння тих-таки шукачів скарбів утворилася своєрідна наука про різноманітні засоби знаходити й відривати скарби. І все тому, що доводилося придумувати оправдання марним пошукам. Ці «оправдання», передаючись із покоління в покоління, обростали додатковими небилицями і... ставали народними легендами, єдиними на широких просторах або своєрідними в кожному селі.
Для пересічних шукачів чужого закопаного добра здавна існують могутні засоби, з допомогою яких можна одночасно дізнатися і про місце, де закопаний скарб, і про спосіб його добування. Біда тільки в тому, що ці засоби даються нелегко. Це і цвіт папороті, розрив-трава, шапка-невидимка і кісточка-щасливка. Ще для одержання скарбу треба знати закляття, з яким його сховали, а ці закляття такі примхливі, що без записів або підказок обізнаних людей неможливо справу навіть розпочати. Так, на великій дорозі, між поштовою і казенною просікою, закопано скарб; щоб знайти його, треба проспівати 12 пісень, але таких, аби в жодній не було сказано ані про друга, ні про недруга, ні про милого, ні про немилого. Інший скарб лежить під сосною; щоб одержати його, треба влізти на цю сосну догори ногами і спуститися назад точно так само — вниз головою. Розбійники зазвичай закопували свої скарби «на сто голів людських», але значення цього закляття важко відгадати: чи сотому диваку приходити, щоб далися ті гроші, чи слід самому бути розбійником, щоб погубити сто чоловік, перш ніж узятися за лопату?
Але автор не має наміру розкривати всі таємниці пошуку скарбів. Навіщо наживати конкурентів...
* Цю тему захоплююче розкрито у праці М.Орлова «История сношений человека с дьяволом»
і в монографії відомого етнографа ХIХ століття С.Максимова «Нечистая, неведомая и крестная сила». Звідти запозичено деякі приклади.