Як відомо, збройні конфлікти — пожива для історичних дискусій. І, мабуть, найбільше сперечаються не про солдатів регулярних армій, а про людей, котрі воліють завдавати ударів по ворогу, ховаючись серед мирного населення. Історики знаходять у їхніх лавах і безстрашних народних месників, і віроломних бандитів та терористів. Одні викликають у нас замилування, інші — огиду. Але чи справді різниця між ними настільки велика?
Радянський Союз
Радянська пропаганда дуже любила партизанів із усіх куточків земної кулі. Симпатій не викликали тільки ті, хто діяв на теренах СРСР без благословення комуністичної партії. Такі збройні формування дивним чином втрачали партизанський статус, перетворюючись на банди.
У зв’язку з цим цікаво глянути на німецьку листівку «Червоні бандити — це остання ставка Сталіна!», випущену в роки війни. У ній читаємо :
«Знаючи, що надходить його смертна година, Сталін хапається останнього засобу. З допомогою підступних розбишацьких банд, якими керують підкуплені вороги народу й які безсоромно називають себе «партизанами», він старається домогтися того, чого не вдалося досягти в одвертому бою його регулярній армії. Безглуздо брешучи, червоні грабіжники намагаються перетягнути населення на свій бік... Стережіться червоних сталінських бандитів. Боріться з ними всіма засобами».
Здавалося б, обвинувачення відважних народних месників у бандитизмі — це брудний наклеп і повний абсурд. Але якщо вдуматися: хіба радянські партизани не були бандитами з погляду вермахту й тієї частини населення, котра бачила в німцях визволителів від комуністичного режиму? Як ще можна назвати озброєних прибульців із лісу, які вбивають представників місцевої адміністрації, які вимагають від селян продовольства? Так само люди, лояльні до радянської влади, вважали бандитами махновців чи бандерівців.
Може, червоні партизани вирізнялися з-поміж інших мешканців лісів особливим милосердям? Та ж ні. Під час Другої світової війни були факти і жорстоких катувань німецьких військових, і знищення реальних та мнимих колабораціоністів разом із сім’ями.
Напевно, всі пам’ятають гучний процес 77-річного Василя Кононова в Латвії. Колишнього радянського партизана звинувачували в убивстві селян і спаленні господарських будівель у селі Малі Бати 27 травня 1944 року. Російські ЗМІ, що метали громи та блискавиці на адресу латвійської Феміди, не дуже охоче розповідали про сам інцидент у Малих Батах. Тим часом список партизанських жертв, запідозрених у співробітництві з німцями, вражає:
«Шкірмант Зуліан, 49 років, — розстріляний, Шкірмант Владислав, 38 років, — розстріляний, Шкірмант Бернард, 50 років, — спалений живцем, Шкірмант Гелен, дружина Бернарда, 57 років, — спалена живцем, Крупник Модест, 49 років, — розстріляний, Буль Амвросі, 54 роки, — розстріляний, труп спалено, Крупник Вероніка, 63 роки, — розстріляна, труп спалено, Крупник Ніколь, 37 років, — розстріляний, труп спалено, Крупник Теко, 34 роки, — чекала дитину, розстріляна, труп спалено».
Характерна деталь: сам факт розправи затяті захисники колишнього партизана не заперечувався. Російські ура-патріоти наголошували на тому, що Василь Кононов зі своїми товаришами ліквідовував посібників ворога.
Зауважимо, що бандерівці, «лісові брати» чи басмачі теж нікого не вбивали просто так — вони знищували ворожих посібників. Але чомусь в очах пересічного росіянина ця обставина не звільняє чужі іррегулярні формування від тавра бандитів.
Ізраїль
Терористів недолюблюють у більшості країн світу, але в Ізраїлі ненависть до них особлива. Всіх тих, хто підриває бомби, вбиває з-за рогу і викрадає військових, тут просто не вважають за людей.
Однак цей підхід не поширюється на підпільну сіоністську організацію «Іргун», яка боролася проти британської влади в Палестині 1930—1940-х років. Порівняти борців за незалежність Ізраїлю з «Хезболлою» чи «Хамасом» — жахливе блюзнірство. Будь-яка акція «Іргуну», чи то вбивство британського поліцейського, чи мінування арабського кафе, трактується ізраїльською історіографією як подвиг.
Серед таких подвигів — і вибух у готелі «Цар Давид» у Єрусалимі. 2006-го біля будинку, що постраждав, навіть встановили меморіальну дошку: «В готелі розміщувалися Секретаріат британського мандату і штаб-квартира збройних сил. У липні 1946 року борці організації «Іргун», за наказом Руху єврейського опору, заклали в підмурівок будинку вибухівку. Було зроблено попереджувальні дзвінки, британських окупантів попросили негайно залишити готель. Із причин, відомих лише британцям, людей з готелю не евакуювали, і через 25 хвилин бомби вибухнули. На жаль і жах «Іргуну», було вбито 91 особу».
Відкриттям пам’ятної дошки не обмежилися: в готелі відбувся дводенний семінар з екскурсією, що її провів один із престарілих учасників легендарної акції.
До речі, британське посольство висловило рішучий протест проти «увічнення теракту, який забрав стільки життів». Особливо обурив англійців виклад епізоду з попереджувальним дзвінком (британці стверджують, що його отримали за дві хвилини до вибуху, який пролунав саме тоді, коли телефоніст повідомляв про нього керуючому готелю).
Майже рік весь Ізраїль стежить за долею молодого капрала Гілада Шаліта, викраденого палестинськими бойовиками. У1947-му британську громадськість так само хвилювала доля двох сержантів — Кліффорда Мартіна і Мервіна Пейса. Їх викрадення стало відповіддю на смертний вирок, винесений трьом активістам «Іргуну». Після того, як бойовиків було страчено, обох заручників-англійців теж умертвили...
Дуже багато людей в Ізраїлі вважають героями і членів радикальної групи «Лехі», що відкололася від «Іргуну» 1940 року. В активі цієї організації — грабежі банків, убивства єврейських жінок, які жили з арабами; нарешті — усунення видних політичних діячів. Так, 1944 року було ліквідовано британського міністра у справах Близького Сходу Волтера Гіннеса, а 1948-го, вже після утворення Держави Ізраїль, жертвою непримиренних патріотів став представник ООН у Палестині шведський граф Бернадотт. Останній акт спонукав офіційну ізраїльську владу до репресій проти «Лехі» — утім, не досить суворих. Так, один із вождів організації Н.Ялін-Мор, засуджений у зв’язку з убивством Бернадотта, вже через рік став депутатом кнесету і вийшов із в’язниці.
Що ж стосується «Іргуну», то ім’я його керівника загальновідоме — це Менахем Бегін, прем’єр-міністр Ізраїлю в 1977—1983 р. і лауреат Нобелівської премії миру.
Алжир
Вважається, буцімто жорстокі акції бойовиків і терористів, які не щадять ні жінок, ні дітей, не підлягають ані забуттю, ані прощенню. Однак історичний досвід свідчить про протилежне. Насправді криваві ексцеси забуваються досить легко — тільки но боротьба, на вівтар якої покладено безневинні життя, увінчалася успіхом.
Яскравим прикладом може слугувати Фронт національного визволення, який у 1954—1962 рр. боровся за незалежність Алжиру від Франції. В інструкціях ФНВ прямо зазначалося: розправи з мирними громадянами, у тому числі дітьми й жінками, не лише припустимі, а й корисні. По-перше, страх примушував французьких колоністів масово залишати Алжир. По-друге, так провокувалися жорстокі репресії влади стосовно всіх корінних алжирців, зокрема й тих, хто спочатку не брав участі в боротьбі за незалежність. Як наслідок, корінне населення радикалізувалося й віддалялося від колоніальної адміністрації. Однією з перших резонансних акцій ФНВ стала «Філіпвільська різанина» у серпні 1955-го. Атакувавши шахтарське селище, бойовики вбили 123 беззахисних колоністів. Чоловікам перерізали горлянку, дітям розбивали голови, жінкам розпорювали животи...
Свого часу ці звірства шокували європейську публіку, але тепер навіть у Франції про них згадують зрідка: не хочуть псувати відносини з незалежним Алжиром. На батьківщині ветеранів ФНВ тим більше ніхто не засуджує — їх шанують як національних героїв!
До речі, ось ще один епізод, схожий і водночас несхожий на популярні історії про фанатичних терористок. 30 вересня 1956-го в результаті вибуху в одному з алжирських кафе три молодих французи були вбиті і близько 60-ти — поранені. Студентку Зохру Дріф, яка підклала бомбу, незабаром упіймали і засудили до 20-річного тюремного ув’язнення. Однак доля виявилася прихильною до дівчини: Алжир здобув незалежність, і активістка ФНВ вийшла на свободу. Тепер пані Дріф — шанований юрист, багаторічний член алжирського сенату. Торік вона дала інтерв’ю агентству «Рейтерс», розкритикувавши дії США в Іраку і поділившись спогадами про підпільну молодість: «Політичні методи вичерпали себе, і я зрозуміла: необхідна збройна боротьба. Підкласти бомбу — мінімум, який я могла зробити. Проблема полягала лише в тому, аби зробити це успішно». На думку Зохри Дріф, у 50-ті роки жодних терористів в Алжирі не було...
Вони з’явилися там 1992 року, коли уряд анулював результати парламентських виборів, що принесли перемогу Ісламському фронту порятунку. Вочевидь, розсудивши, що політичні методи себе вичерпали, ісламісти звернулися до вбивств і вибухів. Відтоді кровопролиття в Алжирі не припиняється. Так, у квітні нинішнього року вибухи в алжирській столиці забрали життя 33 осіб. Звісно, заслужені ветерани ФНВ обурені діями кровожерливих терористів.
P.S. Можна навести безліч інших прикладів, але висновок і так очевидний: «бандит» і «партизан», «підпільник» і «терорист» — усього лише синоніми з різним емоційним забарвленням. І розбиратися who is who у кожному конкретному випадку — те ж саме що з’ясовувати різницю між розвідником і шпигуном. Однак безглузді диспути такого роду набули великої популярності. Скажімо, в Україні історики й журналісти видають на-гора сотні аргументів, намагаючись довести, що члени УПА не були (чи, навпаки, були) бандитами.
Якщо вже на те пішло, предметом дискусій мали б стати методи боротьби, практиковані будь-якими підпільними групами та партизанськими формуваннями. Наприклад, автору цих рядків — хай вибачать йому шанувальники Ковпака й Шухевича — партизани не дуже симпатичні. Бо вони, діючи поза будь-яким правовим полем, дуже легко скочуються до військових злочинів; фактично беруть у заручники мирне населення, своїми діями підставляючи його під удар карателів.
Комусь миліша підпільно-партизанська героїка? Будь ласка! Але обходьмося без подвійних стандартів. Тавруєте за жорстокість бандерівців чи «лісових братів»? Майте мужність засудити злочини радянських партизанів. Захоплюєтеся відвагою своїх-таки народних месників? Утримайтеся від огульного паплюження чужих героїв. Іншого виходу з історичного театру абсурду немає.