65% переселенців виживають на 1330 грн, лише у 27% дохід становить 1331-2500 грн. Такі дані опитування, проведеного в березні Міжнародною організацією з міграції спільно з Українським центром соціальних реформ.
Тільки в Донецькій області зареєстровано 720 тис. внутрішньо переміщених осіб (ВПО). І якщо традиційна сім'я з одним малюком ледве зводить кінці з кінцями, то як же доводиться виживати багатодітним сім'ям? Беручи до уваги, крім того, обмеження розмірів допомоги для ВПО: 442 грн - на дорослого, 884 грн - на дитину, але не більше як 2400 грн на сім'ю. Тобто кожна багатодітна сім'я (хоч троє, хоч п'ятеро дітей) все одно отримує не більше 2400 грн на місяць.
У Людмили Бондар - п'ятеро дітей: віком від року до 15-ти. Сім'я жила у прифронтовій Авдіївці. За свій будинок трималися до останнього. Думали, ось-ось війна скінчиться. Чоловік продовжував працювати на "Коксохімі", а тоді ще вагітна Людмила з чотирма дітьми боялася далеко від нього від'їжджати.
"Просиділи майже чотири місяці без води, два місяці - без світла. Скло вибуховою хвилею вибивало - замінювали. Знову вибивало - знову замінювали. Ховалися з дітьми в підвалі. Одного разу виходимо з укриття, а дах сусідського будинку вже згорів. Пряме влучення. Тобто кілька метрів убік, і нас би теж накрило. Лідочці тоді тільки місяць виповнився. Чоловік сказав: "Досить". Уночі покидали сумки в мікроавтобус, і він нас вивіз. Випадково дізналися, що в Дружківці здається квартира для переселенців. Рік тому сюди й рушили, - згадує Люда. - У Дружківці ми опинилися вперше. Я спочатку була в шоці - незнайоме місто, нікого не знаю, в голові ще гуркіт обстрілів. А я сама з дітьми, - чоловік нас вивантажив і зразу поїхав назад в Авдіївку, завод треба було відновлювати. Перші дні я була така пригнічена, що на вулицю не хотілося виходити. Потім заради дітей опанувала себе".
Сім'я з шести людей розмістилася в старенькій двокімнатній напівпорожній квартирі - ні меблів, ні посуду. "У Дружківці - чудові люди, чуйні. Ми тільки зареєструвалися, я не встигла до когось звернутися, а про нас уже знали, - каже Людмила. - Волонтери принесли посуд, візок для малюка, нас одягли, взули. Дзвінок у двері. Відчиняю. Холодильник заносять. Потім хтось ліжко привіз. Дітей багато, прання багато, а машинки немає. То сусідка запропонувала нам до неї приходити прати. Жінка сама інвалід, але теж відгукнулася на наше лихо".
Звісно, труднощів вистачає. Людмилі пощастило: квартиру наймає з оплатою лише комунальних послуг. Але на комуналку, витрати на дитсадок та школу йде вся соцдопомога, яку отримує сім'я. "У нас же колонка. Щоб усіх дітей помити, багато газу йде. Плюс електрика, опалення. Добре, що чоловік працює, ось що він нам пришле - на це й живемо. Тож якби не місцеві жителі, волонтери, фонд Ахметова, нам би не витягнути. Я про таку підтримку навіть подумати не могла. Ми ж і сиділи в Авдіївці, бо тільки й розповідей було, як важко переселенцям. Якби спочатку знала, що так складеться, зразу б виїхали".
Та хоч як затишно в Дружківці, сім'я однак душею в Авдіївці. "Ми тому й меблів не купуємо, всі "на валізах" сидимо й готові в першу-ліпшу хвилину схопити сумки й радо повернутися додому".
Ольга Денщик сама виховує трьох дітей. У Горлівці жили в селищі Рум'янцево - одному з найбільш обстрілюваних районів. "До серпня 2014-го не було ні допомоги на дітей, ні можливості підробити. Не вщухали бої. Потім почали підривати мости. Вибуховою хвилею в нас вибило все скло. Це стало останньою краплею", - розповідає Ольга.
Через зруйновані мости транспорт із міста виїхати не міг. "І що робити? Вночі зібрала документи, дитячі речі, зав'язала все у два вузли. Вранці завантажила клунки на велосипед, посадила на нього старшого сина (йому тоді було шість років), а дівчаток (чотири і два роки) - у візок. І ми вчотирьох, без копійки в кишені, пішли пішки на Слов'янськ, де жив мій батько. Відстань - 70 км".
Через три години перший привал - біля криниці неподалік Майорська. "Там було багато місцевих, оскільки снаряди пошкодили водогін. Побачивши мене з дітьми й клунками, нам почали давати - хто хліб, хто цукерки, хто гроші. А ще там був хлопчик, однак через стрес я навіть не запитала, як його звати. Він сказав: "Тьотю, тільки не йдіть". І кудись побіг. Повертається з пакунком дрібних грошей, а серед монет - уламки кераміки. Він розбив свою скарбничку. Хлопчик наполягав, і я зі слізьми прийняла цей неоціненний дар. А він же збирав монетку до монетки на якусь мрію. Ніколи його не забуду".
Ольга з дітьми весь день ішли порожньою трасою, рух автотранспорту був перекритий. "Серпень, спека. Що мене вразило - впродовж усього шляху малеча жодного разу не схлипнула, не заплакала. Ніби ці крихітки розуміли, що від їхньої поведінки залежить життя всіх нас".
Уночі дійшли до Семенівки (селище під Слов'янськом), де сім'ю в машині чекав Ольжин батько. "Тут був перший блокпост, від якого дозволений проїзд автомобілів, тому тато ближче до нас аж ніяк не міг під'їхати".
А потім почалися будні переселенців. "Мені пощастило. У тата, хоч і старенький, проте свій будиночок. Тоді в Слов'янську працювало багато волонтерів. Нам допомогли облаштуватися на новому місці. Якісь фонди приходили в місто, якісь ішли. Але постійно й досі нас підтримує штаб Ріната Ахметова та "Карітас". А видача ахметовської гуманітарки - це особлива для мене подія, тому що з сусідніх селищ приїжджають горлівські подруги. І тільки тут ми можемо зустрітися, обмінятися новинами про ситуацію в місті. Ось так я дізналася, що і в наш двір поцілив снаряд, півбудинку зруйновано. Але за домівкою вже не сумую (хоча в останній місяць я саме завершувала ремонт, не встигла тільки дві смуги шпалер доклеїти). Техніку, меблі можна купити. Але там залишилися дорогі мені дрібниці, наприклад дитячі фотографії. Їх уже не відновити. І я ніколи не зможу своїй дитині показати, якою вона була маленькою, як робила свої перші кроки".
Як і всі багатодітні переселенці, Ольга на чотирьох отримує 2400 грн допомоги. Точніше - отримувала. Через нові правила та переоформлення ось уже три місяці виплат немає. І саме тепер підтримка волонтерів і фондів - те, що допомагає сім'ї виживати.