UA / RU
Підтримати ZN.ua

Атака на гідність: психологічний булінг у держустановах

Що ховається за хамством в держустановах.

Автор: Оксана Коновець

Останнім часом у нас багато говорять про булінг у школах, домашнє насильство (зокрема психологічне), однак є в нашому житті ще один аспект, якому не надають уваги. Мова про психологічне насильство в державних установах.

На перший погляд, може здатися, що проблема висмоктана з пальця, але насправді вона має дуже глибоке коріння і може призвести до вкрай негативних наслідків для психіки.

Про різноманітні вияви психологічного насильства ми поспілкувалися з психологинею Центру психічного здоров'я та травматерапії "Форпост HELP" Олесею Ольховик.

Олеся Ольховик

- Пані Олесю, означте стисло, що таке психологічне насильство і як його розпізнати.

- З 1961 року психологи намагаються дати чітке визначення емоційного насильства, але його досі нема. Загалом, це будь-які зловживання образливими словами, приниження та постійна критика. Є більш витончені тактики - шантаж, маніпуляції. Отже, психологічне насильство - це зловживання, яке є емоційним, а не фізичним. Психологічне насильство ставить за мету змінити поведінку людини у вигідний для агресора бік. А ось основними зонами ураження стають гідність і особистісні кордони людини, які атакуються приниженням, глузуванням, маніпулюванням, шантажем, некоректною критикою, відчуттям провини, страху та уявних зобов'язань. Такі ситуації досить часто виникають у державних установах, у лікарнях. Від представників влади теж часто можна почути: "Ви повинні знати, ви повинні вміти, чому ми вам все повинні пояснювати?".

- Можливо, це більше непрофесійність окремих працівників, аніж справжнє насильство?

- Візьмімо поширене поводження з громадянами в держустановах. Людина звертається у справі і отримує вказівку принести якийсь документ або довідку. Приносить потрібний папірець і чує, що потрібен ще один, і ще... Людина приходить утретє, вчетверте, тому що посадова особа нечітко формулює завдання, причому навмисне супроводжуючи вказівки відверто образливими коментарями щодо особистих рис людини чи мотивів її вчинків. Доволі часто таке ставлення заважає реалізації законних прав людини, а нерідко - і прямо порушує їх. Довести й домогтися покарання, яке в такому разі буде кваліфікуватися, максимум, як адміністративне порушення, майже неможливо.

- І людина вимушена все це терпіти, бо в неї немає вибору?

- Так. Із роботи, де будуть принижувати, можна звільнитися. А ось із пологового будинку, де лікар не каже, який препарат і навіщо застосовує, не втечеш. У нас невеликий вибір державних установ, у яких можна наполягати на інформуванні й не отримати за це погіршення якості послуг чи емоційних стусанів.

- Можете навести ще приклад?

- Медекспертиза після домашнього насильства. Приїжджає жінка в лікарню зафіксувати факт тілесного ушкодження, щоб потім звернутися до суду. Вона прийшла в тяжкому психологічному стані, в ажитації, побита, а їй кажуть: знайдіть термінал, заплатіть певну суму й поверніться. Я зараз не торкаюся питання, чи ця послуга має бути оплаченою. Передбачається, що людям допоміжних професій, тим-таки медикам, належить діяти зі співчуттям. А в цьому випадку вони повністю ігнорують переживання іншої людини в тяжкому емоційному стані. Вона - жертва, яка не змогла себе захистити. Чи в змозі вона кудись іти, вводити якісь цифри, щось оплачувати? Це - приклад нелюдського ставлення в наших державних медичних установах.

А як у нас обладнані місця очікування в поліклініках? Чи є там удосталь стільців, доступних вбиралень?

- А де найчастіше виникає психологічне насильство?

- Психологічне насильство виникає там, де не визначено правил гри. Наприклад, написано, що лікар приймає у певний час, а його нема, і ніхто не каже, коли він прийде. Або лікар усе ж таки є в кабінеті, але не приймає, не запрошує, чимось занятий, і нізвідки взяти інформацію, скільки треба чекати. Ти стоїш під кабінетом із дитиною, намагаєшся дізнатися щось, бодай у прибиральниці... Виходить, що в місцях, де мають рятувати фізичне здоров'я людини, повністю ігнорують її базові потреби. Нас ще в школі привчали терпіти до перерви, якщо хочеш у туалет. Уже звідти починається ігнорування фізичних потреб.

- Що вже тоді казати про місця так званої цивільної несвободи: геріатричних інтернатах, дитячих будинках, медичних закладах закритого типу…

- Там пацієнти піддаються не лише психологічному, а й фізичному насильству, знеціненню. І проблема в тому, що сам персонал емоційно "вигорів". Психологічне насильство - це не завжди про те, що в державній системі працюють "монстри". В цю систему йдуть звичайні люди, які не отримують гідної оплати за свою дуже нелегку працю, у них починається вигоряння, професійна деформація.

- Якими бувають наслідки психологічного насильства?

- Депресія, безпорадність, зневіра, думки про самогубство. Приміром, атовець намагається отримати статус УБД. А у ветеранів після повернення дуже специфічне сприйняття реальності. Там світ був зрозумілим - чорний і білий; визначеним - тут побратими, а там ворог. Повертаючись до мирного життя, комбатанти зазвичай не толерують несправедливість, яку відчувають на собі постійно, намагаючись отримати якісь папірці, субсидії, пройти медкомісію. Отримання УБД, коли їх футболять, - це психологічне насильство. Ветерани намагаються адаптуватися до мирного життя, а у відповідь - знецінення та фрази на кшталт "Ми вас туди не посилали!". І, взагалі, чи мусить нормальна людина адаптовуватися до такого принизливого ставлення?

- Хто найчастіше стає психологічними ґвалтівниками, а хто - їхніми жертвами?

- Ґвалтівники - це люди з нестабільним відчуттям самоцінності, які для того, щоб добре почуватися, експлуатують інших. Це люди з порушеними особистісними кордонами. З цим на пострадянському просторі дуже великі проблеми. Нам залишилася тяжка спадщина: спершу думай про Батьківщину, про партію, потім - про сім'ю і, якщо сили залишаться, - про себе. Здорове ставлення до себе як до неповторної особистості, яка має права і відчуття гідності, завжди нівелювалося. Це робилося навмисно, бо людьми, які мають відчуття гідності, складно керувати.

- Тобто жертви психологічного насильства - люди, які не відчувають перетинання своїх особистісних кордонів?

- Так, поняття особистих кордонів у нас дуже розмите. В нашій культурі ніколи не культивувався досвід спиратися на власні відчуття в комунікаціях. Приміром, я з кимсь спілкуюся і шкірою відчуваю, що мені некомфортно, але мій вихований мозок буде говорити: та припини, тобі ж нічого поганого не зробили, не б'ють, не лають. Часто жертви психологічного насильства - це люди, які втратили контакт із власними відчуттями або в яких зруйноване право на них спиратися. Людина, яка спирається на особисті відчуття, довіряє їм, завжди рішуче відстоюватиме свої права. "Я народжуюсь із відчуттям власної гідності та правами", - в цивілізованій державі дитині про це говорять. У нас часто закладається жертовна позиція, що ти ні на що не впливаєш, у тебе немає прав; ти з усім змиряєшся, адаптуєшся й перестаєш відчувати дискомфорт, коли над тобою чинять психологічне насильство.

- З чого варто починати, коли відчуваєш знущання над собою в державних установах?

- Навчитися говорити "стоп!". У людей не завжди вистачає правових знань, щоб сказати: "Я маю на це право", - але завжди можна сказати: "Стоп, зі мною так поводитися не можна! Звідки у вас право так зі мною розмовляти?" Хамство - це справжнє психологічне насильство. Слова "стоп" і "ні" потрібно вміти говорити. Кожна людина має право на гідне поводження з собою, і ніхто не може принижувати людську гідність.