UA / RU
Підтримати ZN.ua

АСПІРИНОВИЙ СКАНДАЛ

Столітній ювілей цих ліків перший і головний його виробник німецька фірма «Байєр» відсвяткувала з якнайбільшою помпою...

Автор: Олександр Шлаєн
Артур Ейхенгрін

Столітній ювілей цих ліків перший і головний його виробник німецька фірма «Байєр» відсвяткувала з якнайбільшою помпою. Навіть звела собі новий будинок у вигляді велетенської фірмової коробки цього препарату — аспірину.

Повірте, я далекий від думки його рекламувати. Та чи й треба? Досить сказати, що він не тільки знижує температуру при захворюваннях, а й знімає біль. І, як показали останні дослідження, запобігає серцевим захворюванням і крововиливам у мозок. Мало того, перешкоджає утворенню тромбів. Недавно американські кардіологи помітили: якщо таблетку аспірину вжито за добу до інфаркту, то вірогідність смертельного кінця цієї надзвичайно тяжкої недуги зменшується вчетверо. Українські ж медики звернули увагу на те, що люди, котрі регулярно ковтають аспірин, практично не схильні до інфаркту. Більше того, дослідники Гарвардського університету встановили: якщо регулярно приймати по дві пігулки аспірину щотижня, то можна запобігти навіть деяким раковим захворюванням.

Якось, перебуваючи в
США, поцікавився в одній з аптек, які ліки користуються в них найбільшою популярністю та найшвидше розкуповуються. Ясна річ, відповіли мені — аспірин! Адже це не тільки високоефективні та надійні, а й дешеві ліки, для придбання яких навіть рецепт лікаря не потрібен. Не втримався й купив красиву упаковку з п’ятьмастами пігулками. Чи ж міг я відмовити собі в цьому, якщо навіть Ніл Армстронг, вирушаючи в 1969 році на Місяць, прихопив ліки з собою. Як свідчить статистика, щороку населення нашої планети споживає приблизно 17 мільярдів таблеток, а загальний дохід від збуту аспірину в світі складає сотні мільйонів доларів.

Отож, ви, напевно, погодитеся, що фірмі «Байєр» було чим пишатися, відзначаючи столітній ювілей появи аспірину на світовому ринку з належною для такої видатної події урочистістю. Але так уже повелося здавна, що кожне серйозне відкриття неодмінно супроводжує міф. Пам’ятаєте Ньютона з його законом усесвітнього тяжіння і славнозвісне яблуко, що впало вченому на голову і нібито стало причиною відкриття? Певна річ, «Байєр» у цьому не виняток. Як і належить, напередодні його вікового ювілею іміджмейкери воскресили та знову пустили в обіг народжений ще 1934 року (запам’ятаймо цю дату!) міф про появу цього дива в світовій фармакології.

Так, для людства це відкриття можна порівняти, скажімо, з появою згодом пеніциліну. Адже доти сильних, ефективних болезаспокійливих засобів у розпорядженні медиків не було. Людям заможним прописували кокаїн. Але це не тільки викликало згубну звичку, а й шкодило здоров’ю. А бідніші були приречені на муки. А тут загальний порятунок. Спочатку його приймали у вигляді порошку. Пігулки з’явилися пізніше.

Народження препарату було пов’язано (принаймні такою була офіційна версія, зафіксована в безлічі спеціальних книг і енциклопедій, і, ясна річ, у рекламних проспектах фірми «Байєр») з ім’ям молодого німецького хіміка Фелікса Гофмана, котрий працював у одній з лабораторій фірми. Мовляв, цей люблячий син ніяк не міг змиритися зі стражданнями свого батька від ревматичного болю. Усі застосовувані ним ліки були або безсилі, або, ще гірше, мали непередбачувану побічну дію. Юнак позбувся сну. Кілька діб не виходив із лабораторії. Безперервно порпався в медичних і хімічних довідниках. Перебирав різноманітні препарати, складаючи найфантастичніші композиції. Його досліди не мали краю. І ось, нарешті, диво сталося. 10 серпня 1897 року йому посміхнулася удача. Він одержав довгождану ацетилсаліцилову кислоту. Виготовив із неї чудодійний порошок. І вперше за довгі роки його багатостраждальний батько перевів подих. Біль, наче за помахом чарівної палички, відступив. Ось так, за легендою, з’явилися диво-ліки, яким тільки у 1899 році дали ім’я, склавши його з перших літер назв компонентів, що входили до складу препарату.

Варто зауважити, що сам Фелікс Гофман ніколи навіть словом не прохопився про те, як зробив це видатне відкриття. Можливо, його цілком влаштовувала офіційна байєрівська версія, що зробила його ім’я всесвітньо відомим. А мо’ ця обітниця мовчання пов’язана з іншими міркуваннями, — не виключено, дуже далекими від наукової етики. Хоч би як там було, але доктор Гофман так і відійшов у 1946 році в кращий світ, не оприлюднивши таємницю відкриття аспірину.

Можливо, так назавжди й
залишився би той міф, якби за піввіку до сторічного ювілею, в 1949 році, в одному з медичних часописів не з’явилася стаття доктора Артура Ейхенгріна, яка цілком перекреслила офіційну байєрівську версію винаходу аспірину. Колись великий німецький промисловець і знаменитий винахідник, недавній в’язень нацистського концтабору Терезієнштадт, вельми доказово спростовував ту історію з Феліксом Гофманом. У своїй публікації зубожілий на той час колишній мільйонер докладно описував, як добирав для майбутнього аспірину інгредієнти, передавав їх для складання композиції препарату одному зі своїх помічників, співробітнику лабораторії фірми «Байєр», де він тоді працював. Розповів про сповнену драматизму історію клінічної апробації ліків. Річ у тім, що керівництво фірми, не дуже вірячи в чудодійну силу новинки та її економічну ефективність, категорично відмовилося проводити клінічні досліди. Експерти фірми навіть наполягали на тому, що препарат небезпечний для людського життя. І тоді доктор Ейхенгрін пішов шляхом великого Пастера. Спочатку він випробував препарат на собі. Потім потай почав передавати його друзям-лікарям. Ефект перевершив усі сподівання. Сенсація стала надбанням усієї Німеччини. Замовчувати винахід було вже неможливо. Його випуску на ринок вимагали не лише лікарі, а й, що найголовніше, сотні тисяч хворих. Збут було забезпечено...

Заради справедливості слід відзначити, що сенсації тоді, в 1949 році, все-таки не відбулося. Німеччина ще лежала в руїнах, а в суспільства були куди нагальніші завдання, ніж обстоювання чийогось пріоритету в наукових відкриттях. Світ оклигував від жахливої бійні на ім’я Друга світова війна. Це тільки Радянський Союз міг дозволити собі саме в той час таку розкіш, як істеричну широкомасштабну кампанію політичного шовінізму щодо вишукування «пріоритетів» у наукових відкриттях, діючи за принципом «радянський параліч — найпрогресивніший параліч у світі» і «Росія — батьківщина слонів».

Світ переймався іншим. Налагодженням повоєнного життя. Тим паче, на той час у світовій фармакопеї з’явилося безліч нових лікарських препаратів, а фірма «Байєр», використовуючи надзвичайно сприятливу кон’юнктуру, почала знову виходити у світові лідери. Тож уникнути скандалу їй було неважко. До того ж через два тижні після згаданої сенсаційної публікації, 23 грудня 1949 року, доктор Артур Ейхенгрін помер у віці 82 років.

Усе так і залишилося б, якби не вічна пристрасть допитливих дослідників до пошуку істини. Тут уже ніякі роки не перешкода. Так сталось і з авторством першовідкривача аспіринового дива. Через довгі десятиліття після тієї пам’ятної публікації 1949 року проблемою історії відкриття аспірину зацікавився шотландський дослідник-історик фармакології з університету в Глазго доктор Волтер Снайдер. Спочатку, як він сам говорив, авторство Фелікса Гофмана не викликало в нього ніяких сумнівів. Адже він, по суті, як фахівець виріс на тій рекламній версії. Але невдовзі Снайдера насторожило те, що романтико-сентиментальна легенда, яка тоді широко пропагувалася, з’явилася чомусь не під час народження ліків у 1899 році, як було б природно і закономірно, а в 1934 році. Саме тоді, коли нацистський режим міцно утвердився в Німеччині й почав активно проводити свою расову політику. До того ж, коли д-р Снайдер підняв усі доступні документи, то з подивом дізнався про ще одного «винахідника аспірину» — доктора Дрора. Річ у тім, що в 1941 році в Мюнхені нацисти влаштували помпезну виставку досягнень Німеччини в хімії. Перед входом висіло оголошення з вельми характерним текстом: «Євреям вхід заборонено». Попередження було далеко не зайвим. Адже протягом усього гітлерівського правління в країні проводилася політика «германізації» всього того, що було винайдено в рейху за довгі роки не арійцями, а головним чином євреями, котрі були раніше повноправними громадянами Німеччини. У ті роки в рейху з’явилися жахливі за своєю дурістю шовіністичні найменування наук. Наприклад, «німецька фізика», яка не має — по-нацистськи! — нічого спільного з «єврейською фізикою». Ну зовсім, як у Радянському Союзі «соціалістична» й «буржуазна» науки.

На тій виставці в центральному холі поруч із ємністю, наповненою білими кристалами в обрамленні розсипу пігулок, на яких було витиснене відоме всьому світові найменування «aspirin», стояла табличка: «Аспірин. Відкритий Дрором і Гофманом». Фотографії тієї виставки і, звісно ж, цієї частини експозиції, зусиллями відомства Геббельса, обійшли весь світ.

Спочатку сенсація про авторство Артура Ейхенгріна прозвучала на міжнародній науковій медичній конференції. Потім у грудні 2000 року д-р Снайдер опублікував про це статтю в «Бритиш медикал джорнал». Науковий світ був приголомшений. Фірмі «Байєр» відмовчуватися було вже невигідно. І її прес-служба не забарилася із заявою, пригадавши, до речі, хоч і непрямо, статтю самого доктора Ейхенгріна, опубліковану ще за півстоліття до скандалу: «Сенсацію вибудовують на низці припущень, не підкріплених ніякими документами періоду винаходу ліків. Ейхенгрін був видатним ученим, він розробляв багато препаратів, але ніколи не брав участь у створенні аспірину. Тому його не викреслювали з історії фармакології, але сам він спробував зайвий раз вписати в неї своє ім’я». Фірма перейшла в наступ. Не говорячи вже про безліч публікацій, що дискредитували відкриття Волтера Снайдера, на замовлення «Байєр» на каналі «Дискавері» для Англії та США пустили фільм, який захищав добре ім’я компанії. Але ось що впадає у вічі не менше: могутній концерн зі світовим ім’ям і численними капіталами все-таки не ризикнув порушити судову справу «про захист честі й гідності» проти д-ра Снайдера, котрий насмілився зазіхнути на таке респектабельне ім’я фірми.

Те, що доктор Ейхенгрін був видатним ученим і винахідником, заперечувати було просто неможливо. Його ім’я назавжди ввійшло в історію світової науки. Так, скажімо, в 1901 році саме він винайшов незаймисту кіноплівку. Потім проявник і дезинсекталь. Слідом за цим антифриз, штучний шовк і безліч незаймистих матеріалів. Досить сказати, що саме з винайденого ним матеріалу в Німеччині робили оболонки дирижаблів у роки Першої світової війни. Його незаймистою фарбою вкривали крила літаків, а винайденим Ейхенгріном пластиком склили ілюмінатори літаків. Та й нині, кожен, хто сідає на пластиковий стілець, міг би пригадати д-ра Ейхенгріна. Цим ми теж завдячуємо йому. Чимало на рахунку вченого, крім аспірину, й інших не менш важливих ліків. Ось, наприклад, протагрол — ефективний засіб проти венеричних захворювань. А загалом на його рахунку 47 винаходів, створених як під час роботи на фірмі «Байєр», так і після звільнення з неї на власному підприємстві. А якщо підсумувати весь комплекс його розробок, то всі вони були призначені або покращувати людське життя або продовжувати його.

І цілком природно, що до такого славетного винахідника історики медицини виявляють неослабний інтерес. Тим паче, що знайшлися його нащадки, котрі живуть у Німеччині й Ізраїлі. Вони чудово розуміли, що не мають ніяких правових підстав претендувати на винагороди не тільки за аспірин, але й за інші його винаходи. Та не це їх турбувало. Головним було — ім’я їхнього славнозвісного предка та його належне місце в історії.

Артур Ейхенгрін народив-
ся в 1867 році в заможній єврейській родині, що жила тоді в німецькому місті Аахені. У 23 роки став доктором хімії. Слава про нього, як про талановитого й винахідливого хіміка дійшла до фірми «Байєр». У 1897 році там відкрили відділ розробки лікарських препаратів і запросили його на роботу. У квітні того ж року він запропонував доктору Феліксу Гофману, котрий працював у тій самій лабораторії, але на нижчій посаді, синтезувати деякі речовини. Але про кінцеву мету дослідів його не інформував. Гофман суворо дотримувався вказівок Ейхенгріна, фіксуючи технічні описи синтезу ацетилсаліцилової кислоти. І не більше.

Через певний час Ейхенгрін дійшов висновку, що отриманий ним препарат може бути ефективним при лікуванні ревматизму. Залишалися тільки клінічні випробування. Для них був потрібен дозвіл завідувача лабораторією професора Дрора. Але саме це виявилося каменем спотикання. Як не прикро, але професор бачив у молодому докторі безсумнівного конкурента. А це накладало певний відбиток на їхні стосунки. Будучи людиною користолюбною та вельми спритною, Дрор свого часу залишив академічну науку, пішов з університету, бо його не влаштовувала тамтешня зарплата, і перейшов у медичну промисловість. Очоливши в фірмі «Байєр» лабораторію, Дрор навіть домігся того, що йому виплачували відсотки з продажу всіх ліків, виготовлених у його лабораторії. Проблема аспірину його не цікавила. Тоді він розробляв інший препарат, який вважав панацеєю майбутнього при лікуванні туберкульозу. І був це... героїн. До речі, саме Дрору світ зобов’язаний цією назвою. Професор був упевнений, що хоч це й надзвичайно небезпечний наркотик, але він не викликатиме звикання, а розбудить приховані резерви людського організму для подолання тяжкої недуги.

А стосовно аспірину, то, як він стверджував, новий препарат спроможний зашкодити серцевій діяльності. Аж до летального результату. Тож був категорично проти клінічних випробувань. Цілком очевидно, що це прирікало аспірин на забуття. А доктор Ейхенгрін був твердо переконаний у достоїнствах свого відкриття. І, будучи за характером людиною сміливою і незалежною, не тільки не хотів змиритися з поразкою, а й наважився на вельми небезпечний крок. Усупереч умовам договору з фірмою, згідно з яким категорично заборонялися приватні досліди без дозволу керівництва, дослідник усе-таки ризикнув провести експеримент. Почав із себе, аби перевірити вплив ліків на своє серце. Поступово збільшуючи дозу з 0,5 до 5 грамів на день, вживав аспірин уранці й увечері протягом двох тижнів. І не виявив навіть найменших негативних наслідків. Пульс був у нормі. Не частішав і не вповільнювався. Наповнення було чудовим.

Тоді він пішов далі. У листі до свого помічника Фелікса Гофмана докладно виклав результати проведеного ним експерименту. І додав 100 грамів виготовленого ним аспірину з проханням роздати препарат лікарям для перевірки. А позаяк професор Дрор був категорично проти клінічних випробувань, вирішили передати новинку друзям-лікарям і тримати все це в найсуворішій таємниці. Через певний час Гофман відписав, що жоден лікар не тільки не повідомив його про негативні наслідки, а, навпаки, усі вони попросили надіслати додаткові дози ліків. Адже їхня ефективність виявилася просто вражаючою. А під час того таємного експерименту ліки виявили навіть себе з цілком несподіваного боку. Було це так. До одного стоматолога прийшов пацієнт зі скаргами на сильний зубний біль і високу температуру. Природно, спершу лікар вирішив знизити температуру. Під рукою в нього не виявилося антифрину — жарознижувального, яким тоді її нормалізували. І він дав хворому солідну дозу аспірину. А коли наступного разу дав тому градусник, почув слова, що вразили його: «Лікарю, зубний біль теж минувся!» Так відкрилася ще одна властивість Ейхенгрінівського препарату — болезаспокійлива.

Серед практикуючих
лікарів почалися чутки, що фірма «Байєр» має якісь нові чудодійні ліки, які зроблять переворот у фармакології, але з незрозумілих причин вона не випускає їх на ринок. Це могло викликати гучний скандал. Керівництво фірми зажадало в Ейхенгріна й Гофмана найдокладніших звітів. Результати випробувань для ради директорів були настільки приголомшуючими, а очікуваний економічний ефект настільки вражаючим, що їм навіть вибачили порушення умов договору. Опір професора Дрора було подолано.

Проте, відповідно до договору, професору все-таки почали відраховувати відсоток від продажів аспірину, випуску якого у світ він так опирався. Адже ліки отримано в його лабораторії. Цього було досить. А Ейхенгрін не одержав ані пфеніга. Він міг розраховувати на дохід лише якби вдалося запатентувати препарат. Та оскільки його виготовлення було простим хімічним процесом, зробити це, за чинними правилами тодішньої Німеччини, було неможливо.

Правда, це відкриття все-таки позначилося на кар’єрі Артура Ейхенгріна. Невдовзі він став керівником відділу досліджень лікарських препаратів і фотохімікатів. А Фелікса Гофмана перевели у відділ збуту. І це теж своєрідний показник того, «хто є хто». Залишається тільки додати, що за час роботи на «Байєр» доктор Ейхенгрін зробив 18 унікальних відкриттів, на які фірма одержала патенти.

Згодом він усвідомив свою наукову значимість. Будучи за натурою сибаритом, вирішив, що життя в режимі «самостійного плавання» йому імпонує більше, аніж робота на фірмі за наймом, хай навіть і високооплачуваним. Тим більше, що його науковий і винахідницький доробок відкривав перед ним вельми привабливі перспективи.

У 1908 році він звільнився з фірми «Байєр». Переїхав у Берлін, де відкрив фабрику з виробництва пластмасових виробів. Ця новинка сподобалася німецькому, а згодом і європейському ринку. Ейхенгрін розбагатів. Побудував розкішну заміську віллу в одному з найпрестижніших берлінських передмість. Придбав чудову колекцію творів мистецтва. Але в 1933 році до влади прийшов Гітлер. І славетному вченому-винахіднику невдовзі довелося переоформити свою компанію на ім’я арійця-компаньйона. Але й цього виявилося замало. В 1938 році він був змушений продати свою частку в компанії. Ясна річ, як єврей, позбавлений усіх прав, значно нижче від її справжньої вартості. Але й ці гроші йому не дісталися. Вони пішли на оплату «еміграційного податку». Саме так назвали нацисти своєрідний викуп, яким оподаткували всіх євреїв рейху за право емігрувати з Німеччини. Саме «за право» — й аж ніяк не за саму еміграцію, яку дуже мало хто міг собі дозволити. Принаймні Артур Ейхенгрін цього зробити не зміг. Коли він вирішив виїхати в Англію, де жили його родичі, то з країни його не випустили. Невдовзі нацисти конфіскували його заміську віллу, яхту, зібрання творів мистецтва, автомобіль. Потім змусили переїхати з розкішного будинку в малесеньку квартиру поруч із міським садом, куди йому як єврею вхід був категорично забороненим.

А коли 1941 року Ейхенгрін дізнався, що його виплекане дітище — аспірин — представлено на виставці, присвяченій досягненням Німеччини в хімії, з іменами інших авторів відкриття, зрозумів — його доля вирішена. Нацисти просто привласнили його винахід лише тому, що він єврей. Сумнівів не було — його життя висить на волосинці. Вступати в конфлікт із фірмою «Байєр» було безглуздо. До того ж у нього зберігалися добрі стосунки з керівництвом фірми, і загострювати їх своїми претензіями було небезпечно. Тим більше, що вони навіть видали йому рекомендаційного листа, у якому констатували, що він один із найвідоміших хіміків Німеччини. Саме цей лист і дружина-арійка рятували його певний час від концтабору.

Щоб остаточно не деградувати від вимушеного неробства, Ейхенгрін улаштував у себе вдома маленьку лабораторію, де продовжував творити. Не виключено, все обійшлося б. Але він насмілився порушити одне з розпоряджень нацистів. Справа в тому, що за нацистським законодавством, кожен єврей — житель рейху в своєму паспорті мав друге, додаткове «расове» ім’я — Ісраель. Залишаючись усе-таки людиною незалежною, він ризикнув на своєму поштовому папері надрукувати не «Артур Ісраель Ейхенгрін», а отримане при народженні «Артур Ейхенгрін». Цього вистачило, щоб 77-річного вченого зі світовим ім’ям у 1944 році спочатку засудили до чотирьох місяців тюремного ув’язнення, а потім відправили в концтабір Терезієнштадт.

Судячи з усього, фірма «Байєр» і там не залишила його напризволяще. Принаймні він жив не в загальному бараку, а, з огляду на його заслуги, в окремій комірці. Не виключено, що він і там займався науковими розробками. А щоб створити такі «кращі умови» фірма мала неабиякі можливості. Це пояснювалося тим, що в неї був договір із нацистським керівництвом про проведення випробувань своїх лікарських препаратів на в’язнях. Принаймні в концтаборах Освєнцим і Бжизинка (тепер це вже встановлено документально) такі роботи в 1941—1944 роках проводилися. В’язнів заражали якоюсь хворобою. Потім вводили їм у різних дозах і різними способами препарати, які належало випробувати. Якщо лікування призводило до смерті, то до справи негайно підключалися патологоанатоми. Проводився розтин. Уточнювалася причина смерті. Які зміни відбувались у внутрішніх органах під впливом уведених ліків. Залишається тільки додати, що за кожного піддослідного в’язня адміністрація концтабору одержувала від фірми... 170 марок. Такою була вартість людського життя...

Досить довго компанія «Байєр» спростовувала матеріали Нюрнберзького трибуналу, матеріали якого й констатували ці страхіття. І лише недавно фірма була змушена не тільки зізнатися, що використовувала в’язнів концтаборів Освєнцим і Бжизинка як піддослідний матеріал, а й погодилася виплатити компенсацію потерпілим у розмірі двох мільярдів доларів.

Артур Ейхенгрін усе-таки вижив. Після звільнення повернувся в Берлін. Колишній мільйонер на місці свого будинку застав лише руїни. Спочатку жив лише за рахунок посилок від дітей та онуків з Англії, Голландії, Ізраїлю. Але всупереч похилому віку зумів почати нове життя. Мало того, влаштував удома лабораторію, де відновив свої наукові розвідки. З’явилися невеличкі гроші. Він купив старенький «Фіат». Переїхав жити в Баварію. Але ніяк не міг забути ту горезвісну хімічну виставку в Мюнхені 1941 року. Не міг забути вкрадене в нього авторство відкриття аспірину. Він був переконаний — істина колись восторжествує. І незадовго до смерті написав і опублікував статтю, у якій розповів світові правду про створення аспірину. На жаль, знадобилося ще п’ятдесят років, аби його ім’я посіло належне місце в історії фармакології. Гідне місце.