Кілька років тому мені довелося кілька семестрів викладати на курсах додаткової освіти для педпрацівників дитячих соціальних установ. Здивувало, що таких закладів, розкиданих по далеких селах, у нас дуже багато. Досвідчені виховательки приїхали «поставити галочку» про підвищення кваліфікації, щоб з роботи не звільнили — освіти багатьом справді бракує, — але під час занять вдалося викликати їхню довіру, встановити зворотний зв’язок. Від розказаних слухачами з багаторічним педстажем буденних професійних історій розплакатися іноді хотілося прямо на лекції. Не потішу читача полуничкою, але на підставі почутого насмілюся стверджувати: те, що викликало праведне обурення у зв’язку з «артеківською справою», давно вже норма внутрішнього життя дитячих соціальних установ.
Вірю — не вірю
Доводилося бувати в притулках і самій, розмовляти з дітьми. Про любов і дружбу вони говорять особливим голосом, розповідають багато історій, не тільки романтичних. Сексуальний підтекст звучить постійно. Це можна назвати сексуалізацією психоемоційних потреб, вираженням емоцій через сексуальні дії. Такий зсув акцентів слугує компенсацією за відсутнє емоційне тепло — необхідну умову навіть не добробуту, а часто просто фізичного виживання маленької людини. Крім того, у дітей є виражена потреба в секретах, інтимності, яку нелегко задовольнити в умовах «казенного дому». Оскільки сексуалізація поширюється на всі сфери життя дитячої соціальної установи, то замість простої бійки тут може статися зґвалтування. Діапазон ролей дорослого в цих умовах досить широкий: від ігнорування, яке є психологічним захистом від того, із чим неможливо ні боротися, ні змиритися, до активної участі як розбещувача, ґвалтівника. З поширенням моди на «чайлд-порно» у когось із дорослих з’явилася економічна мотивація — cюжети, позбавлені моральних обмежень, непогано продаються, а психопати мають можливість приміряти поведінкову модель...
Чому питання не порушують працівники дитячих соціальних установ? А чому про випадки нестатутних відносин в армії ми дізнаємося від солдатських матерів, а не від офіцерів? Упевнена, і серед вихователів, і серед армійських командирів порядних людей — більшість. Але протистояти сформованій системі зсередини складно. Можна тільки намагатися працювати чесно, багато (за ту саму зарплату) і вміло, щоб благими намірами не заасфальтувати доріжку в дитяче пекло. Але щось я не чула про тренінги для вихователів на тему «Способи протистояння ранній сексуалізації в дитячих соціальних установах». Знаєте, не йдеться про чотирнадцятирічних, нехай хоча б чотирирічні не стають сексуальними іграшками для старших.
Причини такої ситуації слід проаналізувати докладніше, у тому числі й спеціальними перевірками соціальних служб. Але в нас у багатьох практичних педагогічних аспектах традиційно «сексу немає», а вже дитячого — тим більше. «Це бруд, нехай міліція займається», — є серед вихователів і такі, хто бридливо морщиться, вважаючи своїх вихованців безнадійно зіпсованими. Про дитячу сексуальність заговорив Фрейд, але його так затюкали, що дотепер мало хто наважується повторити. Діти можуть і не приховувати своїх сексуальних пригод, особливо один з одним. Відомо, що є тут і небезпека фантазування, у тому числі навіяного. Випадки судових вироків батькам, помилково обвинуваченим в інцесті, траплялися в США. Підставою були свідчення дітей, «підказані» старанними психологами. Нещодавня «новгородська справа» в Росії, цілком побудована на свідченнях підлітка, абсолютно неприпустимо «скоригованих» міліцією, ще раз проілюструвала керованість психіки дитини. Не треба бути Нострадамусом, щоб передбачити результат нинішніх обвинувачень. Як і в «касетному скандалі», докази ніколи не будуть стовідсотково переконливими через труднощі експертизи. Сумнівів не викликає тільки те, що тілесний контакт дітей з кимось із дорослих був.
Дивним і непрофесійним видалося цілковите заперечення можливості «сексуальних непорозумінь» працівниками «Артека». Будь-який педагог скаже: де діти, там завжди можливий і обман, і злодійство, і агресія. І, звісно ж, заборонені сексуальні контакти. Це нормальні будні вихователів не тільки соціальних, а й цілком респектабельних, навіть так званих елітних дитячих установ. Звичайно, кожен випадок індивідуальний. Проте має бути побудований безпечний для всіх дітей психологічний простір — це і є робота вчителів, вихователів, психологів, директорів і завідувачів... Професіонал просто не може стверджувати: у нас такого бути не може тому, що не може бути ніколи. Він завжди скаже: треба розібратися. Життя будь-якої дитини включає в себе насильство з боку дорослих: емоційне (всі правила «доброго тону»), фізичне (безліч заборон, не кажучи вже про потиличники), психологічне (будь іншим), економічне (куплю—не куплю). Проявляючись різною мірою, це виховне насильство настільки звичне, буденне, обов’язкове, що, здається, скасуй його — і від сучасних методів виховання й навчання нічого не залишиться. Усі наші стосунки з дітьми побудовані на їхній залежності від дорослих. Зловживати цією залежністю, як бачимо, легко.
Мажори і мінори
Вибухонебезпечна суміш, яка потребує особливо ретельного психологічного супроводу — коли поруч живуть і відпочивають «немодно одягнені» соціальні сироти і діти, яким ні в чому не відмовляють, чиї батьки спроможні оплатити артеківську путівку. Так, це може стати уроком милосердя і співчуття, але не автоматично. Потрібна величезна психолого-педагогічна робота. В умовах, коли в дитячій грі (комп’ютерній, а в інші не грають) треба вбити кілька десятків людей або якихось тварюк, коли розвага полягає в тому, щоб щодня дивитися «по ящику», як б’ють безневинних, змагаються у поїданні тарганів або займаються знеособленим «сексом без причини», коли більше половини сімей розпадаються, батьки надто зайняті або стомлені, щоб звертати увагу на нюанси, — у таких умовах методи виховної роботи повинні, звісно ж, змінитися. Заборони просто не працюють, а що замість них — розуміють далеко не всі.
Крім житейського «влада людей псує», ніякого переконливого пояснення численним аморальним дикостям українських великих і малих «мажорів» ні психологи, ні соціологи не дають, воліючи уникати гострих проблем суспільного життя і залишаючи їх на відкуп журналістам. Академічна психологія навіть не намагається пояснити факти злочинної поведінки тих, хто обіймає в державі високі посади, живучість корупції, ворожість, недовіру між владою і народом. Якщо обвинувачення проти депутатів сфальсифіковані, то їхні автори розраховували саме на це ставлення.
А.Адлер говорив про «прагнення до вищості (переваги)». Традиційний психоаналіз використовує терміни «нарцисизм» і «кастраційний комплекс» — страх, що в тебе щось заберуть (не обов’язково відріжуть). У цьому зв’язку розмови депутатів про хімічну кастрацію були надзвичайно симптоматичні. У політичному житті ми постійно спостерігаємо стурбованість її діячів завоюванням якнайбільшого авторитету, відсуванням на задній план своїх противників. Так звані сексуальні злочини насправді до сексу мають лише опосередкований стосунок. Це просто та ж таки сексуалізація потреби панувати, безроздільно домінувати над іншими людьми на різних рівнях, бути не як усі. Злочинці мають подібне почуття переваги над законослухняним обивателем, лохом, котрий, як їм здається, боягузливо дорожить власною шкурою і чистою совістю. Людина, одержима такою пристрастю, командує, намагається постійно повчати, підкоряти оточуючих своїм примхам, нав’язувати свої норми. Яке вже тут дотримання законів! Особливо цим зловживають люди, котрі були в минулому не при ділі, або комплексують із приводу скромного походження, або допалися випадково до влади. Загальним наслідком є деградація і духовне зубожіння особистості. Педофілія може бути одним із проявів таких катастрофічних особистісних деформацій.
Польський філософ В.Татаркевич, аналізуючи чинники щастя, справедливо зараховує до них володіння предметами, яких в інших немає і бути не може, різкий контраст між власним благоденством і тяжким становищем інших. Ці феномени Татаркевич досліджує, посилаючись на авторитети Монтеня, Монтеск’є і Гете. Є тенденція надавати прагненню вищості позитивнішого змісту: самовдосконалення, орієнтація на результат. Авторитарність педагогічну прикривають ідеями так званої акмеології. Це гонитва за високими досягненнями, яка виправдує селективну педагогіку, що проповідує фактично не розвиток, а експлуатацію здібностей дітей із дуже раннього віку. Грань тут дуже тонка, але важко припустити, що таке педагогічне ніцшеанство може поєднуватися з високими етичними ідеалами: людяне ставлення до дітей не є цінністю, а аутсайдери не сприймаються як особистості. Неособистість — це просто жива іграшка.
Моральний імператив
У справі «Артека» можна впиватися праведним гнівом, а можна використати її як привід для очищення. Мораль українців, окрім іншого, спотворена рабським минулим, багато співвітчизників вже не пам’ятають смаку таких понять, як свобода, почуття власної гідності, повага до себе. Ми повинні провести велику і важку роботу щодо вирішення питань, пов’язаних з раціональною утилізацією психологічного досвіду минулого, наслідків генетичної селекції, яка триває і в наші дні. Для цього маємо зробити крок на шляху подолання інфантилізму і ханжества.
Головним має бути не питання, як упіймати і покарати педофілів, а цілком інше: як змінити наше власне ставлення до дітей, щоб вони могли протистояти зазіханням, а не були привчені бути слухняними іграшками дорослих. Адже відбувається насамперед психічне насильство над дітьми: їм незвично захищати свою людську гідність. Сексуальні претензії стосовно дітей на тлі сформованої заборонами, багато в чому показної, цнотливості старшого покоління, засновані на переконанні, що «в нас цього не може бути», та фактичної сексуальної, і не тільки, вседозволеності. Здетонувало, коли натиснули кнопку...
Потрібно не ховати голову в пісок, а подивитися на змінений світ, з усією можливою чесністю. Ми всі влаштовані так, що намагаємося захиститися, сховатися від інформації, яка для нас нестерпна, з якою ми не знаємо, що робити. Пояснити оприлюднені факти тільки передвиборною боротьбою — один із таких видів захисту. А варто було б уважно відокремити зерно від полови, рішуче перевівши подію з політичних у розряд кримінальних.
Я пам’ятаю, як сусідка на все подвір’я кричала на сина (це було наприкінці 70-х у Кривбасі): «Що ти всі емальовані полумиски в будинку попсував, що ти з ними робиш? Чому розчинником на весь будинок несе?». А через кілька років уже кожен у нашому подвір’ї розумів, що означає ця знайдена вдома обвуглена миска — у ній випарювали наркотики. Важливо не пропустити несподівану закритість дитини, категоричне уникання обговорення якихось тем, відсутність емоційного контакту з батьками або вихователями, «особливі стосунки» з кимось із дорослих, різноманітні фізіологічні прояви. Боюся, така пильність найближчим часом буде не зайвою.