У недавньому інтерв’ю виданню Time Magazine український віце-прем’єр Борис Колесніков зазначив, що розвиток української олігархії і партогенезу відбувається за зразками США столітньої давності. Навів як приклад Республіканську партію та сталеливарну імперію Ендрю Карнегі. Що ж, говорячи про історичні паралелі з демократіями минулого, високий чиновник торкнувся справді цікавого питання.
Пропозиція позбутися інтелектуальних шор і пошукати в українській ситуації елементи, які демонструють її схожість із західними країнами, видається надзвичайно доречною. Особливо в контексті підбиття підсумків парламентської кампанії в Україні. Ще в Стародавньому Римі під час виборів на посади в сенат кандидати наймали армійських ветеранів і циркових атлетів, щоб розбивати скриньки та вносити елемент несподіванки в нудну процедуру волевиявлення. Цирк поїхав, а озброєні журналістськими посвідченнями похмурі атлети залишилися. Чим не паралель?
Втім, Стародавній Рим не показник. Беручи до уваги схильність молодої української політичної і фінансової еліти до купецького розмаху з претензією на аристократизм, у коридорах століть можна знайти більш автентичний приклад. Ось хоча б виборча традиція батьківщини парламентської демократії Великобританії, чиє минуле містить дуже незвичайні законодавчі казуси. Серед них і rotten boroughs. «Гнилі містечка» - так у XVIII-XIX століттях називали невеликі англійські містечка та села, які майже повністю обезлюділи, однак при цьому, через бюрократичну тяганину, не втратили права бути представленими в парламенті країни. Лондон і найбільші міста Об’єднаного Королівства часто висували не набагато більше або й стільки ж парламентаріїв, як і затоплене село-привид. Це було дуже зручно для місцевих феодалів - лояльністю таких місць успішно торгували, формуючи відповідні групи інтересів. Законодавці боролися з «гнилими містечками» з перемінним успіхом майже століття і аж до 1832 року не могли прийняти заборонного рішення.
Мовою сучасної України «гнилі містечка» - це «проблемні округи». Ось тільки їх не п’ять, не сім і навіть не п’ятнадцять. Точну кількість назвати важко хоча б тому, що далеко не скрізь у масштабах країни передвиборна кампанія велася на конкурентній основі. І хто зна, яка боротьба розгорнулася б на зовні спокійних східних округах, «нарізаних» під конкретного кандидата, якби там з’явилася бодай тінь сумніву в кінцевій перемозі.
Розглядаючи атавізми англійського парламентаризму як вінець нинішнього українського, не можна оминути такий неформальний елемент, як діяльність людини, котра модерує підводні течії в роботі провідних політичних партій. Журналісти, описуючи роль Андрія Клюєва, вбачають у ній щось аморальне або безпрецедентне. Це не так. Скупка британських депутатів колись була явищем настільки буденним, що в стінах парламенту діяла навіть спеціальна довідкова служба - для охочих дізнатися, у скільки фунтів стерлінгів уряд оцінює їхній голос!
Французький професор Моріс Дюверже в хрестоматійній праці «Політичні партії» зазначав, що в 1714 році для зручності уряду Її Величності було засновано спеціальну посаду секретаря-заступника. Він робив народним обранцям цікаві пропозиції. Він також стежив за перебігом голосування, роздавав цінні вказівки щодо змісту промов тих чи інших трибунів. Інакше кажучи, дисциплінував законодавчий процес у Великобританії.
Серед своїх таку людину називали «батіг» або «заганяйло». Прагматичний підхід, що й казати. У сучасній Україні все набагато ліберальніше - «секретар-заступник» (якщо комусь не до вподоби термін «заганяйло») депутатських промов не контролює, свободу слова шанує, у голосування втручається лише в особливих випадках.
Чи це не ознака синхронізації, наступності двох демократичних систем?
Продовжуємо? Як свідчить соціолог Ентоні Гідденс, приблизно до 70-х років XIX століття дивна ситуація склалася у розбалуваній відсутністю суперників і Pax Britannica англійській армії, де офіцерські місця здобувалися виключно шляхом банальної купівлі.
І в цьому сенсі українські чиновники - тотально «офіцери».
Наведені факти не мають узгодженості повноцінного порівняння, але напевно шановний читач погодиться: інколи всі необхідні емпіричні дослідження лише підтверджують одне коротке, майже миттєве спостереження.
Сьогодні Україну часто називають авторитарною державою, проводячи аналогії з системами, не здатними знайти в собі вдосталь волі, аби відбутися як повноцінні держави. На що в уряді зазвичай реагують вимогою подивитися на ситуацію з позитивного боку. Як ми бачимо, для різноманітності можна спробувати порівняння і з демократіями. Переважно зразка колоніальної монархії 100-200-річної давності. На жаль.
На превеликий жаль, тому що могутність англійської еліти XVIII століття була могутністю завойовників, щедро оплаченою насильством над завойованими. Україна ні з ким не воює, а всі конфлікти, які сформували клас сучасної олігархії, відбулися й відбуваються виключно в контакті з суспільством і за його рахунок. Можливо, не дарма українські олігархи виявляють такий інтерес до англійського громадянства і розкішних особняків та квартир у Лондоні? Якщо вже Україна несвідомо наслідує приклади туманного Альбіону, сподіваючись одного разу досягти британського ідеалу, немає нічого поганого в тому, що найбільш «передові» і забезпечені (без лапок) люди мріють «жити краще і веселіше» вже сьогодні.
А тепер серйозно. Ніхто не заперечує того факту, що модель наздоганяючої модернізації потребує від України надзвичайних зусиль. Спринтерського темпу для подолання понад двадцятилітнього розриву в науково-технічній і промисловій сферах. Еліта, як і великий капітал, зобов’язана забезпечувати цей темп - у чому можна переконатися, вивчаючи досвід тієї ж таки Великобританії, США. Їхні бібліотеки, науково-дослідні інститути, університети і громадські центри часто носять імена магнатів. Як абсолютно заслужений знак вдячності.
Чи пов’язуватимуть розвиток України з іменами нинішніх магнатів і політичних діячів - не тепер, років десь через 30-50?
Велике питання. Адже для початку їм слід подолати власну історичну аритмію.