Термін «громадянське суспільство» ввійшов в українське суспільне життя на гребені хаотичної інформаційної хвилі 90-х. Ввійшов в основному за гроші Фонду Сороса і завдяки комсомольському ентузіазму молодих «антикомуністів у законі». Термін досить легко припаявся до сплаву сентиментальності та міфів, історизму й прагнення нових наукових відкриттів. Саме з такого крихкого сплаву належало викувати національну свідомість. Але цей «опір матеріалів» ковалям грядущого був невідомий. Та й часу вони не мали — кували нові кайдани для тих, хто щойно звільнився.
Зараз же вилучити цей термін із вищезгаданого українського соціального дискурсу, аби ретельно його роздивитися, — так само малопродуктивно, як вилучати мідь із бронзи.
Останнє десятиліття активізувало зусилля молодих юристів. Тих, хто не встиг, але претендував на свою частку в бюрократизації українського суспільства. І термін «громадянське суспільство», який означав нічого і все, знову почав подавати ознаки життя. Хоча за рівнем життєздатності та динаміки прийняття українським суспільством цей рух можна порівняти із судомами Франкенштейна чи Голема, в яких вдихнула життя аж ніяк не божественна воля, а демонічний задум.
Сьогодні словосполучення «громадянське суспільство» ми найчастіше чуємо стосовно діяльності малих соціальних груп. Люди, які серйозно відстоюють корпоративні інтереси — не має значення, це турбота про домашніх тварин чи вимоги благоустрою міста, — завжди діють високоефективно. Тому що ними керує цілком земний і легко впізнаваний мотив виживання та захисту тих, кого вони за фактом відчувають як «одноплемінників». Цим громадським працівникам для більш ефективної комунікації інколи доводиться вдаватися до риторики, частково запозиченої у словоблудливих народних депутатів. Аби додати, як їм здається, більшої ваги своїм вимогам. Наче політика додавала колись «ваги» чомусь і так значному. Ось вони й говорять про «громадянське суспільство» — як про світоустрій, при якому їхні ініціативи мають пріоритет перед іншими ініціативами...
Як щодо виключно українського «громадянського суспільства»? І так, і ні. Етнокультурна складова українського суспільства, з погляду її впливу на людську поведінку, дуже незначна. Як, утім, і будь-яка інша в будь-якому іншому суспільстві. Знамениті експерименти Стенлі Мілгрема з вивчення деструктивного підпорядкування легітимним авторитетам переконливо доводять, що в будь-якому суспільстві понад 60% громадян здатні на будь-яке злодіяння. Вони можуть вважати це злочином, але все одно його здійснять. Якщо на те буде воля влади, яку громадяни вважають законно обраною. Повторю, ця статистика жодним чином не видозмінюється залежно від релігійності, фольклору, національної кухні та всього того, що заведено на побутовому рівні вважати чомусь визначальним у поведінці народів.
Термін «громадянське суспільство», який з’явився у другій половині XVIII століття, так само стосується сучасного соціального дискурсу, як «демократія» наївних афінян — однойменного політичного менеджменту, побудованого на підлій брехні про рівноправність.
На початку 90-х із допомогою численних (часом дуже цікавих, але застарілих) наукових праць, перекладених безплатно українською мовою і розповсюджуваних практично також безплатно, українцям відкрили очі на те, в якому політичному лайні вони жили. І продовжують жити. Єдиний спосіб вибратися з нього — це змінити парадигму мислення. Але для цього не треба брати в руки зброю, здійснювати цивільний арешт підозрюваних або, на крайній випадок, проводити люстрацію. Ні, потрібно просто вивчити сучасну «новомову» і скласти західним екзаменаторам іспити зі словесної еквілібристики. Нова інтелектуальна українська еліта з честю виконала це завдання. Але ще через десять років з’ясувалося, що термінологія часів Хайєка і Поппера, по-перше, застаріла, по-друге, чомусь не має магічної сили заклинань (а обіцяли ж!).
Від цього словесна еквілібристика посилилася. І набула віртуозних відтінків, що дозволило справжнім майстрам цього жанру виїхати практично на ПМЖ за кордон. І постійно демонструвати там своє вміння, наче собака Каштанка в однойменній «поемі» відомого «українського поета» Чехова. Тим часом чисто українська братва, всіляко заохочуючи і навіть спонсоруючи інтелектуалів, як абсолютно нешкідливих і місцями прикольних лохів, успішно дерибанила рештки колишнього «народного господарства».
Політбратва розглядала (і продовжує розглядати) словосполучення «громадянська позиція» зовсім не як переплетіння особистих переконань і суспільних запитів. А як нескладну еротичну позу, завдяки правильному виконанню якої вони продовжуватимуть робити своє. Решта громадян, які перебувають у цій позі, повинні втішатися тим, що вона дуже європейська.
Питання такого ставлення суб’єктів до об’єктів могло б стати одним із найцікавіших питань українського буття, навіть філософським. Коли б система соціальних відносин, яка вибудовувалася від Леоніда Макаровича до Віктора Андрійовича, не намагалася суб’єктність узагалі скасувати. Тому що жлобократичному суспільству не потрібна ця категорія, оскільки вона передбачає максимальну автономність особистості, індивідуальність, вибачте за старомодний вислів. Але «позицію» таке «жлобсуспільство» (та його лідери й лідерки) всіляко підтримуватиме і розвиватиме. Оскільки стадність підходу (не важливо, в ім’я якої високої мети) передбачає високий рівень керованості народними масами.
А це, своєю чергою, дуже полегшує вищезгаданий дерибан. Адже істеричні заклики до конфесійної ідентичності, національної самосвідомості та етнокультури, що їх виголошують вчорашні махрові комуністи та комсомольці, звучать на повний голос лише тоді, коли в цих провісників «громадянського суспільства» конкуренти починають забирати нажите непосильним злодійством добро.
Сучасна система громадянських цінностей, як вона функціонує в Європі, — це ніяка не система. Не катехізис із правильними словами, однаковими для всіх. Найбільша схожість у функціонуванні, наприклад, «громадянських суспільств» Австрії та Австралії в тому, що їх одного разу переплутав у промові президент Буш. Але є тривала традиція достойної поведінки окремих особистостей. Із них складається будь-яке нормальне суспільство.
Активна громадянська позиція в Україні була і, на щастя, залишається справою яскравих особистостей. Які в змозі особистим прикладом надихати інших на аналогічні дії. І ці дії, а не розмови про їхню доцільність, визначали долю суспільства. Якби НКВС потрібно було знищити УПА якою-небудь високоефективною і витонченою зброєю, а не брати десять повоєнних років змором, їм слід було б нав’язати повстанцям дискусію про громадянське суспільство. І навіть створити всі умови для продовження цієї дискусії в таборах. Ніхто б там і повстань не піднімав, як у Норильську чи Казахстані. Захоплено б сперечалися інтелектуали...
Оскільки найближчі п’ять років для України стануть часом поступового розчарування в євроатлантичних цінностях (а, власне, одружуватися ніхто й не обіцяв!) та понурого звикання до поблажливості північно-східних сусідів, то це може бути сприятливим часом для очищення нашого смислового простору від чужого термінологічного сміття. Європейські наукові поняття привносилися в нашу ментальність як інформаційне щеплення від комуністичного сказу. Але на той час комунізм загнувся сам собою, суспільство від цього саме ледве дихало, і ефект був і є як від горезвісного таміфлю.
Цими термінами нас усе ще рекрутують на першу світову холодну війну, яка давно закінчилася. Хоча на горизонті вже щосили гримить друга.
Методологія викройки нової держави за зовнішніми лекалами ефективна на рік-два, потім цей політичний костюмчик дуже сідає і починає тиснути. «Громадянське суспільство» — тимчасовий наповнювач смислотворчого простору. У нас просто процес затягнувся. Але користі від нього рівно стільки, скільки від желатину. Можна зробити торт, а можна — і клей. Але сам собою він — просто пережовані кістки.
Звернення до прикладів минулого може відіграти в суспільній свідомості дуже позитивну роль. Українська історія надзвичайно багата на приклади ефективної самоорганізації в зовсім різних масштабах, від місцевого самоврядування до всенародного піднесення, від часів Магдебурзького права до часів Майдану. Предметом системного аналізу цих явищ має слугувати те, що ефективність сукупної громадянської позиції безлічі людей в Україні не змогла поки що стати безперервним процесом. Вона закінчувалася зупинкою в розвитку, яку історики завжди представляли як гірку поразку.
Зв’язність індивідуальних психічних процесів у соціальний простір, розвиток цього явища в континуум, — тут може бути ключ до пошуків справді діяльної форми української самоорганізації. Поки що це в цілком фрейдистському дусі існує як вакханалія взаємних прижиттєвих нагороджень маленькими медальками і присудження великих премій за заслуги, що за ціною дорівнюють собівартості цих медалей. Не «громадянське суспільство» ми, а «нагороджуванське».
В апокрифах є легенда про якогось страшно просунутого місіонера, який добрався з теплих країв у натуральну російську глибинку. Озвучив її Лев Толстой в оповіданні «Три старці». Архієреєві повідомили, що на острові живуть вищою мірою порядні люди, які всім хороші, за винятком того, що нічого не знають про християнство. Втішений, він приплив на названий острів і справді зустрів дуже одухотворених трьох жителів, які з превеликою увагою вислухали проповідь і старанно почали вчити правильні молитви. Задоволений архієрей відплив на кораблі, але невдовзі з’ясувалося, що старці пустилися бігом за кораблем по воді, наче по землі, оскільки забули слова нової молитви й побігли перепитати про просунуту термінологію.
Ця дуже двозначна, з погляду прозелітизму, притча гласить, що можна бути дуже розвиненим суспільством, зовсім про це не підозрюючи. Якщо, звісно, не архіхвилюватися з приводу заїжджих архієреїв.