До кінця грудня на сайті КМДА триватиме голосування щодо перейменування вулиці Тверської на вулицю Єжи Ґедройця.
Ім'я Єжи Ґедройця мало знане в Україні, тоді як саме він ввів термін "розстріляне відродження", назвавши так антологію української літератури. На шпальтах легендарного часопису "Культура", редактором якого був Ґедройць, публікувалися твори українських письменників, у тому числі й ті, які не могли бути опубліковані в СРСР.
Та саме на сторінках "Культури" відбулося переосмислення польської східної політики, висновком якого стало просте й зараз уже очевидне твердження - без вільної України не буде вільної Польщі. Ця думка влилася в концепцію УЛБ (Україна-Литва-Білорусь), яка багато років була ключовою в польсько-українських відносинах.
Єжи Ґедройць походив зі старовинного литовського княжого роду Ґедройців, багато представників якого були позбавлені шляхетського титулу після третього поділу Речі Посполитої.
Майбутній редактор "Культури" народився 1906 р. в Мінську. Там він провів перші 10 років свого життя. Потім Ґедройць три роки навчався в гімназії в Москві, після чого, в 1919-му, разом із батьками переїхав до Варшави - столиці Другої Речі Посполитої, що на той момент лише рік як отримала незалежність. По закінченні гімназії Ґедройць вступив до Варшавського університету, де вивчав право та історію. Саме тоді, в студентські роки, Ґедройць уперше прилучився до редакторської діяльності, чим займався в кількох молодіжних часописах. Паралельно працював на державній службі - спочатку в Міністерстві сільського господарства, згодом - у Міністерстві промисловості та торгівлі.
Відтоді Ґедройць зацікавився українським питанням.
Згодом, на прохання Міністерства закордонних справ, Ґедройць започаткував часопис "Схід" (WschЧd) і почав налагоджувати контакти з тогочасною українською інтелектуальною елітою. Серед його тодішніх контактів значився навіть ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов.
Ґедройць, з одного боку, був прибічником незалежності України за Збручем, з іншого - вважав, що на сході Польщі потрібна сильна українська автономія. Він вірив у можливість створення стабільної багатонаціональної Польщі, втім - політика урядів Другої Речі Посполитої на цьому напрямі була позбавлена системності та єдиної ідеї, що викликало різку критику Ґедройця.
Тож початок Другої світової війни і черговий розбір Польщі став для Ґедройця передбачуваною особистою трагедією. Після окупації Польщі в
1939 р. він, як державний службовець, був евакуйований до Румунії, отримавши призначення секретарем посла Польщі. Наступного року, після укладення Румунією союзу з нацистською Німеччиною, Ґедройць виїхав до Туреччини, де очікував призову до польської армії, після чого в Палестині приєднався до Карпатської стрілецької бригади. Ґедройць брав участь у Лівійській кампанії і боях у Тобруку, пізніше працював у бюро пропаганди, де познайомився з багатьма своїми майбутніми співробітниками в "Культурі".
Ще під час війни Ґедройць розумів, що польський еміграційний уряд може бути невизнаний, тож у такій ситуації багато важить заснування незалежного польського видання.
По закінченні війни Ґедройць потрапив до Рима, де йому з однодумцями вдалося назбирати грошей на відкриття друкарні. Певний час прибуток давав випуск військових пам'ятних альбомів, на що у перший повоєнний рік був великий попит. Крім того, друкарня в той період видала антологію військових оповідань, романи тогочасних письменників тощо. Саме в Римі виникла ідея створити часопис "Культура".
Втім, вийти на італійський ринок молодому видавництву так і не вдалося, що спонукало переїхати в Париж.
Там "Культура" доволі швидко набула популярності серед численної польської еміграції - поляків, котрі не хотіли жити в умовах комуністичної окупації.
Нові геополітичні реалії спонукали Ґедройця до нової візії східного питання. Польща позбулася східних земель, - Львів, Гродно, Вільнюс тепер були частиною Радянського Союзу, натомість Польща отримала "ziemie odzyskane" - східні території Німеччини, які відтоді стали західною Польщею. Велика частина польської еміграції не могла змиритися з такою ситуацією. Для цього покоління, народженого в часи Російської імперії, незалежність, отримана у 1918 р. й утримана в польсько-радянській війні 1920 р., була справою всього життя. Тому те, що відбулося після Другої Світової, вони однозначно вважали нічим іншим як радянською окупацією. Отже, питання повернення східних територій для того покоління поляків було очевидним і не підлягало сумніву. Понад те, чимала частина польської еміграції або походила, або мешкала до війни саме на тих східних територіях, і для них питання їх повернення до складу Польщі було не лише питанням політичним, а й особистим - питанням повернення додому.
Тому можна зрозуміти шок цих людей, коли у 1952 р. на шпальтах "Культури", яка була на той час уже авторитетним і популярним польським емігрантським виданням, з'явився лист ксьондза Маєвського, в якому він, зокрема, пише: "Так як ми, поляки, маємо право на Вроцлав, Щецин, Гданськ, так литовці слушно хочуть повернути Вільно, а українці - Львів. Історичні доводи показують, що ці міста ніколи не були насправді польськими (…) Литовці ніколи не забудуть про Вільно, і доти не буде згоди між нами, поки не оддамо їм Вільно. З іншої сторони, українці не подарують нам Львову (…) Коли дійде до третьої світової війни і до потенційної поразки Радянської Росії, наші апетити на Львів та Вільно мають остаточно зникнути. Нехай литовці, котрі переживають долю ще гіршу, ніж ми, тішаться своїм Вільно, а у Львові нехай майорить синьо-жовтий прапор. Ми ж звернемо увагу на Вроцлав, Гданськ, Щецин і будуймо Польщу на її власній території. Тоді напевно наші сусіди зі сходу і півночі обрадують нас довірою. При співпраці з Україною та Литвою Федерація центрально-східної Європи стане реальністю".
Цей лист спровокував лавину листів-протестів на адресу редакції "Культури". На думку багатьох з еміграційного середовища, Ґедройць посмів тиражувати мало не зрадницькі ідеї. Наступного року в одному з чисел "Культури" навіть від імені всієї редакції було опубліковано відповідь на листи-протести, в якій редакція пише: "Польща може відновити й утримати незалежне існування лише в рамках усієї федералізованої Європи. Ми твердимо, що право участі в майбутньому європейському федеративному союзі мають не лише нації, що мали незалежні держави у 1939 р., а й українці та білоруси. З огляду на загрозу російського імперіалізму, нинішню та майбутню, виникнення незалежної України та її участь у європейському федеративному союзі є для Польщі питанням першочергової ваги".
Ґедройць у ті часи активно співпрацював з представниками української еміграції. Серед них був Богдан Осадчук, який на довгі роки став одним із основних авторів "Культури".
Наприкінці 1950-х у Ґедройця виникла ідея видати антологію української літератури 1917-
1933 рр.
Про це він пише: "Згодом, коли я шукав людину, щоб зробити антологію сучасної української літератури, то попрохав Шевельова, видатного українського історика літератури, вказати мені компетентну особу. Він направив мене до Лавріненка, який дуже ретельно її підготував. Після оприлюднення "Розстріляного відродження" Академія наук Радянської України видала книжку, яка полемізувала з цією антологією. У середині вісімдесятих "Сучасність" здійснила нове видання "Розстріляного відродження" на "біблійному" папері, яке у великій кількості переслала в Україну. Ця книжка відіграла доволі велику роль. Між іншим, це спричинило збільшення у "Культури" передплатників-українців, особливо в Канаді. Насамперед вона вплинула на виникнення важливої поетичної групи так званих шістдесятників".
До антології, впорядкованої Лавріненком і виданої на кошти Ґедройця у 1959 р., увійшли твори, зокрема, П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, М.Хвильового, М.Куліша, Л.Курбаса та інших. Видання антології стало однією з найважливіших подій української літератури ХХ ст.
Паралельно на шпальтах "Культури" відбувалося переосмислення польської східної політики і, зокрема, польсько-українських відносин.
У 1973 р. виходить стаття багатолітнього друга Ґедройця, журналіста Юліуша Мєрошевського під назвою "Польська "Ostpolitik", у якій він закликає дивитися на Радянський Союз не як на моноліт, а як на безліч так само, як Польща, поневолених народів. Мєрошевський пише: "Якщо стверджуємо, що Радянський Союз не може дозволити собі жодної лібералізації, адже розпадеться, - очевидно, що будь-які розмови з СРСР не можуть довести до поліпшення ситуації в Польщі. Якщо так - маємо об'єднувати наші зусилля і сподівання з тими народами, котрі, як і поляки, борються за незалежність, хоча й знають, що не домовляться про незалежність із радянською владою". Мєрошевський стверджує, що такій ситуації необхідною умовою боротьби за незалежність Польщі є об'єднання зусиль з українцями, натомість ідея повернення Львова розділить ці два народи, а отже, ця ідея шкодить боротьбі за незалежність як Польщі, так і України.
Він розвиває свою думку в статті від 1974 р., яку назвав "Російський польський комплекс та простір УЛБ", де пише, що історично як імперія Польща програла Росії, а отже, треба обирати іншу стратегію повернення незалежності й розбудови Польщі та Східної Європи загалом. Мєрошевський пропонує термін УЛБ, тобто простір, на якому розташовані Україна, Литва та Білорусь, і пише, що цей простір завжди був ключовою територією для польсько-російських відносин із дуже простої причини: хто володів цим простором, був імперією, відповідно - опонент був сателітом. З цього Мєрошевський робить прості висновки: треба зробити все, аби Росія перестала володіти простором УЛБ, і, якщо Польща вже програла як імперія, треба, відмовившись від імперських амбіцій, визнати і підтримати незалежність України, Литви та Білорусі.
Мєрошевський пише: "Я не вірю в систему "ми або вони" - не вірю, що ми колись зможемо погнати росіян з передмість Перемишля під Смоленськ. Вважаю, що така система - хоча й глибоко історично закореніла - є анахронізмом, варварським анахронізмом. Українці, литовці та білоруси у ХХ ст. не можуть бути пішаками в історичній польсько-російській грі (…) Маємо шукати контактів і порозуміння з росіянами, готовими визнати повне право українців, литовців, білорусів на самовизначення, і, що так само важливо, маємо самі відмовитись раз і назавжди від Вільна, Львова і з будь-якої політики чи планів, котрі мали б ціллю встановити сприятливу кон'юнктуру для нашої переваги на Сході коштом вище вказаних народів (…) маємо зрозуміти, що кожен імперіалізм є злом, як польський, так і російський - як реалізований, так і потенційний, очікуючий кон'юнктури".
Власне, ці статті Мєрошевського і стали основою "Концепції УЛБ", або, як її називають, "Доктрини Ґедройця". Сам Ґедройць вважав ідею УЛБ найбільшим доробком у житті Юліуша Мєрошевського. Ця ідея стала квінтесенцією ідей Ґедройця про незалежну Україну, про яку він думав ще до війни. Заради якої ризикував, публікуючи лист ксьондза Маєвського. Про яку стільки писав в листуваннях із українськими інтелектуалами. На жаль, Юліуш Мєрошевський не дожив до реалізації "Концепції УЛБ", він помер у 1976 р. Та його ідея вкоренилася у свідомості польської інтелігенції, що дозволило останній, отримавши у 1990 р. таку бажану реальну незалежність, мати чітку політику стосовно східних сусідів. Політику, яка відкидала будь-який імперіалізм і вважала підтримку незалежності України, Литви та Білорусі ключовим польським інтересом на сході.
Єжи Ґедройць дожив до 2000 р. і до останніх днів займався українською тематикою. Він пропагував ідею створення польсько-українського університету, протестував проти необхідності впровадження візового режиму між Польщею та Україною, а коли в Парижі було опубліковано низку матеріалів, що звинувачували Симона Петлюру в злочинах, Єжи Ґедройць, якому було вже за 90 років, демонстративно приніс квіти на могилу Петлюри та ініціював зйомки про нього документального фільму.
Україна завжди була в серці Ґедройця. Його внесок у розвиток української культури та польсько-українських відносин важко переоцінити. Саме тому увічнення його пам'яті в українській столиці - це акт справедливості і вияв найвищої пошани до поляка, котрий став найбільшим польським другом України у ХХ ст. і архітектором польсько-українських відносин після відновлення незалежності наших країн.