«Захор» (єврейською - «пам’ятай») - парадигма, що провідною тезою проходить біблійними текстами та крізь усе вчення іудаїзму. Якби євреї відмовилися від імперативу пам’яті, настав би час, коли вони взагалі не писали б історії. Але, попри сповнені драматизму історичні події, євреї пам’ятають свою славну й трагічну історію, свої поневіряння, свої здобутки в науках і мистецтві, свої тисячолітні прагнення до державності... Адже народ без держави - народ без майбутнього. Не возвеличуючи, борони Боже, євреїв над іншими народами (це гіркий талан дурнів або провокаторів), усе ж відзначимо особливий національний алгоритм поведінки - мабуть, також зумовлений історичним буттям. Найбільше вражає прагнення зберегти національну самобутність і готовність до взаємодопомоги. Власне, про це і про чи не найперші спроби відновлення єврейської державності у ХІХ столітті й піде мова. Тим паче що головними зачинателями цих подій були наші земляки, вихідці з Правобережної України.
Неврожай кінця 1880-х, а також розгнуздана антисемітська політика Російської імперії змусили численні єврейські родини, які віками жили пліч-о-пліч з українцями, шукати кращої долі. До того ж агенти-вербувальники поширювали небилиці про заморський рай, де небачені заробітки, безплатна земля й незліченні поклади золота та діамантів...
Перші спроби заселення євреями берегів Ла-Плати було зроблено ще 1889 року. Кільканадцять єврейських сімей, яких волею місцевих чиновників
вигнали зі своїх насиджених місць за межі осілості Подільської губернії (більшість з містечка Смотрич), потрапивши у безвихідь, змушені були залишити рідні краї. В ті далекі часи більшість українських євреїв виїздили до Палестини, бо їхньою долею опікувався барон Едмон де Ротшильд. Подільські євреї також сподівалися на його допомогу й відрядили в Париж до філантропа свого делегата Кауфмана з проханням надати землю в одній із близькосхідних колоній. Однак Ротшильд їм відмовив. І тут у долю втрутився сліпий випадок. На одній з паризьких вулиць Кауфман зустрів колишнього подолянина, такого собі Клейна, який емігрував іще на початку 1880-х і тепер працював у консульстві Аргентинської Республіки. За сприяння Клейна делегат подільських євреїв вступив у перемовини з представником Аргентини в Європі Ламансом і уповноваженим аргентинського банку Франком. Незважаючи на невигідні умови, запропоновані Кауфману та його довірителям, контракт на переселення українських євреїв до Аргентини було підписано.
10 червня 1889 року 110 єврейських сімей (850 осіб) прибули до Кракова, звідки вирушили до Берліна. На станції Шарлоттенбург з емігрантами стався прикрий випадок, про подробиці якого дізнаємося з тогочасної Berliner Börsen Courier. Хтось запропонував пілігримам залишитися на вокзалі дочекатися наступної партії емігрантів. Газета пише: «Переселенці розмістилися на вокзальному дворі, в тунелі, де вони склали вкрай строкату картину. Одні лежали, інші походжали групами, треті метушилися й бігали в різні боки. Неподалік на розпеченій бруківці під палючим сонцем - спить трирічний хлопчисько, далі стара єврейка тужливо притулилася до стіни. В іншому кінці стоїть надзвичайно вродлива вісімнадцятирічна мати і заспокоює крикуна-малюка...». Строкатий табір привернув увагу не лише пасажирів, а й поліції, яка зажадала, щоб мандрівники негайно рушили далі. Але євреї відмовилися. І знову в долю втрутився випадок. Про поневіряння переселенців дізнався місцевий рабин доктор Гільдесгеймер, котрий домігся для них дозволу залишатися на вокзалі. Принагідно ребе поцікавився умовами контракту, які йому здалися нестерпними. Користуючись своїм авторитетом, Гільдесгеймер вступив у перемовини з представниками Аргентини і домовився про зміни в деяких параграфах. За новими умовами емігрантам виділялося 7 тис. га землі (по 70 на кожну сім’ю) за 375 тис. франків. Утім земля надавалася за умови особистого її обробітку, без залучення найманих робітників, що вже само собою лягало важким тягарем на кожну сім’ю, тим паче що кредит переселенці повинні були повернути протягом перших шести років. Окрім Гільдесгеймера долею емігрантів опікувався член Берлінської єврейської громади Сигізмунд Зімель, в особі якого переселенці отримали свого ангела-охоронця. Власне Зімель домовився, що кожна сім’я отримає лише по 25 га землі поблизу Буенос-Айреса вздовж залізниці. Аргентинська влада забезпечувала колоністів реманентом, посівним матеріалом і повним утриманням до першого врожаю. Попервах одній сім’ї надавали безоплатно дерев’яну хату, яку згодом уряд замінював капітальним будинком. Дорожні витрати в розмірі 150 тис. франків влада брала на себе, щоправда, за умови повернення протягом перших трьох років. Земельна позика розподілялася на 20 років. Крім того, у перші три роки поселенці звільнялися від будь-яких повинностей. Про кращі умови годі було й мріяти.
Але не з єврейським щастям... Чимало сімей, поки чекали кращої долі, витратили всі свої мізерні заощадження й залізли в борги. На допомогу прийшли бременські й франкфуртські громади, які не тільки забезпечили переселенців всім необхідним у дорозі, а й навіть склали невеличку бібліотеку.
У вересні 1891 року Британське торговельне відомство затвердило статут «Єврейського колонізаційного товариства» (Jewish Colonization Association) з номінальним капіталом 2 млн. фунтів стерлінгів, розділених на 20 тис. акцій по 100 фунтів стерлінгів кожна. Для більшої ваги від самого початку діяльності, організації надали статус акціонерного товариства. Власне, таким його можна було вважати умовно, адже 19993 акції належали барону Гіршу, а сім інших розподілили між собою видатні діячі єврейського руху: барон Ротшильд, Юліан Гольдштімт, Ернест Йозеф Кассель, Моката, С.Г.Гольдштімт, Соломон Рейнах і Бенжемен Луї Коген. Лондонська Times опублікувала статут товариства, що складався з 19 параграфів. За-значалося, що головною метою товариства є: «Сприяння переселенню євреїв з Європи та Азії, особливо з тих країн, де вони обкладені особливими податками або обмежуються політичними чи іншими законами; для здійснення мети Товариство засновує в Північній та Південній Америці, а також в інших країнах хліборобські, промислові і, за потреби, інші єврейські поселення».
Товариство всіляко сприяє розвою придбаних колоній: будує дороги, телеграфи, канали, споруджує синагоги, розвиває курорти, торгівлю на користь еміграції тощо. Кореспондент Times коментує: «В усіх відношеннях ідеться про гігантське підприємство. Деякі видатні ділові люди підтримали його. Проте є деякі побоювання. Насамперед треба з’ясувати, чи придатні євреї для переселення й особливо для нової нерозвиненої країни?.. Крім того, можуть виникнути ускладнення з владою та населенням там, куди будуть переселені їхні компактні маси. Також невідомо, наскільки підприємство таких масштабів справді поліпшить стан більшості євреїв...». Подальший перебіг подій довів, що побоювання журналіста були марними.
1892 року доктор В.Левенталь розробив довготривалий план розвитку єврейських сільськогосподарських поселень. Барон Гірш схвалив план, вбачаючи в ньому можливість працевлаштувати євреїв - емігрантів з Росії. Того самого року російський уряд дав згоду на проект, сподіваючись, що протягом 25 років Росію залишать 3 млн. 250 тис. євреїв. Але план не здійснився: аргентинський парламент не дозволив продавати великі земельні наділи.
Активісти Єврейського колонізаційного товариства відразу взялися виконувати статутні завдання і вже 1892 року доправили в Аргентину 2850 колоністів. Щоправда, після перших двох років роботи товариства кількість переселенців не збільшувалася, а навіть трохи зменшилася і на кінець
1893 року становила 2683 особи. Публікація статуту товариства привернула увагу єврейської спільноти, і переселення до Аргентини пожвавилося: 1893 року прибули 243 євреї, 1894-го - 2890, 1895-го - 1763. Частково цими емігрантами поповнювалися і сільськогосподарські колонії. Зазначимо, що, згідно з переписом населення Аргентини 1888 року, на площі 2142 тис. квадратні кілометри проживало 3807530 осіб, із них 545 тис. - у Буенос-Айресі.
На момент смерті барона Гірша (1896 р.) товариство володіло в Аргентині 302736 га землі в районах Буенос-Айреса, Ентре-Ріос і Санта-Фе, а в колоніях проживало 910 сімей (6757 осіб). Станом на 1908 рік у шести сільськогосподарських єврейських поселеннях (Мойзесвілль, Маурісіо, Клара, Сан-Антоніо, Люсієнвілль і Барон Гірш) проживало 13212 євреїв, котрі обробляли 64433 га орної землі, на яких у промислових обсягах вирощували пшеницю, жито, овес, ячмінь, сорго, сонях, льон і три види люцерни.
Діяльність колоній в Аргентині успішно продовжувалася і в першій чверті ХХ століття. 1925 року сільськогосподарські колонії в Аргентині займали 617468 га і налічували 20382 мешканці. Загалом в Аргентині лише вихідців з Росії проживало понад 100 тисяч євреїв. Однак подальші події (масове переселення до країни нацистських злочинців, створення держави Ізраїль, складні внутрішньополітичні відносини, часті економічні кризи, залежність від іноземного ринку, виїзд молоді до великих міст тощо) призвели в середині 1960-х до занепаду господарств єврейських фермерів. Нині в Аргентині проживають близько 190 тисяч євреїв (94% народжені в країні), які зайняті майже в усіх сферах життя держави.
Колишній наш співвітчизник у квітні 1890 року писав на батьківщину з далекої Аргентини: «Свято - відпочинок від роботи. Через вікно дивлюся на зелене поле і за ним - у далечінь, де переді мною постає чудова перспектива неозорих степів з поодинокими, ніби оазами, деревами. Але моє духовне вікно не тут, а там, далеко за океаном, за степами і лісами, на прекрасних рівнинах Поділля. Я відчуваю на обличчі лагідний вітерець, чую шелест молодого листя, п’янію від ледь нагрітого квітневого повітря та сумних мелодій малоросійських пісень. Як там прекрасно, як прагне туди моя душа і яка глибока моя туга за дорогою і вічною моєю вітчизною! Ні! Ми, перше покоління, не можемо бути щасливими у Новому Світі; щасливими будуть наші діти, які не встигли надихатися благодатним повітрям Росії! А я віддав би увесь спокій, всю свободу за п’ядь землі поблизу батьківських могил». Мабуть, такі відчуття переживають і сучасні емігранти. Але не кожному вистачить духу в цьому признатися.
(У статті використано, крім згаданих у тексті, також публікації з часописів ХІХ століття: «Восход», «Діло», «Киевлянинъ», «Киевское слово», «Недельная хроника Восхода», «Одесские ведомости», Kraj, Kurier Codzienny, Kurier Warszawski, Słowo, Wiek та ін.)