Григір Тютюнник |
5 грудня минуло 70 років від дня народження видатного українського «живописця правди» — Григора Тютюнника
«Ідеалізм мій полягає в тому, що я завжди жду від людини хорошого. Через це у мене повна відсутність дипломатичності у стосунках з людьми, повна — з боку це, певне, видається наївністю (якщо не більше) — інфантильністю; а по цьому жахлива втома, розчарування, депресія. Правильно писав Григорій (брат письменника. — В.Б.) в одному листі в Харків: «Серце у тебе незахищене».
Із записника Г.М.Тютюнника
Писати про Григора Тютюнника — то як іти до сповіді: в усьому чистому, без суєтних мислей, із нескаламученою душею. Щоб не потривожити його там, щоб не согрішити у найсвятішому — Слові.
Знайомству з ним завдячую благословенній «Молоді», видавництву, яке в сімдесятих роках було, як на мене, інтелектуальним, духовним осердям нації. Принаймні одним із них. Його високе небо час од часу розтинали грізні блискавки з партійно-номенклатурного Олімпу — то одна, то друга книжка видавництва виривалася з устандартизованого потоку. Може, саме в «Молоді» Григір почувався найзахищенішим. Бо ж яке розмаїте коло непересічних особистостей вигранилося тут! Директор «Молоді», талановитий організатор і статурний козак Богдан Чайковський, запальний і непоступливий головний редактор Віль Гримич, ніжний лірик і добрий Григорів друг-сповідальник Петро Засенко, поет непроминального добра Дмитро Онкович, залюблений у слово «характерник» Дмитро Чередниченко, високий інтелектуал Валерій Гужва, «поет від Бога» Олексій Довгий, «вічний бунтівник» Сергій Плачинда, мудрий і розважливий Олексій Михайлович Федосенко, «царівна слова» Світлана Іващенко, невгамовний Микола Дрозд та ще ціле гроно добрих людей, а серед них — і два славних моїх приятелі: Олександр Аврамчук та Володимир Біленко, які й увели мене, комсомольського функціонера, у це прекрасне товариство. Попервах Григір Михайлович сприйняв мене, як і годилося сприймати комсомольського клерка, — недовірливо-скептично: наше спілкування певний час не сягало більш-менш глибоких сфер. Зрушення сталися, коли мене було призначено головним редактором журналу «Ранок»; коли (після трьох років роботи в апараті ЦК Компартії України!) захотілося мені перетворити цей часопис на своєрідний молодіжний духовний центр. І хоч я намагався, враховуючи набутий досвід, облаштовувати справу з усілякими «ухищреніями», такі потуги не залишилися непоміченими. Почалися конфлікти з цензурою.
І ось одного разу — а було це, здається, на початку 1979 року — мені повідомили, що номер, у якому вміщено оповідання Г.Тютюнника «Кізонька», до друку не дозволено. Я негайно подався до добре відомого багатьом видавцям цензора (назву його БФ — за офіційним криптонімом).
— Ви читали оповідання? — запитує єхидненько.
— Певна річ! Я взагалі читаю все, що йде в журналі...
— І ви не помітили, що оповідання протирічить, — так він сказав, — завданням комуністичного виховання молоді?
Я взявся заперечувати, посилаючись на всілякі партійні постулати. Не допомогло. Тоді вирішив викласти останній козир, сказавши, що піду в ЦК, де оце ще недавно працював.
— Це ваша справа, але з відповідними товаришами вже погоджено... — переможно глипнув на мене БФ.
Розгром був повний. Повернувся до редакції у колаптичному стані. Григір Михайлович уже чекав на мене:
— Вибач, я знав, що так станеться, — мовив із сумом і... погладив мене по голові. Так, як у далекому дитинстві гладив його батько...
А надвечір забіг до мене додому разом із Василем Шклярем — перед поїздом на Москву: шукати правду. І треба сказати, що таки знайшли, — журнал «Сельская молодежь» не тільки опублікував оповідання «Кізонька», а й нагородив автора «Золотим пером».
Дізнавшись про це, я пішов до БФ’а:
— Як же це так? Москва визнає, а ви...
— Не вчитались, — відповів спокійно і загадково БФ. І що він мав на увазі? Невже саму Москву поставив під сумнів?
Мої «взаємини» з БФ’ом з приводу Григора Тютюнника мали продовження, коли я працював директором видавництва «Молодь». Анатолій Шевченко, один із сердечних друзів і шанувальників Григора, запропонував видати двотомник письменника. Я з ентузіазмом підтримав цю пропозицію. Але не так сталося, як гадалося. БФ заперечив категорично: і не двотомник, і не протягом одного року видавати — «це не той письменник». Тож і вийшла спочатку, у 1984 році, перша книга, а вже в наступному, 1985-му, — друга. Щоправда, я на той час у видавництві вже не працював — секретаріат ЦК партії звільнив мене з посади директора за те, що в тринадцяти примірниках журналу «Дніпро» портрети генсеків Черненка і Андропова виявилися перевернутими... догори ногами. Кафкіанський сюжет!
З Григором Михайловичем мені доводилося зустрічатися ще не раз, в т.ч. у найнадійнішому в ті часи місці для спілкування — на кухні. Тут і з’ясувалося, до речі, що обидва ми — російські філологи і що улюбленим письменником був у нас Лев Толстой («Коли Толстой пише, то бачить на 360°», — казав Григір Михайлович), і дипломні роботи ми писали за творами Льва Миколайовича.
Не знаю, коли настане уроча мить справжнього поцінування наших національних достойників. Жодна література світу, надто сучасна, не має такого письменника — неперевершеного новеліста, блискучого повістяра, як Григір Тютюнник, що його Олесь Гончар назвав «живописцем правди». І сум вселенський опосідає, що в наш час, час нищення національних пророків, творчість Григора Тютюнника, як і багатьох класиків української літератури, стає «не модною», «застарілою». Модерна вітрянка вражає наші душі, псує наш літературний смак. «Писати треба не так, як ми досі писали на нашому задрипаному хуторі!» А як? Правду кажучи, кожне літературне покоління так чи інакше намагається «ревізувати» своїх попередників. І це закономірний процес. Проте сталі величини залишаються. Саме це мав на увазі Григір Михайлович, згадуючи розмову з братом, тоді вже уславленим автором роману «Вир», про творчість Ремарка:
«— Отак треба писати!
— Всім? — байдужим голосом глухо спитав Григорій.
— Всім! — сказав я гаряче. — Особливо українцям, бо в нас не пишуть, а розмальовують. А де психологізм? Де інтелект?
Григорій довго мовчав. Так довго, що я встиг обидитися на ту його мовчанку й хотів уже «гордо піти», як він сказав:
«Ремарка я теж читав і шаную його ... Може, к о м у с ь (він так добре натис на «комусь») навіть хотілося б полоскотати нерви інтелігентній публіці, дати її інтелекту калорійну поживу... — Тут він зробив довгу паузу. — Тільки хто ж буде писати для оцих людей? — І кивнув на село. — Для них і про них. Ремарк?»
Того вечора ми ще довго ходили селом, розмовляли про всяку всячину, але по його голосу, інтонаціях, дещо холоднуватих, я зрозумів, що зробив дурницю...»
І ще одна братова наука запала в душу Григорові:
«От ти пишеш по-російськи... Ну, що ж, як воно вже так сталося, пиши. Тільки знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!..»
Григір свідомо і щасливо уникнув цього тупика. В його творах аж вилунює золотодзвонна, джерельно чиста й запашна українська мова. Кожна його фраза кута на вогні серця, неспокійного й залюбленого у свій народ. Герої Г.Тютюнника — ніякі не «герої», це ті діди й баби, селяни й селянки, міщухи і міщанки, старші й молодші, котрих нині називають таким незатишним і холопським словом «маленькі українці». Еге ж — маленькі українці, та з великими душами! І коли вже ми це збагнемо?
Він боявся слова пустого й нещирого, кажучи, що бувають твори, «від яких тхне граматикою». Він боявся пустих і нещирих людей, ніколи не допускаючи їх до свого серця. Тому спілкування з ним для багатьох було просто нестерпним, і вони обминали його десятою дорогою. Але як розкошували в його товаристві його друзі! Неперевершені Григорові імпровізації, передражнювання (друзів, у тому числі), тонкий гумор, схильність до лицедійства (а він таки полюбляв «пограти на публіку») робили його душею компанії, дружнього застілля. А в очах — зачаєний сум...
Це з дитинства у нього було — «мулкий сум», який наставав «від безсилля збагнути, що коять дорослі». Рідко коли не почував він чорної, всевладної нудьги від своєї самоти і в зрілому віці.
І тоді з’являлися у записнику зболені слова:
«Хоч би день, один-єдиний день прожити в душевній рівновазі!»
«Я втомився... Вітер не дме у моє вітрило. Він дме навстріч. Я йду на веслах. Уже давно... І втомився. Гребу з усієї сили, рухаюсь повільно і не жду попутного вітру. Це найдужче виснажує... Розпачу немає, але й снаги — теж».
Він прожив важке, усуціль сирітське життя, а дитинства навіть подумки згадувати не любив. Кожне його оповідання, кожна книжка давалися з боєм, зазнаючи цензорської вівісекції, зневажливого ставлення самозваних літературних генералів та їхніх денщиків.
Був надто прискіпливий до себе, навіжено самокритичний, аж до фірмового нашого українського самокопирсання й прометеїстичного хлистовізму, як влучно запримітив ще Панько Куліш.
«І що я в господа за людина! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи — ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумові пекельному. Неприкаяний я».
Ні, Григоре Михайловиче! Ви не були неприкаяним. Ви були відторгнутим Апостолом з великим і незахищеним серцем.
І хай навіки благословиться Ваше ім’я в українському народі. Бо якось Ви занотували: «...А вночі снилася вся Україна...Образ України здавна і по сьогодні».
І на віки вічні.