UA / RU
Підтримати ZN.ua

АПОСТОЛ АНДРІЙ

Кожен ювілей прекрасний тим, що допомагає нам, оглянувшись назад, оцінити пройдений шлях. Осмислен...

Автор: Микола Доненко
Андрій Рубльов. Апостол Андрій Первозванний

Кожен ювілей прекрасний тим, що допомагає нам, оглянувшись назад, оцінити пройдений шлях. Осмислення 950-річчя Києво-Печерської Лаври — великої слов’янської православної святині — у нашій свідомості матиме ще один вимір: 24 серпня грецький архієпископ Христодулос привезе до Києва з міста Патри чесну главу Первозванного Апостола Андрія, з вуст якого на зорі християнської ери наші предки вперше почули слова Вічного Життя.

Через майже 20 століть після того, як це сталося, і понадтисячолітнього життя з Христом ми знову зустрінемося і станемо перед тим, хто вперше звернувся до наших предків з Євангельським Благовістям. І це не може не хвилювати, тому що, проходячи перед святими мощами Первозванного Апостола, ми тим самим подаємо на його мовчазний суд справи своєї християнської совісті за багато століть.

Простий рибалка з Віфанії, Апостол Андрій був найближчим учнем святого Пророка і Предтечі Іоанна Христителя, який якось, указуючи на Ісуса із Назарета, сказав: «...Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!» (Ін. 1.29). Апостол Андрій раніше за свого брата Симона Петра прийшов до Господа: «...Андрій, брат Симона Петра, Він перший знаходить брата свого Симона і говорить до нього: «Знайшли ми Месію, що означає: Христос». І привів він його до Ісуса» (Ів. 1.40.42).

На цій підставі Апостол Андрій названий Первозванним. За свідченням євангелістів Матфея і Марка, Христос закликав Симона (майбутнього Петра) і брата його Андрія на Галілейське море в той момент, коли вони закидали сіті. «Йдіть за Мною, — сказав Він, пообіцявши: — і Я зроблю, що ви будете ловцями людей». Вони відразу ж покинули свої сіті і пішли за Ним.

Після зішестя Святого Духа на апостолів, Андрій із проповіддю пройшов Малу Азію, узбережжя Чорного моря, Крим і Дніпром піднявся до місця, де стоїть сучасний Київ. За переказом тут він сказав своїм учням: «Чи бачите гори ці? На цих горах засіяє Благодать Божа. Буде велике місто, і Бог здвигне багато церков». І благословив це місце, поставив на ньому святий Хрест — непорушну основу нашого порятунку. Так було кинуте перше насіння Істини в душі наших предків, і через багато століть це принесло великі плоди, про значення і благодать яких ми з радістю можемо свідчити перед усім світом.

Пророче одкровення розкрилося в нашому історичному досвіді в особливому духовному служінні. Наша земля в призначений термін дала потрібні духовні плоди, заради яких її благословили, і дала багато святих, якими вона тримається і виправдує своє існування.

Як оратай, узявшись за духовний плуг, Апостол Андрій, не озираючись, пройшов усю нашу землю, досяг Новгорода, обминув Скандинавські країни і навіть Шотландію. Повернувшись до Риму, він знову пішов на Схід. У тодішній Фракії, у невеличкому селищі Візантії (згодом — великому Константинополі) він заснував християнську Церкву, якій судилося було стати Всесвітньою Патріархією.

Мученицьку смерть Апостол Андрій прийняв у грецькому місті Патри, де сотвореними дивами і полум’яною проповіддю обернув до Христа майже всіх жителів. Але правитель міста не прийняв апостольське Благовістя про воскресіння Христа і Вічне Життя, і, залишаючись язичником, наказав розіпнути Апостола. Для цього був приготовлений особливий хрест, і, щоб муки були тривалими, правитель наказав не пробивати цвяхами руки і ноги, а тільки прив’язати. Протягом двох днів Апостол безперестану благовістив з хреста, показуючи жителям міста, що зібралися, щиру віру, тому що віру не можна довести, але можна показати, засвідчуючи її не тільки словами, а й самим життям і навіть смертю. Натовп настільки співпереживав його мукам, що правитель, побоюючись обурення, наказав зняти страждальця з хреста. Відчуваючи, що міра трудів виконана, Апостол став благати Христа, щоб Він удостоїв його хресної смерті. Молитва святого Андрія була почута: воїни не зуміли розв’язати мотузки, і він із молитвою «Господи Ісусе Христе, прийми дух мій» помер. Чудове світло осяяло хрест і розп’ятого на ньому мученика. Це сталося в 62-му році від Різдва Христового. Дружина правителя Максимілла зняла з хреста тіло Апостола і з честю його поховала.

На цьому закінчилося життя Первозванного Андрія, але не закінчився його апостольський труд. Він перший відвідав і закликав слов’ян до Христа. А через 1000 років від ним же заснованої Константинопольської церкви наші предки трудами великого князя Володимира прийняли щиру віру і навчилися правильно славити Бога. Саме з Константинополя на зорі нашого історичного становлення засяяло невечірнє світло Євангельського Благовістя й осяяло душу нації Святим Духом. Охрестивши Русь, рівноапостольний князь Володимир осінив наш народ вічністю і ввів його у світову історію. Цінність істинно великих людей, якими були Апостол Андрій, князь Володимир і багато інших, полягає в тому, що вони збільшують цінність усього народу, усього людства. Святі — це ті, заради яких створений світ і молитвами яких цей занепалий, спотворений гріхом світ тримається. Святістю святих сплачує земля і рід людський оброк Богу за велике благо свого існування. Святі — це одухотворені ікони Подвигоположника святості. Святість є таїнство трепету, таїнство вогню, що пожирає всяку нечисть. У святому завжди можна розрізнити «купину неопалиму», здатну перетворювати світ і опалювати недостойних. Святий завжди полум’яніє небесним вогнем, яким він сам вихоплюється із середовища тих, хто живе, і відноситься в інші краї Божественним Духом.

Святість завжди самоцінність і самоціль. Її не можна використовувати для жодних цілей, якими б піднесеними і гідними вони не видавалися, не ризикуючи впасти в блюзнірство.

Мощі святих з давніх часів вважалися неоціненними скарбами Благодаті, що живе в них. Ця переконаність грунтувалася на вченнях Священного Писання про високе призначення християнських тіл — храмів Святого Духа нарівні з душами, що беруть участь у безсмерті. Мощі за церковним вченням завжди шанувалися «благоліпно, але не боголіпно» — у тому ж сенсі, як вшановуються ікони. Але всім сучасним людям зрозуміло, для чого потрібно поклоніння святим мощам, хоча це один із наймудріших законів релігії. Поклонятися Богу заповідано не тільки на небі, а й на землі в нетлінному людському тілі. Мощі — це тіло, останки життя людей, що пішли, заради Христа відмовившись від життя і тіла; від чого вони, вибрані, втекли, тому інші зазвичай поклоняються. І виходить начебто замкнуте коло — в образі смертному, людському — знаки безсмертя і слави. Спалена вогнем Духа плоть являє зцілення плоті немічної і живої. Благодать дається через усе, і не в останню чергу через мощі святих, які ще за життя стали вибраним посудом Духа. Справжня релігійність не в безформних тінях або примарах, а в реальній речовині і втіленні життя, нероз’єднаності Духа і плоті. На відміну від епохи віри, цього не розуміють у часи занепаду і псевдодуховності.

Сучасні люди, які позбавлені героїчного почуття і забули про сакральні основи життя, уподібнюються пилюці, відірваній від землі, але не піднесеній в небо. Але є й інші, «прості смертні», без великого особистого подвигу життя, осторонь стовпових доріг світових спокус, вони розрізняють пророчі знаки нашого часу і потаємно, вдалині від зацікавлених очей, подвигом віри стверджують божественне в людині. Заради них, напевно, Апостол Андрій знову відвідає Київські гори.