Найважче викоренити звички. Тим паче тоді, коли їх називають традиціями, себто вони перестають бути примхою одного індивіда, а в’їдаються, можна сказати, в плоть і кров певної групи людей — трудового колективу, дружньої компанії чи й цілого народу.
Мабуть, не в самому лише Хмельницькому після вікопомного 1991-го крах системи відчутно вдарив по загсівських традиціях. Раніше причепурені авто з ляльками й стрічками звично вирулювали до монумента вождю й до Вічного вогню, щоб ритуально вклонитися й покласти до п’єдесталу квіти. Потім вождь усіх трудящих став ненашим вождем, а одного дня просто зник з п’єдесталу на площі, щоб постати в скромному парковому затінку. Пам’ятник щез, а традиція, виявляється, в’їлась настільки, що розгублені молодята ще довго тинялись по майдану (вже не Леніна, а Незалежності) в пошуках місця, де варто було б залишити хоч один букет. Чомусь не став місцем поклоніння ні пам’ятник Богдану Хмельницькому поруч з майданом, ні камінна скульптура Шевченка посеред парку. І тільки в останні три роки весільні кортежі нарешті знайшли те, що шукали. І почали обов’язково завертати до тихого скверу на центральній вулиці — до Ангела.
Ангел з’явився на Проскурівській восени 1997 року — легкий, майже безтілесний, з тонким хрестом на плечі. Це була перша робота зовсім молодого скульптора Богдана Мазура — тоді ще студента Київської художньої академії. Він творив її поруч, у майстерні свого знаменитого на весь Хмельницький, і не тільки, батька — художника і скульптора Миколи Мазура, і весь місцевий мистецький бомонд вважав за обов’язок прийти сюди і оцінити роботу ще «до того». Нічого дивного в цьому не було: адже причетним до майбутнього пам’ятника вже кілька років вважало себе все місто.
Все почалося з місця, де мав стояти Ангел. Воно для Хмельницького справді особливе. Зовсім поруч стоїть центральний універмаг. Він збудований, переконані всі хмельничани, на людських кістках. У вересні 1966 року, риючи котлован під його фундамент, бульдозеристи наштовхнулися на траншеї, заповнені людськими трупами. До місця страшної знахідки збіглося півміста. Очам відкрилося страшне видовище. Траншеї були буквально натрамбовані людьми — точніше, їхніми останками. Хто в одязі, який нерідко зберігся краще, ніж людська плоть, хто роздягнений догола, із зв’язаними колючим дротом руками. Черепи — розтрощені або з кульовими отворами в потилиці. Старожили сказали одразу: репресовані. Ще німці, сказали вони, окупувавши місто в 41-му, розкопали цей рів — ось, мовляв, що залишили вам совіти. Люди знаходили тут своїх рідних, забраних «чорним вороном» і відтоді зниклих безвісти. Яму згодом засипали, і про неї не згадували: війна принесла Проскурову (так тоді називався Хмельницький) стільки горя, стільки жертв, що довоєнні наче забулися в цьому суцільному мороці.
Як з’ясувалося, поруч — у приміщенні, де нині розташувався ляльковий театр, до війни містився відділ НКВС. У підземеллі — а там справді був не просто підвал, а ціле підземелля — обладнали тир. Часто звідти чулися постріли. Ясна річ, думали перехожі, робота у людей така, треба набивати руку. «Рука» спочинку не знала. За відомими нині даними, сталінські репресії забрали життя 14 тисяч подолян. Ще 60 тисяч були зірвані з місць і вислані. З карти зникали цілі села закатованих, розстріляних, вивезених у безкраї сибірські простори. Така доля чекала Кайтанівку, а з Малого Лазучина Теофіпольського району водночас депортували 640 поляків. «Село неначе погоріло, неначе люди подуріли» — невже це не про ті страшні часи написано?
Терор пройшовся територією нинішньої Хмельниччини справді нещадно. Прикордонна до 1939 року область піддавалась нескінченним «чисткам» і стократ посиленому контролю. В адміністративному порядку висилались за межі України всі, хто був хоч трохи причетний до гетьманату, директорії, служив в арміях, що воювали проти більшовиків, або мав родичів за кордоном. Поляки, яких багато на Поділлі, у вироках «двійок» та «трійок» перетворювалися на шпигунів іноземних розвідок, інтелігенція — на членів націоналістичної «Спілки визволення України». Справжнього погрому зазнали Кам’янець- Подільський педінститут (тоді Кам’янець-Подільський був адміністративним центром краю), краєзнавчий музей, відділи народної освіти. Траплялося, що вирок виконувався раніше, ніж підписувався. «Ліміти» використовувалися повністю, а несамовитий молох вимагав усе нових і нових жертв...
Радянська влада у 60-х не наважилася сказати того, про що знали всі. Офіційна версія свідчила: знайдені на місці будівництва універмагу трупи — жертви бомбардувань 1944 року. Старожили стверджували: тут не впало жодної бомби. Та людські останки ночами вигрібали з траншей ковшами екскаваторів, вантажили на машини і вивозили на старий цвинтар — знову в траншею, як непотріб. Вивозили три ночі. Очевидці вважають, що було перевезено півтори-три тисячі тіл. У документах усе це значилось як «грунтові роботи».
...Вони знайшли вічний спокій тільки в 90-х, коли були перепоховані за християнським обрядом на військовому кладовищі — з поминальною молитвою, у присутності сотень людей. І тоді ж заговорили в місті, що от хто вже й заслужив пам’ятника — то це вони, що канули у безвість, оплакані хіба що рідними у темній чорноті ночей. І місце визначили — там, де вони довгі роки лежали невідспівані, непом’януті, незнані. Одразу й знак поставили — на тому ж таки місці. Та потім засумнівались: надто лобне воно, надто на перехресті торгових шляхів, надто суєтне — стовковисько, а не місце пам’яті. І пам’ятник вирішили поставити трохи віддалік — у полі зору, в кварталі, де весь час уперто дислокувались управління хмурочолих охоронців державних таємниць.
Кошти на пам’ятник збирали всім миром. Та небагато їх виявилось, отих народних копійок, мусила підсобляти влада. Для Богдана й Миколи Мазурів то була титанічна праця. Згодом за цю роботу і пам’ятник Параджанову на території Київської кіностудії імені О.Довженка Богдан Мазур був удостоєний Малої Шевченківської премії. Та справжньою нагородою молодому скульпторові стало ставлення до його твору у рідному місті. Скульптуру тут називають по-різному: пам’ятний знак жертвам репресій, Ангел скорботи. Автори дотримуються іншої думки. Це ангел-вісник, вважають вони, що прийшов повідомити людям: трагедія більше не має права повторитися, ці жертви — замордовані, знищені, перемелені репресіями, голодоморами, війнами, — повинні бути останніми в історії нашого народу.
І, либонь, не випадково і не за чиїмсь розпорядженням саме тут зупиняються весільні поїзди. І мами з дітьми, і літні пари, й зовсім молоді городяни люблять приходити саме сюди. Місце дивовижно тихе і спокійне — хоч і в центрі, і на видноті. І головне — Ангел поруч. Разом з нами. Серед нас.