Він ніколи не зізнається в цьому. Навіть у вузькому колі. Навіть, можливо, самому собі. Що хоче за будь-яку ціну відновити Велику Світову Державу, «тюрму народів». Власне, цей збірний російський інтелігент по-справжньому ніколи не вникав у «жалкое и мелкое существование окраинных народов» (Солженіцин). Ось чому його особливо вразило відокремлення України та її незалежність. Майже як коли б відокремилася і стала самостійною Курська область або Бєлгородська. Мовляв, регіональні проблеми є скрізь, але це ще не привід відокремлюватися.
Українці завжди перебували на периферії свідомості російського інтелігента в образі такої собі симпатичної сільської рідні, причому рідні без проблем. Доречне, звісно, риторичне запитання: де ж хвалена чуйність російського інтелігента до чужої біди? Звідки така зарозумілість? А можливо, зарозумілості й тут немає, є просто невігластво? Тому він, російський інтелігент, ставиться до України й українців поблажливо — як до сурогату, дитячого мобільного телефону. Українську незалежність уперто називає «незалежнистью», вкладаючи іронічний смисл. Часто така позиція — це питання навіть не політики, а елементарного виховання та культури.
Видано працю Олени й Олексія Шмельових (він — доктор філологічних наук, професор, завідуючий відділом культури російської мови Інституту російської мови імені Виноградова, вона — кандидат наук) «Русский анекдот: текст и речевой жанр». У книжці досліджуються відмінності анекдотів від дотепів, жартів, байок та усних новел, описуються персонажі анекдотів, а теоретичні положення ілюструються численними прикладами анекдотів, які розповідаються в сучасному російському суспільстві. Необхідність такої солідної праці на цю тему очевидна, бо в Росії (як і в Україні) мало знайдеться людей, котрі не берегли б у пам’яті бодай одне коротке оповідання з несподіваною кінцівкою, а саме так визначає енциклопедія поняття «анекдот».
Особливо цікавий у книжці, на мою думку, так званий національний анекдот і розмірковування авторів навколо нього. Взагалі, національний анекдот завжди обіграє стереотипне уявлення як про свою, так і про інші нації. Головне — довести перевагу своєї національності й, можливо, трішечки, зовсім дещицю, морально принизити супротивника. Класичним у цьому сенсі є давній російський анекдот про те, як сидять два кавказці, скажімо, грузин і вірменин, сперечаються, яка нація краща, і, перебравши всі аргументи, замовкають. Нарешті вірменин каже зітхаючи: «А все-таки армяне лучше, чем грузины». — «Чем лучше?» — «Чем грузины». Або, наприклад, в англійському анекдоті шотландці скупі, ірландці забіякуваті. Якщо ірландець бачить бійку на вулиці, він підходить, чемно піднімає капелюха й запитує: «Даруйте, це у вас приватна бійка чи кожен може в неї втрутитися?».
Здавалося б, анекдоти — що з них візьмеш, і чи треба про них говорити серйозно? Але ж праця Шмельових претендує на науковий аналіз, на висновки й узагальнення. Отож, судячи з книжки, російський народ багато «слагает, сочиняет и придумывает анекдотов» про інші національності, які населяли свого часу Радянський Союз — чукчів і азербайджанців, грузинів і вірменів, татар і казахів... Але, так би мовити, найнеприйнятніші для російської душі українці. Цитую: «Собравшимся в зале (мабуть, на науковій конференції, присвяченій етнічним стереотипам. — В.Д.) представителям разных народов задают вопросы: «Какой народ самый глупый?» Единодушный ответ: «Чукчи!» — «А какой народ самый ленивый?» — «Русские!» — «А какой народ самый жадный?» — «Евреи!» — «А какой народ соединяет в себе все эти три качества?». Молчание, а затем голос из зала: «Зате ми співаємо гарно!».
Розумієте, коли нерозважливий дурень з пиятики, нерозуміння чи прагнення неодмінно повеселити компанію розповідає анекдоти про «хохлів», то, швидше за все, не слід звертати на це уваги. Ну розповів, ну посміялися за столом, і все. Але ж тут — учені науково доводять... Ще цитата. «Как это ни парадоксально, наиболее «злые» русские анекдоты — это анекдоты об украинцах, хотя украинцы наиболее близки русским по культуре, истории и языку. По-видимому, именно эта близость языков и является одним из причин этого: кажется, что украинцы издеваются, нарочно говорят на каком-то «испорченном» русском языке. Украинцы и глупые, и жадные, и неопрятные, едят сплошь сало, причем любовь к салу может вытеснять все прочие привязанности. Сравните в этой связи анекдот об украинце, который несколько дней едет в поезде, ни разу за это время не переодевшись, и на вопрос соседа по купе, не собирается ли он поменять носки, отвечает: «Ні, тільки на сало» (тут обігрується неоднозначність російського дієслова «поменять»).
Ой, уже це сало! Два-три роки тому одна мила українська актриса розлучилася з київським чоловіком і вийшла заміж за москвича, напевно, непоганого хлопця. У чотирьох російських газетах («Комсомолке», «Российской газете», «Вечерней Москве» та «Московском комсомольце») з’явилися повідомлення про радісну для молодої жінки подію. Писали різні журналісти, більше того — дуже різні, не схожі одне на одного ці видання. Але в кожній замітці був рядок про те, що наречена привезла з Києва українське сало й чорний хліб, і численні гості (весілля гуляли на теплоході) наввипередки розхвалювали молоду, яка завдяки знаменитому українському салу стала якоюсь ближчою й ріднішою російській душі. Невже нічого, крім сала, не побачили мої колеги в цій талановитій актрисі кіно і телебачення?
Але повернімося до вчених. Той-таки Олексій Шмельов в альманасі «Отечественные записки» №6 за 2002 рік у розлогій праці «Широка страна моя родная» також пише про російську душу. Там є такі рядки: «О широте русской души говорят в связи с влиянием «широких русских пространств» на русский «национальный характер». Широк русский человек, широк, как русская земля, как русские поля. Власть шири над русской душой порождает целый ряд замечательных русских качеств… Свойственное русскому языку представление о месте человека в мире нашло отражение в синонимической паре «свобода—воля». Если слово «свобода» соответствует своим западноевропейским аналогам, то в слове «воля» выражено специфически русское понятие… Воля знать не желает границ. Две вольные воли, сойдясь в степи, бьются, пока одна не одолеет. Тоже очень по-русски! «Свобода» переводится на все языки и всеми народами понимается. «Воля» — не переводима. Это сугубо русское слово». І т.д. і т.п. Невже невідомо вченим, що слово «воля» споконвіку існує і в українській, і в білоруській мовах, що багато чудових рис, притаманних російському народу, не чужі й іншим народам та народностям?
До слова, ще один учений, академік РАН, автор книжок із психології Валентин Архипов у тих-таки «Отечественных записках» пише ще відвертіше: «Национальная идея России — черная, липкая, с резким запахом. Нефть, одним словом. И не надо этого стесняться. Напротив, если уж мы можем быть конкурентоспособны на мировом рынке, а для ближайших соседей — старшим и весьма состоятельным братом, то надо использовать наши преимущества по максимуму. Занять ключевые позиции и диктовать свои условия. По праву сильного. Пора уже и с Украиной разговаривать языком ультиматума. Поигрались в ее «незалежнисть» и хватит!» Ось така психологія!
Не йметься вченим людям. Той-таки Шмельов у прямому ефірі радіо «Эхо Москвы», обстоюючи норми російської мови, не забув зупинитися на «важливій проблемі»: як говорити «на Украине» чи «в Украине»? Вчений наполягав: «Говорить «в Украине», значит, отклоняться от норм русской правильной речи. Нельзя находиться под влиянием ложно понимаемых политкорректных соображений. Правильно говорить — «на Украине».
Хотів би зауважити: якщо російські вчені ще тільки говорять про «Велику Росію», то російські політики вже діють. Ставши несамовитими патріотами й виявивши у здмухуванні пивної піни символ споконвічного народного молодецтва, вони готові їздити містами й селами суміжної з Росією незалежної держави й не лише висловлювати відвертий жаль із приводу її незалежності, а й вимагати автономії для деяких її регіонів, а то й їх повернення назад, у лоно матінки-Росії... Навіть не можу собі уявити, щоб мер Києва, за прикладом свого московського колеги, розпочав кампанію з незалежності від Росії, приміром, Кубані лише з тієї причини, що кубанські козаки за походженням — «стовідсоткові хохли».
Недавно велика група відомих російських громадських діячів, письменників, художників, артистів і вчених звернулася до президента країни з відкритим листом (уже вкотре!), в якому йдеться про загрозу націоналізму в Росії. У листі, зокрема, сказано: «Наибольшую общественную опасность представляет пропаганда национализма и шовинизма в СМИ, в псевдонаучных журналах, на государственном телевидении. Тяжелое социальное положение значительной части населения является благодатной почвой для этих идей. Десятки процентов наших граждан поддерживают требования ограничения прав и мест проживания всех, кроме русских, в том числе и народов, издревле проживающих на территории России, а также белорусов и украинцев. Если все останется по-прежнему, на следующих выборах, подобно Гитлеру в 33-м году, к власти в России вполне демократическим путем смогут прийти его поклонники...»
Власне, справжній російський інтелігент і патріот ніколи не ідеалізував усе російське й Росію взагалі. Навпаки, він на різні голоси кляв землю, у якій «догадал черт родиться с умом и талантом» (Пушкін), цю «немытую Россию, страну рабов, страну господ» (Лермонтов), цю «чушку-Россию, которая слопала-таки своего поросенка» (Блок), цю «окаянную, запредельную, абсурдную, зазеркальную сегодняшнюю Россию» (Аксьонов)...
Що стосується України, то трьохсотлітнє колоніальне існування, безумовно, позначилося на психології українців, значною мірою посприявши виникненню низки національних комплексів — від комплексу неповноцінності, втіленого в образі вірнопідданого малороса, що холопствує, до комплексу винятковості (зворотний бік того ж таки комплексу неповноцінності), втіленого в образі «жертовної» України й романтично ідеалізованого народу. Але не можна не бачити також, що історія української культури і громадської думки — це значною мірою історія вибавлення від цих комплексів. Найвидатніші українські націоналісти завжди були парадоксальним чином і найбільшими українофобами — мало хто сказав стільки гірких і справедливих слів про українську націю, як Шевченко, Франко, Леся Українка, Винниченко, Хвильовий, Стус... Отож і в цьому Росія і Україна дуже схожі.
Головне — інше. Наші два народи були й залишаються найближчими родичами. Це — істина, противники якої не варті навіть суперечки. І, мабуть, уже час українцям не звертати уваги на російську гординю, на по-дурному зневажливе ставлення до України. Поза сумнівом, росіяни — великий, сильний і талановитий народ. Але складається враження, що комплекс власного месіанства починає виснажувати сили Росії, руйнувати її зсередини. Певна річ, рано чи пізно це може скінчитися великою національною поразкою. У світовій історії є чимало прикладів того, як закінчуються гегемонії.
Хотів би нагадати одну важливу максиму, висловлену колись в Афінах кініком Антисфеном: «Держави вмирають тоді, коли не можуть більше відрізняти хороших людей від поганих». В Україні ж, як і раніше, ділять людей на хороших і на поганих. Але не за національністю. Лише в нас мати скаже доньці, котра лаштується заміж не за українця: «То нічого, доню, що він росіянин (поляк, білорус, єврей, грузин і т.д.), а не українець, аби людина була хороша та кохав тебе».
І кілька цифр насамкінець. На початку нинішнього року соціологічний «Левада-Центр» провів опитування в різних містах Росії на тему: яке ставлення російських громадян до приїжджих? Серед інших було запитання: «Які почуття у вас особисто до людей, котрі приїжджають у Росію з України?» «Швидше, позитивні» — відповів 81% респондентів, «швидше, негативні» — 11% і «важко відповісти» — 8%. До речі, для приїжджих із Північного Кавказу показники опитування становлять 21%, 73% і 6% відповідно, для приїжджих із Середньої Азії — 29%, 62% і 9%, для приїжджих зі США та країн Західної Європи — 46%, 30% і 24%, для прибулих у Росію з арабських і африканських країн показники становили 28%, 51% і 21% відповідно. Як бачимо, справжнє ставлення росіян до українців (усупереч тлумаченням пана Шмельова) досить шанобливе. Це й зрозуміло: у світі немає іншої пари країн, жителі яких були б пов’язані такою кількістю родинних уз у буквальному, побутовому значенні слова. Кажуть, із кожного боку по 22 мільйони родичів. Крім того, у нерозділеному, на щастя, стані, тобто всередині кожної з двох країн, живуть, не відаючи міжнаціональних проблем, не сотні тисяч — мільйони українсько-російських сімей, де діти з гордістю заявляють: «Мій тато — росіянин, а мама — українка». Або навпаки. І вже зовсім не злічити, скільки мільйонів людей у двох наших країнах об’єднують дружні та приятельські зв’язки.
Ще цифри. З усіх 128 національностей, представники яких живуть у Російській Федерації, сім налічують понад мільйон (перепис 2000 року). Росіян — 120 мільйонів із 150. Наступні за списком татари, їх — шість мільйонів. Українців — чотири з половиною. Чувашів — близько двох. Башкирів налічується приблизно півтора мільйона. Білорусів і мордви — кожних по мільйону й навіть трохи більше. На сім націй — 84% населення Росії. Чи треба підкладати «наукову бомбу» під дружбу росіян із близькими й далекими сусідами, із великими й малими народами, які населяють Російську Федерацію?
Що ж стосується так званого національного анекдоту, то справді все ще існує національна неприязнь, яка зовсім не обов’язково викликає війни, а реалізується через «шпилькові уколи» анекдоту. В умовах соціальної й міжетнічної напруженості анекдот — це хороша розрядка внутрішньої напруги. Але навряд чи навіть із дуже смішного анекдоту можна судити про народ, про його трагічну й героїчну, прекрасну і жахливу долю.