«Я — людина, яка вперто добивається своєї мети, і вважаю, що для людини практично немає нічого неможливого», — так сказав про себе драматург.
Сценарне вміння вибудовувати логічні конструкції допомагає Анатолію Ісаковичу в його роботі на посаді секретаря Національної спілки письменників України. Але найтяжче для Крима — «конструювати» долі двох синів. «Я не прагнув тягнути дітей у мистецтво, оскільки вважаю, що творчість — це хвороба, послана згори», — каже він.
Ми попросили драматурга розповісти читачам «ДТ» про секрети його «конструкторської» майстерні.
— Анатолію Ісаковичу, у театральних колах ходять чутки про ваш новий проект, що стосується безпритульних дітей. Несподівана тема для автора трагікомедій...
— Недавно я дізнався про страшну цифру: сьогодні в Україні понад 200 тисяч безпритульних — більше, ніж після Другої світової війни! Підростають ізгої суспільства, наша майбутня злочинність. Фахівці стверджують, що якщо дитина провела на вулиці один рік, на її адаптацію до нормальних умов потрібно, як мінімум, два. А чимало ж дітей живуть на вулицях роками...
Саме тому взяв участь у проекті. Він — доброчинного характеру, всі гроші від спектаклів, що йдуть у різних містах України, перераховуються до фонду «Рідна домівка», тобто безпосередньо сиротам. Колись я написав п’єсу «Звідки беруться діти?», яку тепер адаптував під цей проект. Недавно відбулася прем’єра спектаклю в Сімферополі, пройшли спектаклі в Ялті та Севастополі. На черзі — міста Західної України.
Дія відбувається в пологовому будинку, де лежать жінки з різними долями. У бізнес-леді немає часу народжувати дітей, і вона знаходить сурогатну матір. Друга жінка — багатодітна, в неї народжуються тільки дівчата, а чоловік хоче хлопчика. Хтось планує позбутися дитини, хтось не може народити... Людські долі, зав’язані в один сюжет.
Фактично спектакль грає трупа Академічного драматичного театру на Подолі. Проте Віталій Малахов не був би Малаховим, якби не придумав оригінальної ідеї: зібрати відомих артистів, молодих зірок театру, кіно і телебачення, влити їх у свою трупу. Здається, зрослося. У постановці беруть участь Маша Єфросиніна, Володимир Горянський, Даша Малахова, Ірма Вітовська, Наталя Доля, Григорій Чапкіс.
До наступного року тур пройде всіма обласними центрами України. Артисти розповідатимуть людям про проблему безпритульності, а глядачі, отримавши задоволення від спектаклю, знатимуть, що зробили добру справу, доторкнулися до цієї проблеми.
Я й сам так захопився, що почав збирати книжки для дітей, аби передати їх у дитячі будинки. Дитині для того, щоб стати повноцінною особистістю, необхідна книжка. І хоча тепер є Інтернет, ТБ та багато іншого, «спочатку було слово». До речі, ми вже зібрали понад 500 книжок. Отож Національна спілка письменників України теж причастилася до акції.
— Ви закінчили Літературний інститут ім. М. Горького. Кажуть, що його випускники не дуже успішно реалізують себе в Україні. Ви — щасливий виняток?
— Навчити писати не може жоден вуз, зокрема й Літературний. Він лише дав мені атмосферу спілкування, можливість відвідувати найкращі театри Москви. Я слухав лекції Розова, Ліпатова, Зоріна, інших корифеїв радянської літератури. Вивчав спецкурси за Достоєвським, Чеховим, Толстим, що їх у нас читали автори підручників, академіки. Такого не було в жодному вузі. І, природно, атмосфера, коли ти спілкуєшся як мінімум із трьома десятками «геніїв».
Прийшов у Літінститут хлопчиком з української провінції, без будь-яких зв’язків. Тому, посилаючи свої твори на творчий конкурс (тоді конкуренція становила десь сто чоловік на місце), не дуже сподівався на успіх.
І тільки вже навчаючись на старших курсах, довідався про таємницю свого «щасливого лотерейного квитка» — мою п’єсу прочитав відомий драматург Віктор Розов і зробив на ній позначку, щоб узяти мене у свій семінар...
Тоді здібних людей підтримували. Пам’ятаю, як ректор інституту особисто просив за мене, коли я провалився на іспитах із естетики і філософії: мовляв, не треба псувати перспективному драматургові біографію. Може, недаремно боролися?
— Ви продовжили традиції свого вчителя Віктора Розова чи пішли іншим шляхом?
— Віктор Сергійович був досить категоричним педагогом. Потрапити до нього в семінар було важко. Його драматургія близька до драматургії Островського, у якій важливу роль відіграє деталь.
А я тоді захоплювався театром Ф.Дюрренматта, творчість якого стала для мене знаковою: я повернувся до нього у своїх п’єсах «Заповіт цнотливого бабія», яка йде в Національному академічному російському драматичному театрі ім. Лесі Українки, і «Осінь у Вероні» (Академічний драматичний театр на Подолі).
У першій я запропонував глядачеві своє тлумачення історії Дон Жуана, а в другій — історію Ромео і Джульєтти, які не померли. По-своєму адаптувавши геніальну п’єсу Шекспіра, власник Верони робить на цьому бізнес, благо туристи валом валять подивитися на провулок ім. Тібальда та вулицю ім. Меркуціо. У моїй п’єсі Ромео і Джульєтті вже за п’ятдесят, вони живуть під іменами власних слуг. Проте, написавши долю людини, Геній прирікає її пройти цей шлях. Мої герої закінчують, як герої Шекспіра. З ним важко змагатися!
— Ви — один із найуспішніших і найбільш затребуваних драматургів в Україні. Так було завжди?
— Свою драматургічну кар’єру я починав непогано: захищав дипломну роботу на сцені Саратовського академічного театру. Ще рік після цього моя п’єса йшла на російських провінційних сценах. У 1975 році через сімейні обставини я повернувся в Україну, у Чернівці.
І тут мені довелося зіштовхнутися з нашою містечковою дійсністю. Хоч би яку п’єсу я пропонував театрам — усі її завертали, хоча це не були антирадянські твори. Написав про Джордано Бруно, а мені у відповідь: це натяк на Солженіцина? Написав комедію — з кого смієтеся?
Так було, доки нині покійний театральний критик професор Йосип Кисельов не вибухнув статтею у газеті «Культура і життя»: в Україні з’явився драматург, п’єси якого йдуть у Росії, учень В.Розова, а його чомусь не ставлять... Після цього на мене зволили звернути увагу, але поставили умову: написати п’єсу на виробничу тему. Тоді в моді були сталевари і «парткоми». На свій сором, я погодився — дуже хотілося, щоб хоч щось ішло в театрах. Коли ця п’єса в 1977 році з’явилася на сцені Чернівецького театру, мені хотілося крізь землю провалитися від сорому, і після кількох показів я попросив директора театру її зняти.
Тривалий час не писав п’єс, тільки прозу, оскільки в ті роки за театром стежили пильніше, ніж за публікаціями. Спектаклі приймали комісії, цензура, парткоми — таке багатоступінчасте сито.
— З чого почалося ваше повернення у драматургію?
— У 1982 році я написав п’єсу «Фіктивний шлюб», яку відразу ж тільки в Україні поставили 16 театрів. Я моментально став репертуарним драматургом номер один, найбагатшим і найбільш затребуваним, обігнавши Коломійця та Зарудного. Чим зробив непрощенну помилку, бо старше покоління українських драматургів виховувалося в дусі Корнійчука. На їхню думку, на такий успіх можна було розраховувати, лише отримавши благословення «старших товаришів».
До мене прийшла наша «рiдна жаба», і розпочався другий акт моїх поневірянь. Історію про те, як душили молодих, докладно описав Лесь Танюк у своїх «Спогадах». Під роздачу потрапив не тільки я, а й Ярослав Стельмах, дуже талановитий і затребуваний драматург.
Однак директори багатьох театрів, попри всі заборони, ставили «Фіктивний шлюб» — він кормив театри. Було встановлено свого роду рекорд — тільки в Чернівецькому театрі п’єса протрималася дев’ять сезонів і йшла 600 разів!
Сьогодні мої п’єси йдуть у багатьох театрах України. Найбільш плідно я співпрацюю з київськими театрами (насамперед із театром ім. Лесі Українки і театром Віталія Малахова), з Тернопільським академічним театром ім. Т.Шевченка, Миколаївським, Хмельницьким, Івано-Франківським, Кримськими театрами. Я називаю тільки ті, в яких пощастило побувати на прем’єрах.
— Як сьогодні живеться драматургам?
— Без фанфар. Постановки приносять дивіденди, тільки якщо йдуть у столичних театрах, де квитки коштують не п’ять, а 50 гривень. Драматург залежить від відсотків авторських відрахувань. А оскільки у провінції квитки коштують три-п’ять гривень, то автору, в активі якого одна-дві постановки, прожити на гонорари практично неможливо.
Поетові, щоб видати книжку, потрібно знайти спонсора і кілька тисяч гривень. Щоб тебе поставили на сцені, потрібно зацікавити театр, який здатен залучити спонсора на десятки тисяч. До того ж театри хочуть матеріал, який мав би комерційний успіх. Пробитися на сцену, не кажучи вже про кіно, дуже важко.
Звичайно, можна писати мильні опери, але це вже не мистецтво. Від таких пропозицій я відмовляюся, і не тому, що я естет, а тому що не вмію розтягувати на сто серій картонні пристрасті.
— Ваші стосунки з кіно?
— У мене завжди була мрія: побачити фільм за власним сценарієм. Колись у 80-х кіностудія ім. О.Довженка купила в мене дві сценарні роботи, але не поставила. Відомий кінорежисер Олександр Муратов у своїй книжці спогадів написав, що планував знімати мій фільм, але прийшли якісь люди в цивільному і порадили цього не робити. Не знаю, байка це чи правда.
Моя мрія здійснилася тільки через 25 років — відразу й багато. Впродовж 2006—2007 рр. вийшло вже три фільми. Перший — «Повернення блудного чоловіка», який поставила режисер Галина Шигаєва і в якому знялися такі кінозірки, як Лариса Удовиченко, Володимир Стержаков, Стас Садальський і Юрій Гальцев.
Телеканал «1+1» спродюсував і показав (правда, в дуже незручний час) мою роботу «Жага екстриму», яку зняв дуже талановитий режисер Андрій Дончик.
Ще один молодий режисер Ахтем Сейтаблаев зняв фільм за моєю п’єсою «Квартет для двох», яка йде в багатьох українських театрах. Його прем’єра відбулася на каналі «Інтер».
У роботі ще два комедійних фільми за моїми сценаріями. Працюю з Анатолієм Матешком над сценарним варіантом однієї з моїх п’єс. Він загорівся ідеєю зняти прокатний фільм, але потрібні спонсори, оскільки кіно — це дороге задоволення...
Для мене незрозуміле ставлення держави до вітчизняного кіно. У Росії давно зрозуміли, який це інструмент для створення державної ідеї. Чи така вона чи інакша — це їхня ідея великої держави, на яку вони не шкодують сотні мільйонів. Основне — вони відродили свій кінематограф. В Україні цього немає, а хотілося б, аби ми до цього прийшли. Я працюю і з московськими продюсерами, наприкінці року в Москві має відбутися кілька моїх прем’єр.
— Чи підростає в Україні молоде талановите покоління драматургів?
— Недавно ми прийняли у Спілку письменників дуже талановитого Олександра Морданя з Одеси, який активно працює в цьому жанрі. Тішить творчість Неди Неждани, Валентина Тарасова.
— Як уживається творча робота з вашою діяльністю секретаря Національної спілки письменників України?
— Не треба вважати, що всі творчі люди не від світу цього. Коли розпався СРСР, не працювали театри, не знімалося кіно, інтелігенція почувалася загубленою. Багато хто, і я зокрема, кинувся в бізнес. Якщо сім’я вижила, отже щось заробляв... Набув чогось важливішого, ніж капітали, — життєвого досвіду.
Коли намагався організувати з італійськими партнерами сільськогосподарський бізнес (це рівнозначне тому, що записатися в розряд божевільних), їздив туди на транспорті нелегалів — бусику. Потрапляв у різні халепи, а згодом народилася п’єса «Нелегалка». Її головна думка: ми нелегали не там, а тут, тому що ми тут не затребувані. Їдуть не ледачі, а кращі, здатні братися за будь-яку роботу. Там вони отримують зовсім іншу якість життя. І люди ці — не нещасні, нещасна наша країна, оскільки втрачає таких людей... П’єса «Євангеліє від Івана», яка йде в багатьох театрах, навіяна цим же складним періодом мого життя.
Коли три роки тому мені запропонували стати секретарем НСПУ, я не злякався, знаючи, що досвід — інколи важливіший за знання. Господарство в НСПУ величезне, на всьому пострадянському просторі в жодної творчої спілки немає такої інфраструктури, як у нас, — будинки творчості, видавництво, поліклініка... Проте все в жахливо занедбаному стані. Нині ми ремонтуємо, відновлюємо, шукаємо спонсорів, орендарів. Ця робота забирає дуже багато часу. Це особливо прикро, коли тобі телефонують, просять нові п’єси, сценарії. Чекаю не дочекаюся відпустки. А взагалі-то, нічого не можна відкладати на завтра.