Ім’я Анастасії Волочкової останнім часом не сходить із газетних шпальт: скандал, пов’язаний зі звільненням прими Большого театру, розписаний у хронологічному порядку. В очікуванні вирішення цієї неприємної ситуації відома балерина відвідала з гастролями Україну. У Києві вона виступила в трьох репертуарних спектаклях Національної опери — «Жізель», «Кармен-сюїта» й «Шахеразада». Потім Волочкова виїхала в Донецьк, де взяла участь у фестивалі «Зірки світового балету», який проводиться з ініціативи Вадима Писарєва. Анастасія планує ненадовго повернутися до Москви, а після цього представити свою «Жізель» глядачам Дніпропетровська.
— Настю, як давно був запланований ваш виступ на сцені Національної опери?
— Місяць тому. Була домовленість із дирекцією театру. Це не перша моя співпраця з Нацоперою України. Вперше я виступила тут 1996 року, на конкурсі імені Сержа Лифаря, де одержала золоту медаль. У зв’язку з моїм незаконним звільненням із Большого театру нинішні гастролі для мене дуже важливі. Хочу надати київському глядачеві змогу судити, чи гідна я перебування на професійній сцені. Репертуар запропонувала дирекція Нацопери, й мені дуже приємно, що ці спектаклі — одні з моїх найулюбленіших.
— У Києві ви танцювали «Кармен-сюїту» — спектакль, який дістався вам «із рук» Майї Плісецької. Раніше Майя Михайлівна нікому свою «Кармен» не віддавала.
— Я насмілилася зателефонувати Майї Михайлівні й запитати про можливість — чи неможливість — танцювати цей спектакль. Кажу «насмілилася», бо справді досі таке право не надавалося нікому з російських балерин. Я була вражена і неймовірно щаслива, коли Майя Михайлівна погодилася. Після цього права на «Кармен-сюїту» були передані моєму фонду. Гедімінас Таранда, директор Імперського балету Плісецької, пояснив мені трактування ролі Кармен, значення кожного руху, а сама Майя Михайлівна репетирувала зі мною у Большому театрі. На фестивалі Родіона Щедріна мені випала честь танцювати «Кармен-сюїту». Але найнезабутніші враження залишилися все-таки від репетицій із Плісецькою. Вона ввійшла до залу і станцювала нам повністю весь спектакль! Уявляєте, це було торік! Нас просто вразили форма й професіоналізм, які вона зберегла у своєму віці. Після цього в моїй свідомості змінилися хореографічні рішення інших моїх ролей. Я побачила, як чітко й лаконічно можна висловити всю силу емоцій одним зрозумілим жестом — замість розмахувати руками, намагаючись щось зобразити. Найщасливіші моменти мого життя — зустріч із такими людьми, як Майя Плісецька, Юрій Григорович, Борис Ейфман, що подарував мені роль Катерини Великої в «Російському Гамлеті». Робота з Ейфманом показала, наскільки цікаво танцювати людей, тобто особистості, що реально існували. Як цікаво передавати історію такого персонажа. Адже в класичних балетах ми в основному танцюємо фей, птахів, лебедів. А сьогодні мені особливо дорогий образ Кармен в інтерпретації Майї Михайлівни. Звісно, неможливо порівняти мою Кармен і Кармен Плісецької. Кармен Плісецької недосяжна.
— Процес вашого звільнення з Большого театру висвітлений ЗМІ в найменших подробицях, тому не повторюватимемося. Скажіть лише, як ви самі для себе пояснюєте це звільнення. Окрім того, вас переслідують дивні неприємності. Може вони мають автора?
— Вважаю, мають. І не виключено, що досить високопоставленого. Перше випробування розпочалося 21 червня, коли відбувся мій благодійний бал у Петербурзі на користь дітей Царського Села. Напередодні було вчинено напад на мій офіс, де зберігалися всі костюми, фонограми, фото- й відеоматеріали. Сумніватись не доводилося: цей напад вчинено для того, аби зірвати захід, аби я не могла танцювати в конкретних костюмах цей концерт. Нас про це попередили. У проханні віддати костюми нам, звісно, відмовили, а повернули їх тільки через десять днів після заходу. А другий концерт, який був, знову-таки, важливий — мій сольний концерт у московському Будинку музики, куди входив номер із «Кармен-сюїти». І за декілька годин до концерту був зачинений у лікарні ЦКБ мій партнер Євген Іванченко, тобто спектаклю загрожував зрив. Іванченку поставили діагноз «розрив зв’язок». Хоча за кілька днів він чудово танцював в інших постановках. І природно, це було, знову-таки, випробування для мене. За кілька годин мені довелося повністю змінювати програму концерту, змінювати шість номерів у першому відділенні та з нуля навчати людину, котра приїхала з Києва танцювати партію Хосе.
Звісно, я вважаю, що це все ланки одного ланцюга. Зокрема й ситуація в Нацопері, коли телефоном повідомили, що підклали бомбу на мій спектакль. Дзвінки з погрозами були — це все також не випадково. Просто сподіваюся, що невдовзі дізнаємося, хто за всім цим стоїть і, можливо, спостерігає за всіма нами зі свого затишного кабінету.
— Не припускаєте думки, що на вашому місці хочуть бачити іншу балерину?
— Така ситуація також можлива, бо в театрі справді з’явилася нова балерина, з’явилися молоді танцівниці... Люди бізнесу, представники банківських структур нині відкрито заявляють по телебаченню, що, мовляв, віднині гроші вирішуватимуть у Большому театрі не лише питання його реконструкції й менеджменту, а й питання репертуару, і навіть розподілу артистів на ті чи інші ролі. Виходить, гроші вирішують, кому танцювати, кому ні, а кого прибрати і якими методами? Ви знаєте, я завжди вважала, що добре, коли люди створюють певні умови для нової балерини: забезпечують квартирою, роблять їй гонорар утричі більший, ніж у всіх нас. Нехай так буде. Але якщо зі шляху тієї, котра щойно прийшла, прибирають балерину, котра вже відбулася, це, напевно, свідчить про сумнівність таланту нової танцівниці, бо якщо людина талановита, вона варта того, щоб проходити випробування серед рівних... Сподіваюся, вже невдовзі з’ясується, хто стоїть за моїм звільненням. Принаймні міністр культури заявив, що він усунувся від вирішення цього питання. Це свідчить: він або сам є учасником змови, або просто не хоче втручатися. Що також дивує: адже Большой театр — державна структура, а не приватизована «Альфа-банком» чи кимось іншим.
— Невже гендиректор театру, Анатолій Іксанов, справді не говорив із вами про звільнення?
— У тому-то й увесь жах. Можу сказати, що саме дії Іксанова спонукали мене розпочати захисні акції. Він змусив мене привселюдно сказати, що в театрі безкрай. Бо всі ці роки я дотримувалася корпоративної етики, до якої закликав сам Іксанов. Але коли проти мене почала працювати страшна машина прес-служби театру, а в ЗМІ почали з’являтися проплачені статті, я мусила заговорити. Дії директора мені взагалі не зрозумілі: як можна за сім місяців не знайти хвилини, щоб зустрітися з балериною і спробувати пояснити ситуацію? Я чекала цих розмов, щодня просила секретарку призначити зустріч, пояснюючи, що не слід виносити сміття з хати: вважаю, театр не заслуговує на такий скандал. На жаль, часу для мене так і не знайшли. Тоді я обрала інший варіант — почала спілкуватися зі своїм директором із допомогою листів. Спочатку написала прохання, аби мені надали контракт на таких самих умовах, як і іншим артистам. Зазначте, не вимагала якогось виняткового договору на кшталт підписаного з деякими балеринами — на п’ять років, із заробітною платнею, що втричі перевищує заробітки інших артистів. Але мені чомусь запропонували контракт із винятками іншого роду: лише на три місяці роботи в театрі, до 31 грудня. При цьому позбавивши мене найголовнішого — спектаклів. А в результаті мої прохання назвали «непомірними вимогами», які я ставлю до театру. Хоча вони полягали в проханні надати мені контракт на рівних умовах з іншими танцівниками.
— А що ж усе-таки сталося з вашим партнером Євгеном Іванченком?
— Зникнення мого партнера — таємниця, огорнута мороком, від якої вже віє певним криміналом. Останній раз ми танцювали з Євгеном 27—28 серпня в Греції спектакль «Жізель». А 29 серпня я Жені вже не бачила. Але п’ятого вересня, у день відкриття сезону, в афішах стояв спектакль «Лебедине озеро» з нашими іменами. Сьогодні, озираючись назад, розумію: зникнення мого партнера було вигідне лише моєму директорові. Я написала Іксанову листа, в якому просила потурбуватися про зниклого: адже він причетний до театру і є надбанням російського балету. Потім попросила надати мені іншого партнера. Але Іксанов став на інший шлях — забрав у мене спектакль. А потім у газетах я прочитала, що, виявляється, 29 серпня директор отримав листа від Іванченка, в якому той повідомляв, що, як і раніше, не хоче працювати на сцені Большого театру. Усіх нас це шокувало: якщо Іксанов знав про наміри Іванченка, чому він не міг попередити нас, артистів, зайнятих у «Жізелі», адже ми до останнього чекали Женю? Усе це свідчить: безкрай, що коїться нині в Большому театрі, веде до загибелі російського балету. Ситуація виходить з-під контролю!
— При Володимирі Васильєві не можна було уявити таку ситуацію?
— Такої ситуації не можна було уявити при жодному керівникові. Бо такого безкраю ніколи тут не допускали. Принаймні якщо він і був, то певним чином приховувався й за стінами театру про нього ніхто не знав. Із тими нісенітницями, які відбуваються сьогодні, Большой, гадаю, зіштовхується вперше у своїй історії. І якщо нині все це приховати, заявивши, що тут усе гаразд, у такому безкраї ми житимемо й надалі. Якщо директор вважає мене не гідною сцени Большого театру, то не він, не Іксанов запрошував мене до цього театру, а Володимир Васильєв. І відібрав він мене не за телефонним дзвінком: був конкурс, я стояла біля станка разом із іншими балеринами й одноголосним рішенням журі була прийнята в трупу Большого театру. І протягом п’яти років я всіх влаштовувала, але раптом, за два тижні, щось змінилося і я додала в зрості 12 сантиметрів та 10—15 кг у вазі!
— Вам ніколи не докоряли відсутністю професіоналізму?
— У тому-то й річ, що не було жодної скарги, жодного нарікання! Жодного разу з моєї вини не зривався спектакль, на зарубіжних гастролях я завжди отримувала чудову пресу.
— Я запитую тому, що є думка, висловлена, зокрема, наприкінці минулого року газетою «Московский комсомолец»: мовляв, такі представники академічного мистецтва, як Микола Басков і Анастасія Волочкова, своєю популярністю зобов’язані не таланту й професіоналізму, а вмілому розкручуванню...
— Я не хотіла б, аби мене порівнювали з Миколою Басковим, хоча я його дуже люблю. Він вартий поваги, оскільки зумів зайняти свою нішу. Але в нас трохи різні позиції: у Колі немає оперних спектаклів у Большому театрі, він виконує тут єдину партію — Ленського. Тобто Басков — актор естради. А основна частина моїх концертних програм, які я роблю, крім роботи у Большому, складається з класичних творів. Передусім я — класична балерина. Я танцювала всі провідні спектаклі в Маріїнці та в Большому. Стосовно ж розкручування — це не розкручування, а популярність, яка з’явилася. Але мені завжди здавалося, що я роблю добру справу — привертаю увагу людей до балету. Бо цим мистецтвом цікавиться, мабуть, один відсоток населення земної кулі. Я гадала, що моя дедалі більша популярність піде на користь Большому театру. З’ясувалося, помилилася. У театрі, напевно, стоять на іншій позиції: мабуть, вигідно, коли всі однакові, непримітні й ніхто не висувається. Мене швиденько захотіли списати в естраду. Хоча я й не думала йти на естраду і ніколи собі цього не дозволю. Мої сучасні номери побудовані на класиці. Якщо людям показувати лише «Лебедине озеро», поставлене 150 років тому, ми ніколи не підемо вперед.
— Що ви плануєте робити далі?
— Те, що й робила, — танцювати для вас. Нинішній час найважчий для мене ще й тому, що Іксанов відразу позбавив мене репетиційної бази. Я вдячна Московському театру імені Станіславського, який надав мені свій зал для репетицій. Я запросила італійського хореографа, і за час усіх цих перипетій ми поставили три нових номери на пісні Едіт Піаф. Ще один цікавий номер у цей складний для мене час поставив Адольф Сміронов. Недавно пройшов мій спектакль у Петербурзі — «Жізель» для дітей, куди я запросила вихованців дитячих будинків та хореографічного училища, маленьких пацієнтів із лікарень і госпіталів. У листопаді обов’язково покажу нову програму в Кремлівському палаці. Планую їздити містами Росії: потрібно бути там, де тебе хоче бачити глядач. А ось Іксанов завжди вважав, що мої гастролі в Донецьку, Дніпропетровську чи Львові підривали імідж Большого театру...
— ...бо Львів — це не Париж?
— Так. Директор чомусь переконаний, що балерина Большого має танцювати лише по найкрутіших закордонах. Я іншої думки: хочу їздити на Захід учитися — для того, щоб усе найкраще показувати тут, у моїй країні, моєму глядачеві.
— До речі, про Захід. Адже в 2000-му у вас вже була якась складна ситуація в Большому, у результаті чого ви поїхали в Лондон...
— Я від’їжджала, коли при владі був Володимир Васильєв. Але він був абсолютно ні при чому, просто пояснив мені, чому я маю поїхати. Я стояла на шляху балерини, котрій треба було дотанцювати свій час. Але мені тоді бодай спокійно все пояснили. Я все зрозуміла, тихо зібрала речі й поїхала.
— В одному інтерв’ю ви зауважили: «якби не Григорович, який запросив мене в «Лебедине озеро», я до Росії не повернулася б».
— Це правда. У своїй країні мене тоді вважали чужою, з яких причин — незрозуміло. У Большому були свої складнощі. Людині, котра мене сюди запросила, не дали змоги здійснити задумане, а мене позбавили можливості танцювати в цьому театрі.
— Отже, від’їзд у Лондон виявився вимушеним?
— Звісно, вимушеним. Просто все дуже вдало збіглося: саме в цей момент я одержала пропозицію від директора Англійського національного балету Девіда Гіна, який запросив мене на нову роль у балеті «Спляча красуня», поставленому спеціально для мене. Про вигіднішу пропозицію я й мріяти не могла. Він був дуже мені на руку, цей збіг. Але це не збіг, а допомога вищих сил. Було дуже важко — і ось вищі сили послали мені такий шанс. А потім Юрій Миколайович Григорович зателефонував мені й запропонував головну роль у спектаклі «Лебедине озеро», який він відновлював у Большому. Спочатку я не повірила й узагалі не розуміла, як можна повернутися в театр після того стресу, що мені довелося пережити. Але я поверталася не в сам театр, не до його керівників — я їхала лише заради роботи з Григоровичем. Повернення було дуже важливе для мене — це було повернення не лише в театр, а й у мою країну. У ті дні я дала собі слово, що буду з Росією, буду, попри що, патріотом. І, незважаючи на будь-які умови — найкращі, найвигідніші, найшикарніші, — які мені запропонують за кордоном, залишуся зі своєю країною.
— Ваше запрошення в Лондон було якось пов’язане з премією «Золотий лев», яку ви одержали в Австрії 2000 року? Тобто чи можна сказати, що вас помітили після цієї премії?
—Запрошення надійшло після отримання премії, але, гадаю, навряд чи «Золотий лев» якось уплинув на рішення Гіна. Усі мої нагороди — це, звісно, приємно, це свідчення визнання мене глядачем і російською владою. Найдорожчий для мене приз — «Бенуа де ля данс», який можна порівняти з «Оскаром». Дивно, знову-таки, що наприкінці минулого сезону мені вручили цю премію, а на початку нинішнього директор Большого театру вирішив мене позбутися. Але найцінніша для мене нагорода — Орден Петра Великого, отриманий у Петербурзі за благодійну діяльність. Я ніколи не галасувала про свою благодійність. Просто займалася нею — і все. Адже це також важливо: якщо не буде таких людей, як я, здатних згуртувати навколо себе певні сили, то всі вони самі по собі залишаться розрізненими.