Спочатку Америки не було. Тобто взагалі ніякого відчуття, що ти приземлився на іншій півкулі. Можливо тому, що дев’ять годин я летіла у самісінькій середині величезного «боїнгу», і шанс побачити бодай щось у вікні був мізерним. Доводилося вірити бортовим камерам. Вони розглядали світ з-за хмар і побачене транслювали на маленькі екрани, вмонтовані у спинки сидіння. Було трохи не по собі, коли, влітаючи у рожеву хмаринку, нас ніби трясла чиясь всесильна рука. А коли нарешті відпустила, ми були вже на землі, але ступали хитаючись.
День перший, в якому ми випередили час
Як було повірити, що ти у Вашингтоні, коли загублену колегу нам допомагала шукати працівниця аеропорту на ймення Олена?.. Вона весь час розмовляла з нами українською. Ми дружно ходили за Оленою і намагалися з’ясувати, чи правда, що нам слід міцніше затягти паски, бо в Америці їжа несмачна і шкідлива? Олена розсміялась і відповіла, що вчора робила олів’є і салат не поступався тому, який вона готувала вдома, в Ірпені.
Нарешті всі знайшлися і зайшли до автобуса. Пейзажі у вікнах лишили нас байдужими — пагорби та сосни. Та й сам Вашингтон у суботу був якийсь сонний і нудний. Китайські туристи годували хитрих сірих білок перед Білим домом. А Білий дім аж ніяк не привабив би моєї уваги, якби не літня бразильська пацифістка, котра вже 25 років живе у наметі навпроти резиденції президента США. Всі її вимоги на кількох плакатах: відмовитися від ядерної зброї, дати спокій Іраку і припинити ганьбити країну. На місці Буша, я б доплачувала старенькій за піар, аби вона ліпше харчувалась і ще довго приваблювала туристів.
Ми гуляли, поки наша рідна півкуля дрімала, накрита нічним небом. В Америці тривав день. Прекрасний довгий день бабиного літа у стані свого рум’яного надвечір’я. І, певно, ці прогулянки в часі вразили мене найдужче.
День другий. Вашингтон починає дивувати
А в понеділок Вашингтон... побіг. Цілими вервечками дівчат у коротеньких шортах з музикою у вухах. Вони бігли вулицями міста, оминаючи заклопотаних городян у піджаках, які сьорбали каву з пластикових посудин. Вони перестрибували вранішні пробки. І, зробивши коло пошани навколо Білого дому, щезали в невідомих напрямках.
Ми ж нікуди не повертаємо. Знаємо напевно: коли йти від готелю весь час прямо, то можна вийти до комплексу музеїв Смісоніан. Саме тут проводять свої будні гості міста. Це найбільший комплекс у світі, який налічує 19 музеїв і галерей, національний зоопарк і численні дослідницькі центри.
Спочатку здається дивним, що біля природознавчого музею зібралася ціла черга відвідувачів. Але нарешті охорона запрошує всередину й я усвідомлюю, що вперше під час відвідання музею у мене відвисла щелепа. Адже на мене дивиться порожніми розщілинами очей сорокафутовий тиранозавр. Точніше його скелет. Але навіть у своєму поважному віці (а йому — 65 мільйонів років) він вражає. Аби тримати форму, всі скелети час від часу мусять відбути певні процедури у скляній лабораторії. Тут на очах у приголомшеної публіки наукові співробітники музею розбирають ці експонати по кісточках і де треба накладають аплікації з таємничих розчинів і фарб.
У музеї зовсім немає екскурсоводів: вони просто не потрібні, оскільки в кожній залі до відвідувачів звертається телевізор. Які хочеш розповість історії, просто натисни кнопку навпроти напису — приземлення метеоритів, льодовиковий період або корисні копалини. Цей музей вартий того, щоб на день випасти з життя, слухаючи імітацію зойків перших тварин Землі чи розглядаючи найбільший у світі діамант. Оглянути всю експозицію — завдання для людей з сильним характером і міцними ногами. Адже вся територія музею завбільшки з 18 футбольних полів.
По сусідству, через дорогу, розташувався ще один гігант — Музей космонавтики. Його площа вмістила оригінальні літальні апарати кінця XIX — початку XX століття. Під стелею музею летить на планері 1894 року його конструктор — екстремал Отто Ліленталь. Воскові і картонні фігури-копії інших авіарозробників запрошують відвідати і місцеву крамницю, і місцеву кав’ярню, і тутешній кінозал. До речі, кінозали є абсолютно в усіх музеях. Зазвичай там крутять фільми, присвячені найвизначнішим подіям, як то висадка американців на Місяць. Але це в протилежному кінці музею. Щоб потрапити туди, треба минути хол з літаками Другої світової, з «боїнгами» різних серій, «конкордом», ракетами та супутниками. Далі перетнути залу інтерактивного навчання. Там дітям з батьками на лабораторних експонатах розтлумачують, що таке сила тяжіння, гравітація, управління літаком і так до нескінченності. Перед залою астрономії (там закохані парочки у напівтемряві зазирають у підзорну трубу на імітоване зоряне небо) треба повернути праворуч, і нарешті, буде кінозал. Проте назустріч уже йде дебелий чорний охоронець, показує на годинника, крутить головою і ти розумієш: на вихід!
День третій, коли я нарешті щаслива
Якби ж моя програма в Вашингтоні складалася тільки з відвідань музеїв! Але зв’язана зустрічами і домовленостями, трохи вільного часу маю хіба що в обідню перерву. Тому підкуповую водія чайовими і прошу завезти мене до Національної галереї.
— О, леді! Ви повернулися! — усміхається мені білозубий афроамериканський працівник галереї. Я стою перед «Джіневрою» Леонардо да Вінчі, і ноги мене не тримають. Жива, вона дивиться на мене з полотна довгим і уважним поглядом... Це страшно і прекрасно. І хочеться розплакатися від щастя, від гігантської міри таланту, що струменить енергією на нас — простих споглядачів...
Цей — єдиний зі смісоніанівських музеїв — я обійшла геть увесь: від дванадцятого до дев’ятнадцятого століть. А коли закінчилися зали з Вінсентом Ван-Гогом і Полем Гогеном, вийшла на повітря, віддихалася і... попрямувала до Галереї сучасного мистецтва. Туди саме привезли виставку Анрі Русо «Джунглі в Парижі», яку зібрали з усіх музеїв світу. І нарешті мені стало зрозуміло, як ми відстали у просуванні мистецтва до мас! Усе організоване так, щоб жоден з відвідувачів не вийшов, знизуючи плечима, мовляв, нічого я не розумію у вашому мистецтві. Просто на вході всього за п’ять доларів люб’язно пропонують аудіогід. Приклав до вуха маленьку машинку, і вона водить від одного полотна до іншого, розповідає, що до чого. Можна зробити перерву і переглянути фільм про Русо. Я під натиском такого дбайливого ставлення спустилася до музейної крамниці і придбала каталог виставки. І вважаю витрати свої мізерними, адже всі музеї Смісоніан безкоштовні для відвідувачів.
День четвертий, який відкрив нам інший Вашингтон
Культурний центр імені Кеннеді. Саме сюди стікаються групами і поодинці туристи з усього світу. Кеннеді увійшов в історію як президент, котрий глибоко опікувався питаннями культури. Нині — величезний комплекс на його честь збирає всіх охочих безкоштовно подивитися експериментальні вистави, послухати лекції з музики та мистецтва, пострибати під виступи панк-гуртів. Кому концертна програма не до смаку, роблять знімки біля водограїв. Тут серед гамору туристів можна почути і «своїх людей». Сергій і його супутниця Олена — студенти з Нижнього Новгорода і Києва. Вони живуть на околиці Вашингтона і їм щодня доплачують по долару за криміногенні умови. Єдині білі жителі району, вони сідають ранком у переповнений афроамериканцями автобус і їдуть на роботу. Олена возиться з дітьми у басейні — наглядає, аби ніхто не потонув. Сергій займається кур’єрною доставкою. Його «бусик» днями викрали чорношкірі тінейджери.
— На роботі навіть не здивувалися! — обурюється Сергій. — Сказали, якщо поліція за декілька днів не знайде машини, просто видадуть нову.
...Вештаємось Китайським кварталом — єдиним місцем у центрі, де нашій молоді по кишені провести свій вихідний. Центральна частина Вашингтона гарно замаскована під європейське місто, а Китайський квартал — чудова нагода ідентифікувати себе у Штатах. Здається, ніби за розцяцьковані китайські ворота — вхід у так звану «азійську зону» — поліція виганяє волоцюг, жебраків і міських божевільних. На першому перехресті старенький висушений афроамериканець у білому капелюсі і білому костюмі грає на синтезаторі пісні про кохання. Під його співи танцює, корчиться, вигинається, закручується у бублика і лізе на стовп його одноокий чорношкірий товариш. Просто через дорогу розташувався конкурент: молодий чорний барабанщик заставлений десятком залізних тазків різної форми і розміру. Він так талановито тарабанить, що навколо вже утворилася ціла пробка з шанувальників, в якій застрягли і ми. Вдивляюся у їхні обличчя і дивуюся: кого в кварталі майже не зустріти, так це... самих китайців.
Вечір п’ятого і наступних днів, в один з яких з’ясувала, чого бракує Вашингтону
У Вашингтоні не постає питання: як провести вечір. Надто той вечір, коли у бейсбол грають кумири столиці Washington Nationals. Через складні правила і тривалість матчу, бейсболу ніколи не переплюнути популярність американського футболу. Така ситуація на руку туристам: квитків у касі повно і вони втричі дешевші, ніж на американський футбол.
Ми йдемо з численними вболівальниками і сідаємо згідно з купленими квитками (інакше можуть і пиво на голову вилити). Але хоч як наш гід намагається розтлумачити нам правила гри, з першого разу не доходить. Набагато цікавіше постояти у черзі, поки смажаться на грилі сосиски для хот-догів, чи пройтися ще по якийсь харч. Однаково над кожним торговцем висить по телевізору, що транслює перебіг матчу. І все ж таки на бейсболі мене вразив не пітчер Washington Nationals, котрий відбив м’яч абсолютно вертикально, аж під зоряне небо. І не стадіон вболівальників, що як один, стоячи, співав бейсбольний гімн своєї команди. Мене не здивувала раптова злива, яка намочила кремезних гравців так, що вся форма непристойно налипла на тіла. Мене вразила худенька чорношкіра продавець горішків. Коли вона побачила, як ми по всіх кишенях шукаємо центи, збираючи на пачку горішків, вона простягнула нам арахіс просто так...
«І все ж таки місту бракує чогось такого, що підкупило б тебе назавжди. Такого, щоб коли ти повернувся, то оголосив друзям: куди б з’їздив ще раз, так це у Вашингтон!» Мої думки вголос слухає наш гід з українським корінням Віктор. Він веде нас у Джорджтаун — фешенебельний район, заставлений невисокими будинками, весь у вогнях і перехожих у дорогих плащах. Місцева громада заборонила будувати у районі метро. Тож гуляти тут приємно, немає остраху, що раптом чиясь жебрацька рука схопить тебе за поділ і благатиме про зайвий долар.
Несподівано повертаємо на бокову вулицю, а потім ще раз у класичне американське підворіття з єдиним ліхтарем. Віктор потягнув за ручку дверей у стіні, і ми опинилися в Jazz and Blues Avenue — найкращому джаз-клубі столиці! Це невеличка затишна місцина для шанувальників американського джазу. Тут виступають лише «події» музичного світу. А зарезервувати місце коштує всього двадцять баксів.
На годину й я розчинилася в музиці. Розділивши загальний захоплений свист після закінчення виступу, нині знаю напевно: цьому місту не вистачало джазу!