«Місто з широкими плечима» — сказав колись поет Карл Сандберг про працьовитий характер Чикаго. Дивлюся на нього з сотого поверху John Hancock Center і, здається, цілком розумію Сандберга. Місто й досі відбудовується після Великої пожежі 1871 року, яка знищила практично усе. Проте наскільки талановита відбудова! Чикаго визнано архітектурним центром США. Саме тут підносяться до неба десять з п’ятдесяти найвищих будівель світу.
Після 1960-х років будівництво хмарочосів в США вийшло «на потік». Великі міста набули нині звичних для нас обрисів. Нові інженерні рішення пропонують не просто високі, а стильні хмарочоси. Наприклад, John Hancock Center одягнутий у сталевий каркас. Така оболонка — не просто бутафорія, це деталь конструкції, що підтримує висотку, а також елемент фасаду. На нижніх поверхах «Великого Джона», як прозвали його чикагці, розміщено офіси, крамнички, парковка на тисячу авто, каси обсерваторії та оглядового майданчика.
Чорношкіра касирка вибиває восьмидоларові квитки на оглядовий майданчик на сотому поверсі. До послуг туристів — два з восьми швидкісних ліфтів. Під коротеньку довідку про історію хмарочосу з дня народження у 1969 році відвідувачі проносяться вгору повз квартири, басейни, гімнастичні зали, катки. Апартаменти тут дорожчають, що вище віддаляєшся від земної поверхні, і нарешті, зовсім дорого завітати у ресторан на останньому поверсі.
Коли хмаринки спускаються нижче, «Великий Джон» чіпляє їх собі на «роги» — дві високі телевізійні антени. Тоді місто накривається білою ковдрою і ховається від туристів. Але за ясної погоди Чикаго дає роздивитися себе: і побачене з хмарочоса вразить фантазію будь-якого європейця. Місто витягується вгору блискучими кристалами висоток і мандрує все далі, за небосхил, і навіть там не закінчується. Рівність вулиць підкреслюють вечірні ліхтарі. По них гасають маленькими вогниками авто. Казковий пейзаж, створений людиною, вже сам по собі є шедевром. У вікнах навпроти розлилося озеро Мічиган: неосяжне, його ледь торкнувся вечір. Замість ліхтаря над ним виблискує червоне сонце. Воно сипле промені на маяки, що огородили води озера; на порт, на крихітні вітрильники, на парк атракціонів.
Уздовж узбережжя повзе змієм довга пробка з машин, що поспішають додому. І раптом згадуєш, що вже п’ятниця, і тебе так само чекають до вечері на іншому континенті, з іншого боку планети. І стає трохи сумно, і дуже кортить додому...
Ми гуляємо нічними вулицями Чикаго. Розбіглися дамочки з пакунками й обновками, що «полювали» вдень у торговельних центрах. Місцевий бомонд розсівся по респектабельних ресторанах. Чорний закликальник запрошує нас приєднатися. Але на прощальну вечерю шукаємо дещо особливе. У супермаркеті за рогом знаходимо... сало. Яким би банальним це бажанням не здавалося, саме сала кортить після трьох тижнів в Штатах. Нас не перевиховати гамбургерами! І нехай сало зовсім не таке, як вдома, пікнік у номері розчулює до сліз.
Зранку Чикаго не хоче нас відпускати. Півгодини чекаємо на перевірку в аеропорту. Черга тягнеться повільно, складається у сім ліктів. Вона плаче дитячими голосами, переповнена людьми на візках, рухається, спираючись на паличку. Серед цієї тісноти метушиться, розмахуючи руками, чорний працівник служби безпеки аеропорту. Речитативом він оголошує перелік речей, які заборонено брати на літак, а для ілюстративності струшує пластиковим пакетом з колекцією предметів «прискіпливої уваги». На якусь хвилину здається, що він читає реп, і ми в якомусь цирку, а не в аеропорту; і зараз впаде, знепритомнівши, мати з дитиною на руках... Проте затримує нас не роззування і не порпання у наших валізах, а негода. Пілоти півгодини не наважуються злетіти. Однак як тільки над Мічиганом розпускає промені сонце, пірнаємо в небо. І вже через дев’ять годин втомлено усміхаємося «землякам» — працівникам Віденського аеропорту, які дадуть нам квитки біля вікна на літак, що прямує додому.