Ця історія багатьом може видатися малоймовірною. Адже обиватель, хоч і звик за останні роки до кримінального буму, однак схильний вірити, що жахливі криваві розбірки, різанина, вбивства — найчастіше, результат сутичок «злочинних елементів», п’ятої влади, а ніяк не добропорядних громадян, котрі, хоч що б там було, спірні питання можуть вирішити полюбовно, вірніше, у рамках закону, який має захищати їхні права.
Усе начебто вірно. За минуле десятиліття в нашій країні й Конституцію нову прийнято, й істотні зміни і до Кримінального, і до Кримінально-процесуального кодексів України внесено (і стільки, що часом навіть досвідчений слідчий не встигає встежити за всіма нововведеннями). А нині на порядку денному шостої сесії ВР узагалі стоїть питання про нову редакцію цих документів. Але недарма мудреці твердять, що для розбитого корабля будь-який вітер поганий. І саме тому суспільство, яке постійно перебуває на грані соціально-економічних бур і потрясінь, усе ще не в змозі надати рятувальну шлюпку кожному, хто її потребує. І тоді останній змушений рятуватися самотужки — кидатися в холодну безодню, гребти щосили, розмахувати підручними засобами, розганяючи велику й дрібну живність, ладну його проковтнути.
І добре, якби це єдиноборство дозволяло дістатися до берега живим і неушкодженим, не залишаючи позаду острівці рибок, що спливають догори черевцем. Але в тім-то й парадокс стану «самотності в натовпі», що в одноособовій боротьбі за виживання найчастіше жертвою стаєш сам...
«Облиште мене, навіщо ви мене ображаєте?»
Здається, ці слова незабутнього гоголівського Акакія Акакійовича, який на будь-який недобрий жарт або злий вчинок відповідав так, що кожен мимоволі відчував інший сенс: «Я брат твій», можна було б приписати й нашому герою — настільки лагідною та чистою людиною вважали його оточуючі. А він і був таким.
Повоєнне дитинство не дарувало радощів достатку. Іграшки майстрував сам. У школу бігав у чистенькій, але старій батьківській сорочці. Уроки готував на збитому з розхитаних табуреток столі.
— Ти, головне, синку, не потрап до поганої компанії. Я цього не переживу, — часто причитувала мати, бачачи, як однолітки Валерія потягують за рогом самокрутки або зграйками збираються в під’їзді, смітячи нецензурними слівцями або тішачись роздаванням щиглів «молодшому поколінню».
Але хлопчика обходило людське зло, та й порочні пристрасті обминали. Може, тому що в душі завжди лунала музика. Це здавалося навіть дивним — нібито з простої робочої родини, не розпещений атмосферою витонченого меломанського оточення, не одержав музичної освіти. І раптом — почує арію з репродуктора чи фортепіанну п’єсу, стане як укопаний, і ти вже клич не клич його цієї хвилини, поки не дослухає, не отямиться. З семи років почав збирати платівки — Верді, Моцарт, Вівальді. Здавалося, слухаючи їх, хлопчик відкриває для себе якийсь свій, невідомий дорослим світ, і глибший, і кращий, і більш чесний, ніж навколишній. Хоча й у реальному житті він не був схимником. Бігав з хлопцями на футбол, займався спортом, годинами просиджував за підручниками з фізики й математики. Але головне було там, за порогом видимого, у душі, котра не сприймала чорних барв, а тому в кожному зустрічному шукала світло чи хоча б відблиски його променів.
З таких однолітки зазвичай кепкують — мовляв, не з цього світу. Але Валерій зовсім не був якимось кволим, відстороненим від усього, що відбувалося, підлітком. Навпаки, гарний, стрункий, із яскравим блиском синіх очей — він відразу викликав симпатії і юнаків, і дівчат. А його «дипломатичність» зовсім не означала бездіяльність: «музикант» завжди був готовий допомогти, заступитися за несправедливо скривдженого — тільки не кулаками, не в бійці, а швидше словом, учинком, прикладом. Тому й інститутські друзі, і сусіди, і співробітники бачили в ньому надійного товариша, котрий, правда, міг скоріше постояти за інших, ніж за себе.
Може, тому в родинному житті не все складалося гладко. Тетяна виявилася жінкою гарною, владною, але далекою від розуміння його внутрішнього світу. Проживши кілька років пліч-о-пліч як чужі, вони розлучилися. І Валерій, пірнувши з головою в роботу на одному з столичних підприємств, куди брали «най-най», якось перестав думати про облаштування свого домашнього вогнища. Та й навіщо? За плечима майже сорок. Поруч — книги, вірші, вечорами — симфонічні концерти й прекрасна мідь осіннього листя на доріжках старого парку, куди забрідав, коли до горла зненацька підступала ностальгія за минулим. Саме там, одного погожого дня бабиного літа він зустрів ту, про котру й мріяти вже не наважувався.
Ольга сиділа на лавці — тоненька, чорноока, у легкій шифоновій сукні. «Зовсім як онєгінська Тетяна», — подумав Валерій і чомусь, не знаючи ще, з чого розпочати бесіду, все ж зробив крок назустріч...
Так у нього відкрилося «друге дихання». Здавалося, вони розуміють одне одного з півслова, з напівпогляду. Спільним було все — і герої романів, і улюблені театральні постановки, і «подорожі» картинними галереями, і турбота про маленьку Оліну доньку. А коли народився Олексійко, Валерій узагалі на крилах літав. І хоча пологи були важкими, патологічними, і хлопчик народився слабеньким, уже літній «молодий батько» поклявся: що б далі не трапилося, як би важко не було, він підніме його на ноги, він подарує йому усі барви світу, всю музику життя, він житиме заради цієї дитини, котра не знає поки горя та біди й дивиться просто своїми величезними оченятами-оливами на усміхнених і безмірно щасливих батьків.
«Важко перебігти законний простір»
А саме до цього прагнув Акакій Акакійович, незважаючи на те, що «віднедавна став відчувати, що його аж якось надто стало пропікати в спину і плече»…
Олексійко підростав, почав ходити до школи — і до звичайної, і до музичної. Батько вечорами читав йому казки, мати годувала домашніми пирогами, а в неділю його та старшу сестру добропристойно водили в оперний або Російську драму. Потім усі про щось сперечалися, обговорювали побачене й почуте, Валерій перевіряв домашні завдання дітей — і вірилося, що така ідилія буде вічною, якби хлопчика не почали мучити напади головного болю, втрати свідомості, найжорстокіша алергія. Остання була настільки сильною, що тіло покривалося суцільним червоним висипом, свербіло. А тут ще й свекруха розхворілася. Вони допомагали як могли. Але невдовзі наспів ще один удар — лікарі поставили онкологічний діагноз самій дружині. Коли б не це, якось і видряпалися б з тупикової ситуації. Адже на виробництві зарплату хоч і невелику, але видавали, була хатина в селі з садом і городом: якимись овочами і фруктами можна було запастися на зиму.
— А давай туди взагалі переїдемо, — якось запропонувала Ольга, щиро вірячи, що після операції чисте сільське повітря піде і їй, і сину на користь.
Спочатку Валерій був проти — вірніше, їх відвести на Вінниччину погодився, а сам продовжував працювати в Києві. Але коли дізнався, як тяжко Олексійко переживає розлуку, як щодня бігає на станцію зустрічати батька і, не дочекавшись, ховається в сарай, де цілу ніч ридає, не витримав.
«Ні, не можна виправити: бідний гардероб!»
Вердикт кравця Петровича та його пропозиція пошити нову шинель стала для Акакія Акакійовича неначе спалахом блискавки. У нього «затьмарилося в очах, і, що тільки було в кімнаті, сплуталося і попливло перед ним».
...Уже потрапивши до Лу-к’янівки, довгими темними ночами, відчуваючи сморід від скупчення важко дихаючих співкамерників, Валерій увесь час думав про те, чому, закриваючи очі, чує чарівні звуки третього концерту для скрипки з оркестром Моцарта, а не його «Реквієм». Адже той був би більш співзвучним його нинішньому настрою, і всім подіям, які передували трагедії, — навіть своя «Чорна людина» у нього була. А потім зрозумів: високий трагізм останнього звучить як фатум, а йому, незважаючи ні на що, хочеться перебороти безнадійність. Ой, якби можна було...
Дядько Леонід зателефонував зненацька, коли речі було спаковано й Валерій уже збирався на електричку.
— Ще б трохи, і мене не застав, — повідомив він, коротко повідавши про свої митарства.
— Ну, та що не робиться, усе на краще, — спробував заспокоїти родич. — Я як відчував. Ось і хочу запропонувати тобі вихід. Пам’ятаєш Вірку, мою небогу? Так у неї нині якісь утруднення фінансові. Вона свою трикімнатну квартиру хоче здати за 150 доларів, а сама шукає де б зняти, скажімо, за 60. Поки ви в селі будете, це тобі якісь гроші принесе — своїх і підлікуєш.
Пропозиція видалася цікавою. Адже зрештою не чужим людям залишає «гніздо». Та й поганого дядько не побажає: він його сина недавно виручав, коли в самого ані копійки не було, а тому треба було заплатити борг — пішов у бригаду, до товаришів, позичив як для себе...
Так і вирішили. Поїзд помчав Валерія до рідних і близьких, а в його квартирі оселилася сім’я, котра, як домовилися, пробуде там доти, поки вони не вирішать повернутися — приблизно місяців зо три-чотири.
Час спливав швидко. І хоча праця на землі для міського жителя була важкою та незвичною, радували й рум’яні щічки Олексійка, якесь умиротворення дружини, і надія придбати дітям до зими обновки.
— Ти їдь до Києва, візьми, що там належить з мешканців, і потихеньку вибиратимемося, — сказала якось ввечері Ольга.
І Валерій поїхав. Двері довго не відчиняли, а коли відчинили, він був дещо здивований гнітючим виглядом своєї квартири: всюди бруд, порожні пляшки, недопалки, тютюновий дим стовпом. Поговорили про те, про се. Торкнулися й питання оплати. Виявилося, грошей нині в них немає, але тривожиться не слід: увесь борг повернуть наступного місяця.
Він повірив. Але минув ще один місяць, потім іще, ще... Родина Петренків відчула — щось негаразд, до того ж до них почали доходити чутки: цікавляться, мовляв, мешканці — чи приватизовано квартиру, на кому вона, хто прописаний. А тут, як на гріх, у сина знову трапився напад — упав як підкошений ні з того ні з сього на підлогу, похолонув увесь. Валерій заходився робити йому штучне дихання, потім побіг до фельдшера, лікарів. А ті в один голос: «Їдьте додому, треба в інституті нейрохірургії провести обстеження, магніторезонансну терапію. Тільки це нині великі гроші коштує».
— Не пішов, виходить, йому на користь цей клімат, — забідкалася свекруха, — повертайтеся додому, у свою квартиру, до початку третьої чверті й до школи нової віддасте.
Дізнавшись про це, квартиранти спочатку пообіцяли відразу виселитися, хоча гроші за минулі шість місяців так і не віддали. Не показали вони й книжку з квитанціями про сплату за електроенергію і телефон. Довелося йти у відповідні інстанції, дізнаватися що до чого. З’ясувалося, перша цифра становить 800 гривень, друга — 300.
— Господи! — сплеснула в долоні Ольга. — Оце «поліпшили матеріальне становище». Мало того, що вони не заплатили за проживання, так ще й борг перед державою на нас повісили. Треба щось робити.
— Дудки, — розлютилася Вірка, вислухавши претензії господарів. — На зло вам нікуди звідси кроку не зробимо. Спробуйте, виселіть. Вам швидко голову відкрутять. Друзі Леоніда не будуть із вами няньчитися. Я вже не кажу про вашого малого.
— Як же це? — здивувався Валерій. — Чи ми у власному будинку вже незвані гості?
— Саме так, козел, — резюмував чоловік пожилиці. — Поїдемо звідси тоді, коли захочемо.
— А може, й не захочемо, — захихотіла, пускаючи кільце диму, Лєнка.
— Пішли звідси, — коротко сказав Валерій. — Розберемося в ситуації пізніше. Не хотів я, але, очевидно, доведеться звертатися до міліції.
І вже на сходовому майданчику почув навздогін: «Звертайтеся, звертайтеся».
«Але ж шинель моя»
Так, здається, сказав збентеженому Акакію Акакійовичу грабіжник, знімаючи з нього останню вартісну річ.
Та й наш герой розумів, що на очах усього чесного народу його ні за що ні про що роздягають. «Але, може, це так, жарт або вихлюпування назовні якихось своїх душевних негараздів. А потім усе налагодиться. Адже не звірі ж вони? У самих дитина в інтернаті, знають як воно родині, де нездоровий малюк, втратити дах над головою. Тим більше що це наш дім і наш дах, — подумки розмірковував про те, що сталося. — Зателефоную їм завтра. Дасть Бог, усе вирішиться мирно». Але мирно нічого не вирішувалося. На тому кінці телефонного дроту чули одну й ту саму дивну відповідь: «Петренко? Вільний...»
І тоді одного дня, узявши ящик з інструментами, щоб змінити у своїй квартирі замки на нові й обрізати телефонний дріт (хто знає, на скільки гривень вони наговорять ще), Валерій з дружиною та сином прийшли до порога рідного дому, — правда, попередньо пояснивши ситуацію дільничному, котрого попросили якось допомогти вирішити цю нісенітницю з житлом.
Страж порядку, звісно ж, розумів, що такого плану суперечки відносяться до категорії, кажучи мовою юристів, цивільно-правового регулювання, а по-простому — компетенції судів (виконання рішень яких може затягтися і на рік, і на два), але все ж погодився допомогти. А тому «після прибуття» без натяків запитав незговірливих мешканців, чому за місцем прописки не мешкають і чи не настав час їм звільнити для сім’ї Петренків їхню законну житло-площу. Ті відповіли ухильно, мовляв, вирішимо питання. А коли дільничний пішов, на Валерія та його дружину обрушилися нецензурна лайка й погрози. Потім пожильці просто напали на Ольгу. Удари сипалися зівсебіч. Валерій ледь розборонив розлючених недругів — йому не хотілося влаштовувати побоїще, тим більше що відбувалося все на очах переляканого сина. Єдине, чого він прагнув у цей момент, так це якомога швидше відчинити двері й вирватися на свіже повітря. Але замок, як на зло, заклинило.
Гарячково відкриваючи сумку, Валерій дістав ніж і викрутку і почав відсувати клямку — ніяк. Очевидно, тремтіли руки. Спробував знову — усе даремно. А Віра тим часом усе ніяк не могла вгамуватися. «Дзвони», — коротко наказала вона доньці, і та набрала якийсь номер: «Тут одних паразитів треба навчити розуму».
Після цих слів, здається, в законного господаря квартири увірвався терпець. Стало зрозуміло: телефонні дроти слід таки перерізати. Валерій попрямував було на кухню, але почув розпачливий крик сина: «Тату! У Лєнки — ніж». Що сталося потім, він пам’ятає погано, просто відчув кілька ударів кулаком по хребту, які завдавав ззаду батько Олени, розлючений погляд дівчиська, крики. Але він уже був не він. Не тихий Акакій Акакійович, не добрий Валерій Петренко, а зацькований, загнаний звір, що тепер бив, бив, бив своїх кривдників викруткою... у живіт... серце...
На якусь мить у квартирі запанувала тиша. Моторошна. Страшна. Потім, ніби отямившись, побачив у власних руках закривавлене знаряддя помсти, три трупи, які лежали у неприродних позах. Тупо, машинально підійшов до дверей. За злою іронією долі замок легко й швидко піддався. І зовсім не його, а якийсь чужий, утробний голос наказав Ользі: «Дзвони в «швидку» та міліцію...
«Значна особа» — чи не наше суспільство?
Тема «Шинелі» у Гоголя — тема людського страждання, визначеного становищем маленької людини, загнаної обставинами в безвихідь. Втрата того, що йому було дороге, байдужість «значної особи» до його біди призводять Башмачникова не просто до духовної безвиході, а до фаталізму. Недарма мрець, що наздогнавши високого чиновника, кричить: «А! Так вот ты наконец! Наконец я тебя поймал за воротник! Твоей-то шинели мне и нужно! Не похлопотал об моей, да еще и распек, отдавай же теперь свою!»
Не знаю, що ми, співгромадяни, можемо тепер віддати Валерію Петренку, його дружині й синові, так само, як і хлопчику, що залишився сиротою «на іншому боці барикади». Осуд? Розуміння? Співчуття?
Суд ще не закінчився. Тому імена й прізвища наших героїв змінено. На жаль, не можна змінити тільки обставин, які спричинили те, що загалом хороша людина, люблячий батько, чудовий товариш (це засвідчує і протокол засідання трудового колективу, де 70 чоловік одностайно просять високу інстанцію, з огляду на особистість обвинувачуваного, «передати Петренка на поруки», і відгуки про нього колег, і показання свідків) вчинив те, що вчинив: навмисне вбивство в стані сильного душевного збудження (тобто фізіологічного афекту). Останнє підтвердила експертиза.
Читаючи рядки обвинувального висновку, висунутого попереднім слідством, пропускаючи ситуацію ніби через себе, мимоволі замислююся: а чи такий вже унікальний цей випадок? А чи не може повторитися щось подібне десь у Полтаві, Жмеринці, Хусті? Не виключено. Тому що той стан, у якому перебуває наше суспільство, сам по собі породжує в бідних головах тисяч людей такі складні нервово- психологічні процеси, що часом ніякий найчорніший фантаст не вигадає.
Погляньмо на своє життя-буття тверезо. Третина українців потребують поліпшення житлових умов. Рівень безробіття — надзвичайно високий. Мінімальна пенсія більшості співгромадян — найнижча в Європі. За різними даними, від 50 до 80 відсотків людей літнього віку живуть за межею бідності.
Населення нашої країни щорічно скорочується на три відсотки. За тривалістю життя Україна займає 57-е місце у світі серед чоловіків і 45-е серед жінок. А неможливість дати дітям освіту, знайти роботу або необхідність змінювати соціальний статус — скажімо, вченого на торговця на ринку, хіба все це не впливає на психічне здоров’я кожного з нас і суспільства в цілому?
Відомий публіцист Василь Пєсков якось зазначив: «Людина подібна до багатоповерхового будинку з поверхами яскравих вогнів і підвалами, де рояться пацюки й таргани. Безладдя в житті, непевність у завтрашньому дні гасять у людині вогні «поверхів» і оживляють погань «підвалів».
Від редакції. Пропонуючи увазі читачів цей матеріал, ми не збиралися виправдовувати поведінку нашого героя. Адже ніхто не вправі вирішувати найскладніші життєві колізії за допомогою ножа чи викрутки незалежно від того, чи то усвідомлена поведінка чи дія в стані афекту. Та й прокурор на передостанньому засіданні районного суду, об’єк-тивно оцінюючи ситуацію, спровоковану неадекватною поведінкою потерпілих, проте зажадала застосувати до Валерія таку міру покарання, як п’ять років позбавлення волі за ст. 95 КК України.
Ми лише спробували розібратися в тих прихованих пружинах нашого «я», які під тиском життєвих негараздів розпрямляються до меж надагресії, що обертається зрештою ударом проти нас самих.