АКАДЕМІЯ ПАТОНІВ

До 80-річчя Національної академії наук України побачили світ дві однаково оформлені книги. Одну з них, довідкову за характером, видала достатнім тиражем «Наукова думка». Профінансувала видання президія НАН України. Друга книга — нариси історії НАН, підготовлені чотирма авторами. Її видрукувало у 2000 році видавництво «Фенікс» тиражем 300 примірників. Кошти на видання знайшов один з авторів і відповідальний редактор, професор Ю.Храмов.

Мізерний тираж зробив цю книгу недоступною широкій громадськості. Переглядаючи свої розділи, присвячені післявоєнним десятиліттям в історії НАН, я знайшов у них чимало такого, що може становити суспільний інтерес. Адже наближається дата, яка викличе резонанс у громадсько-політичному житті країни і в світовій науці.

27 лютого 1962 року загальні збори Академії наук УРСР обрали президентом Бориса Патона. Всі наступні загальні збори, на яких стояло питання обрання нового складу президії НАН у відповідності до статутних термінів, незмінно висловлювалися таємним голосуванням за чинного президента.

Попри добру обізнаність із темою, писати цю статтю мені було набагато важче, ніж будь-який із попередньої півтисячі газетних виступів. Добре знаю, що Б.Патон уникає зустрічей з істориками, які хотіли б його поставити у центр своїх досліджень. Гадаю, що це не скромність і не гординя, а лише небажання мати справу з суб’єктивізмом оцінок. Як відомо, об’єктивних оцінок в соціогуманітарних науках не існує.

Моя стаття, однак, присвячена долі академії. Безперечно, в історії НАН чільне місце належить Євгену Патону, який прийшов в академію 59-річним, але вплинув на весь її подальший розвиток. Ця історія невіддільна і від Бориса Патона, який прийшов в академію одразу після вузу, у 23-річному віці.

Я теж прийшов в Академію 23-річним. Коли був аспірантом, Б.Патон став президентом. Давно вже досяг пенсійного віку, а президент — той самий. Ці чотири десятиліття дали мені досвід, який допоможе подолати суб’єктивізм оцінок. Я спробую навести деякі абсолютно точні факти і встановити причинно-наслідкові зв’язки між ними. Оцінювати ці факти здебільшого доручаю самим читачам.

«Проблема Швондера»

У радянському суспільстві соціальне походження людини важило не менше, ніж до революції. Різниця полягала лише в тому, що раніше високо цінувалося дворянське походження, а після революції — пролетарське.

Здавалося, що більшовики ретельно дотримувалися у своїй політиці запевнення, яке містилося в їхньому партійному гімні: «Хто був ніким, той стане всім». Однак такий проникливий спостерігач, як письменник Михайло Булгаков, порушив у повісті «Собаче серце» так звану «проблему Швондера». Від нападок «справжнього пролетаря» Швондера представники вищої влади захищали «буржуазного» інтелігента, професора Преображенського, у якого лікувалися. Тобто вони залежали від Преображенського.

Так, більшовики ставили за мету замінити «буржуазну» інтелігенцію вихідцями з робітничо-селянського середовища. У повсякденному житті з’явилися такі поняття, як висуванці, робітфаки, робітничі призови в літературу і науку. Граючи на популізмі, творці нового ладу враховували, однак, незручності «проблеми Швондера».

Більшовицький терор нерідко бив наосліп, а з часом і взагалі став превентивним, тобто цілив у тих, хто міг би в майбутньому чинити опір. Однак він, як правило, оминав людей, що символізували в науці поняття якості. До видатних представників «буржуазної» інтелігенції більшовики ставилися з пієтетом, якщо ті не втручалися в політику. Влада робила все, аби залучити науковців собі на службу якщо не добровільно, то примусово. Радянські неологізми сталінського періоду збагатилися й поняттям «шарашка».

В порівняно ліберальні часи непу Всеукраїнська академія наук зберігала відносну самостійність. З найбільшим успіхом у ній розвивалися соціогуманітарні науки. Представників технічних наук серед дійсних членів ВУАН не було. Тільки в 1926 році з’явився перший академік за фахом «будівельна механіка». Зате внесок гуманітаріїв академії в національне відродження 20-х рр. важко переоцінити.

У 1928 році Сталін поклав край непові. Розпочалися соціально-економічні перетворення, спрямовані на створення позаринкової командної економіки, серцевину якої становив воєнно-промисловий комплекс. Це негайно позначилося на долі ВУАН. Вона мала радянізуватися, тобто позбутися будь-якої самостійності. ЦК КП(б)У вирішив різко обмежити політично небезпечні для режиму соціогуманітарні дослідження і натомість розгорнути в академії науково-дослідну роботу, безпосередньо пов’язану з потребами технічної модернізації народного господарства.

Академія формально підпорядковувалася наркоматові освіти і фінансувалася з його бюджету. Посилаючись на це, у березні 1928 року колегія наркомату на чолі з М.Скрипником взяла на себе відвагу перереєструвати всіх академіків, обраних у різний час, починаючи з 1918 року. У складі академії вона залишила 47 дійсних членів. Пієтет влади перед наукою виявися в тому, що тільки два академіки були позбавлені свого статусу з політичних та ідеологічних причин. Щоправда, нарком не втримався від спокуси показати, хто є хто: обох позбавлених звання академіка звинуватили у «недостатній кваліфікації».

Радянізувати академію взялися голова ДПУ В.Балицький і М.Скрипник. Кожен діяв методами, властивими його професії.

Глава українських чекістів влітку 1929 року провів арешти серед української інтелігенції. З арештованих чекісти створили антирадянську «Спілку визволення України» і організували відкритий судовий процес. До ув’язнення були засуджені 26 співробітників ВУАН, у тому числі дійсні члени С.Єфремов і М.Слабченко. Потім настала черга М.Грушевського та його школи. Академічна соціогуманітарна наука була розгромлена. В наступні десятиліття вона не сягнула рівня 20-х рр., бо мусила пристосовуватися до марксизму-ленінізму.

Компенсуючи втрати, заподіяні Балицьким, М.Скрипник відкрив одразу 34 вакансії дійсних членів у червні 1929 р. Була впроваджена, як виняток, процедура виборів, що надійно гарантувала успіх списку ЦК КП(б)У. Кандидатури нових академіків висувалися в комісіях, сформованих владою з дійсних членів ВУАН, представників наукових установ і громадських організацій. Обиралися вони відкритим голосуванням на розширеному засіданні ради ВУАН. До її складу з правом вирішального голосу входили чиновники наркомату освіти.

Антидемократичність виборчої процедури М.Скрипник компенсував врахуванням «проблеми Швондера» при визначенні поіменного списку ЦК КП(б)У. Випадкові імена становили в ньому явну меншість. Нарком вважав, що Академію не можна радянізувати за рахунок зниження її якісного складу. У списку фігурували представники точних, прикладних і технічних наук, які були всесвітньо відомими вченими: О.Богомолець, М.Вавилов, М.Кравчук, О.Палладін, Є.Патон, Г.Проскура, Д.Третьяков, М.Холодний та ін.

Показово, що деякі члени ЦК КП(б)У не змогли утриматися від спокуси скористатися відкритим голосуванням, щоб увійти до складу академії. В.Затонський, який мав вищу хімічну освіту, на цій підставі став дійсним членом ВУАН зі спеціальності «хімічні науки». М.Скрипник дозволив собі стати академіком зі спеціальності «філософія, соціологія і право». О.Шліхтер одержав звання дійсного члена академії зі спеціальності «економічні науки».

Універсальна технологія

У новому поповненні дійсних членів ВУАН чотирьох вчених вперше обрали зі спеціальності «технічні науки». Серед них був мостобудівник Є.Патон. Працюючи з 1904 року в Київському політехнічному інституті, він підготував сотні кваліфікованих інженерів-шляховиків. У другій половині 20-х рр. вчений захопився зварюванням металів з допомогою електрики. Як виявилося значно пізніше, це був універсальний технологічний процес. Упродовж багатьох десятиліть він ніс із собою (й несе тепер) революційні зміни на виробництві. Заснована Патоном в академії у 1929 році електрозварювальна лабораторія вже через рік перетворилася на солідну науково-дослідну установу — Електрозварювальний комітет.

Тим часом під впливом прискореної модернізації промисловості України академія змінювалася. У 1934 році десятки академічних установ (кабінетів, комісій, кафедр) було об’єднано в науково-дослідні інститути. Тоді ж ВУАН перейшла з відання наркомату освіти у безпосереднє підпорядкування Раднаркому. Інститути було поділено на три відділи — математичних і природничих, технічних і суспільних наук. Є.Патон вперше увійшов до складу президії і взяв на себе відповідальність за відділ технічних наук.

Одним із перших у ході реорганізації, ще 1934 року, постав Інститут електрозварювання. Його працівники продемонстрували, яким коротким може бути шлях від теоретичної розробки наукової теми до її практичного застосування. Патонівський інститут налагодив зв’язки з потужними підприємствами, у тому числі — Ново-Краматорським заводом важкого машинобудування, Харківським електромеханічним заводом, заводом «Азовсталь».

Технологічним проривом світового масштабу став розроблений під керівництвом Є.Патона швидкісний спосіб автоматичного зварювання під флюсом. Після ретельної перевірки у заводських умовах директор інституту виступив 27 лютого 1941 року з офіційним повідомленням про винахід на засіданні президії АН УРСР.

Доводячи перспективний винахід до стадії запровадження у виробництво, Є.Патон не давав найменшого послаблення ні собі, ні підлеглим. Він навчився вимогливо розмовляти і з представниками влади.

У 1999 році було опубліковано чотиритомник М.Хрущова «Время, люди, власть» — повну розшифровку магнітофонних записів, зроблених опальним вождем КПРС. В окремому нарисі Хрущов торкнувся обставин першої зустрічі з Є.Патоном. Це був приблизно 1940-й рік. Розповідь віддалена від зустрічі на три десятиліття, але вражає опуклість деталей:

«...Мне как-то позвонил украинский академик Патон. Я слышал раньше о нём, но никогда с ним не встречался. Меня информировали, что это очень интересный человек, крупнейший машиностроитель, увлекшийся проблемой сварной конструкции мостов. Он попросился ко мне на приём, и я его принял. В кабинет вошёл плотный человек, уже в летах, весь седой, коренастый, со львиным лицом, колючими глазами. Поздоровавшись, тут же вытащил из кармана кусок металла и положил на стол:

«Вот, посмотрите, товарищ Хрущёв, что может сделать наш институт. Это полосовое железо (кажется, 10-миллиметровой толщины), и я его таким свариваю». Посмотрел я сварку. Так как сам я металлист, то со сваркой мне приходилось встречаться. Здесь был просто идеальный шов, внешне гладкий, как литой. Он говорит: «Это сварка под флюсом». Слово «флюс» я тогда услышал в первый раз.

Были у Патона и другие изобретения. Он рассказал, какие возможности таит в себе сварка под флюсом, какую даёт выгоду, как облегчает труд, повышает его производительность и качество сварных работ вообще, особенно их надёжность. Он был поглощён идеей сварки всех железных конструкций из чёрного металла — мостов, стропил для перекрытия зданий и пр., и доказывал, что их выгоднее сваривать, а не клепать; нарисовал передо мной такую картину, что вскоре он изготовит автоматы, которыми мы будем сваривать корабли. Глаза у него буквально горели, и в словах была такая уверенность, что он заставлял и других поверить в его идею. Он умел хорошо показать свои достижения и таким людям, которые не являются специалистами, умел убедить их в правильности своих доводов. Я был буквально очарован встречей и беседой с Патоном, его прогрессивными, революционными техническими идеями».

Незабаром після нападу гітлерівської Німеччини академія була евакуйована у східні регіони СРСР. Частина вчених пішла на фронт, інші почали працювати над оборонною тематикою. Хід розробки багатьох тем, особливо по відділу технічних наук, контролювався безпосередньо Державним комітетом оборони.

Найпродуктивніше працював на Уралі Інститут електрозварювання. Запровадження технології зварювання автоматами дозволило різко підвищити продуктивність праці в оборонній промисловості. Більшість науковців інституту опинилася у Нижньому Тагілі на евакуйованому з Харкова танковому заводі. Застосування методу Патона дозволило в корені змінити технологію танкобудування і поставити на потік випуск бойових машин Т-34. За війну завод випустив 35 тисяч танків. У 1943 році Є.Патону було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Після повернення з евакуації, у 1945 році, він став віце-президентом АН УРСР.

«Колючі очі»

Коли помер мій колега, видатний український історик, то один з наших спільних знайомих зі щирим подивом зауважив: він усе своє життя каторжно працював...

Я аж здригнувся від несподіванки. Добре знав, що мій колега присвятив усього себе науці тільки тому, що не міг жити без дослідницького пошуку. Кому наука каторга, а кому — гостра насолода.

Мабуть, більшість дослідників ставляться до науки як до звичайної роботи. Це — нормально. Наука прогресує завдяки подвижникам, але її досягнення нерідко закріплюються в житті тими, для кого понаднормове напруження порівнянне з каторгою.

Науковий загал поважає подвижників, але боїться їх. Уперше мені це спало на думку, коли я читав спогади М.Хрущова, присвячені Патону-батьку.

У липні 1946 року помер О.Богомолець, який керував академією 16 років. Саме при ньому вона стала системою науково-дослідних інститутів, об’єднаних у відділи.

Нове керівництво академії визначалося в ЦК КП(б)У. Як і раніше, кандидатури до складу її президії підбиралися з учених, які мали великий досвід науково-організаційної роботи і користувалися авторитетом в академічних колах. Про те, що відбувалося за лаштунками виборів, розповів у своїх спогадах М.Хрущов.

«Когда нас всех поразило несчастье, несчастье и для Украины, и для науки, — скончался президент АН УССР Богомолец, которого все очень уважали, — встал вопрос о том, кто будет теперь президентом. Мне передавали, что учёные Украины взволновались. Это вызывалось тем, что многие из них полагали, что ЦК КП(б)У будет рекомендовать как раз Патона. Зная, с каким уважением я относился к Патону, думали, что эта кандидатура будет без сомнения названа. Тут следует сказать, что в АН УССР к Патону относились по-разному. Считаю, что абсолютное большинство учёных относилось к нему с большим уважением именно как к учёному. Но все очень боялись его характера и поэтому страшились того, что он станет президентом академии. Все знали его волю, нетерпимость к пустословию, конкретность в делах. У него была просто пробивная воля. До моего слуха дошли рассуждения, что если президентом будет Патон, потому что его поддерживает Хрущёв, то он поразгоняет и то, и другое, и третье, превратит академию наук в экспериментальные мастерские. То есть обвиняли его в излишнем практицизме. Да, это был именно такой человек, который хорошо умел ставить научные знания на службу дела. Он не терпел отвлечённых разговоров и бесплодного словоблудия под маркой учёности. Действительно, для таких людей он мог быть грозой.

Мы всё же учли такое отношение к нему, и поэтому у нас не возникла идея рекомендовать его президентом. Надо было бы «нажимать», что при голосовании встречено было бы плохо. Да и Патон сам к тому не стремился. Он был поглощён своим делом и институтом, которым руководил».

Текст настільки прозорий, що не потребує розлогих коментарів. У невдячній народній пам’яті Хрущов залишився таким собі «Микитою-кукурудзником». Але насправді серед радянських диктаторів не було кваліфікованішого «інженера людських душ», ніж він.

Хочу тільки ще раз показати на цьому прикладі специфіку відносин тоталітарної влади і академії. Коли Хрущова позбавляли всіх посад, на його голову посипалися звинувачення у волюнтаризмі. Цим черговим «ізмом» в історії КПРС справедливо позначили проявлену вождем нетерпимість, сваволю і пиху, передусім щодо людей у власному оточенні. Погляньмо, однак, яку делікатність виявив Хрущов щодо академії. Він розумів, що це закрита корпорація з властивими тільки їй законами функціонування. Влада цілком свідомо обмежувала власну сваволю, щоб видобути максимум ефекту від керованого об’єкта. Тож вона мусила рахуватися з наслідками академічних свобод.

Президент

Б.Патон перед війною закінчив Київський політехнічний (тоді — індустріальний) інститут і з 1942 року почав працювати в батьківському інституті. За 1945 — 1952 рр. він створив теорію автоматів дугового зварювання, на основі якої були розроблені технології напівавтоматичного зварювання під флюсом. У 1950 році молодий вчений став заступником директора, а в 1953 році, після смерті батька, очолив найбільший в академії Інститут електрозварювання ім. Є.Патона.

Нові тенденції в розвиткові світового господарства, які проявилися вже в останні роки Другої світової війни, не були помічені Сталіним та його оточенням. Вважалося, що рівень видобутку вугілля і виплавки сталі визначатиме, як і в довоєнні роки, економічну могутність держави. Тим часом вигляд розвинутих країн Заходу стрімко змінювався під впливом науково-технічної революції. Індустріальне суспільство перетворювалося на постіндустріальне.

Наступники Сталіна з деяким запізненням зрозуміли стратегічну загрозу, яка випливала з науково-технічного відставання СРСР. У липні 1955 року проблема науково-технічної революції була винесена на розгляд пленуму ЦК КПРС як суто політична. Фундаментальна наука, пов’язана з темою сучасного виробництва, набувала великого значення. За короткий період були здійснені принципово важливі зміни у пропорціях розподілу національного доходу. В науку та освіту почали вкладатися істотно більші кошти, ніж раніше.

Якісно новою ситуацією змогли повною мірою скористатися тільки ті дослідницькі колективи, які завдяки своїй попередній роботі були підготовлені до виходу на передній край науково-технічної революції. В АН УРСР найкращі стартові можливості мав Інститут електрозварювання ім. Є.Патона. В другій половині 50-х рр. він дав кілька принципово нових розробок, які революціонізували виробництво. У 1957 році Б.Патону була присуджена Ленінська премія.

З кінця 50-х рр. Інститут електрозварювання ім. Є.Патона першим в академії став перетворюватися на потужний науково-технічний комплекс. Рада міністрів УРСР позитивно розв’язала прохання Б.Патона розширити експериментально-виробничу базу інституту, передавши йому один з київських авторемонтних заводів. На цій базі було побудовано дослідний завод. Завдяки діяльності інституту СРСР вийшов на перше місце у світі за обсягом автоматичного під флюсом і електрошлакового зварювання. На інститут були покладені обов’язки головної науково-дослідної установи зі зварювання в СРСР.

На початку 1962 року президентські повноваження О.Палладіна закінчилися, а балотуватися на новий термін він не захотів. За всіма об’єктивними показниками, претендентів на вищу посаду виявилося двоє: 48-річний О.Ішлінський і 43-річний Б.Патон. Проведене апаратом ЦК КПУ негласне опитування академіків визначило перевагу останнього. Голосуючи за нового президента, дійсні члени академії сподівалися, що він використає новий обсяг повноважень в інтересах колективів, очолюваних ними.

Так воно і сталося. Період від другої половини 60-х рр. до першої половини 80-х рр. включно, який публіцисти назвали «застоєм», для Академії виявився часом стрімкого розвитку.

Науковий потенціал академічних інститутів спрямовувався передусім на розв’язання конкретних завдань у галузі народного господарства і оборони. Йшлося зовсім не про примітивну технізацію, яка відкинула б вищу наукову установу України на манівці науково-технічного прогресу. Курс нового керівництва академії гарантував одержання додаткових коштів на створення нових інститутів і дослідно-експериментальної бази. Найбільш вагомим джерелом додаткового фінансування були підприємства воєнно-промислового комплексу.

За 1966 — 1985 рр. Академія поповнилася двома десятками наукових інститутів. Дев’ять із них виникло поза Києвом. Перетворення багатьох українських міст в осередки академічної науки, яке розпочалося практично відразу після приходу Б.Патона до керівництва АН УРСР, наблизило наукові дослідження до виробництва. В 1971 р. було створено п’ять наукових центрів — Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський та Одеський.

Багато років тривало негласне змагання між АН СРСР і АН УРСР щодо обсягу економічного ефекту від впровадження у виробництво результатів наукових розробок. Незрівнянно потужніша союзна академія нерідко програвала республіканській.

Академія стала своєрідною візитною карткою України. Кремль не часто погоджувався приймати своїх високих зарубіжних гостей у Києві. Коли ж приймав, то маршрути візитів обов’язково передбачали ознайомлення з інститутами академії, передусім з Інститутом електрозварювання ім. Є.Патона.

Свою першу золоту зірку Героя Соціалістичної Праці Б.Патон одержав у 1969 році, а другу — в 1978 році. Дві зірки передбачали, за існуючими правилами, встановлення пам’ятного бюста на батьківщині героя. Батьківщиною був Київ, а в Києві — академія. Бюст був встановлений на розі Володимирської вулиці і вулиці Богдана Хмельницького, біля Науково-природничого музею академії.

Для Б.Патона це був бюст-оберіг. Після липневого (1955 р.) пленуму ЦК КПРС, про який ішлося вище, компартійне керівництво наукою зазнало істотних змін. Розв’язуючи «проблему Швондера» у власних лавах, керівництво ЦК КПРС і республіканських компартій почало керувати наукою з допомогою самих вчених. Траплялося, що апаратник з наукового середовища робив спроби повернутися знову в науку. Після партійних висот він претендував в академії тільки на найвищу посаду, хай навіть його особисті досягнення в науці наближалися до нуля.

У тоталітарному суспільстві з надзвичайно розвинутою службовою ієрархією наявність бюста відігравала істотну роль. Мабуть, не меншу, ніж постійно підтверджувані реальні досягнення в науці. При конфлікті, що стався між президентом академії і одним із секретарів ЦК КПУ, керівник республіканської парторганізації філософськи зауважив: нового секретаря я підберу швидко, а ким замінити Патона?

Це — чутки, які запам’яталися з тих часів. Головне — зовсім інше: академіки міцно трималися за президента, який умів працювати сам і створював умови для успішної праці інших.

Коли заіржавілі конструкції старого ладу впали під власною вагою, академія вижила. Як вона виживала — це тема окремої розмови, в центрі якої, знову-таки, має опинитися її незмінний президент.

Ювілей

Б.Патон народився 27 листопада 1918 року Саме цього дня відбулося установче спільне зібрання академії — перст долі!

День 27 листопада 1998 року вкарбувався у пам’ять. Нам, хто працює у відділеннях (їх тепер тринадцять), повідомили орієнтовний час, коли можна було поздоровляти ювіляра. Розведення в часі виявилося потрібним, щоб не створювати натовпу в приймальні. Очікувалося, що приїдуть керівники всіх інститутів, а також немало людей з інших відомств і організацій.

Всі розрахунки виявилися надто далекими від реальності. Своєї черги ми чекали годинами. Стихійний потік бажаючих у цей день поздоровити президента був величезним. Ті, хто не звик довго сидіти навіть у приймальнях перших осіб держави, терпляче стояли в коридорах, дещо розгублено позираючи одне на одного. Це була маніфестація національного визнання. Вшановували далеку від влади людину, не розраховуючи одержати від неї що-небудь, тобто від щирого серця.

У цей момент мені пригадався мітинг в академії — десь наприкінці 80-х чи на початку 90-х рр. У приміщення ввірвалася активна в громадському житті, але сіра в науці людина з божевільними очима і мотузкою в руках: скидати бюст партократа Патона. Утворилася тоді й альтернативна академії громадська організація, забув уже, як називалася.

Переконаний, що цей ювілей яскраво висвітлив особливе, навіть унікальне місце академії в житті українського суспільства. Щоб зрозуміти це, треба подивитися свіжим поглядом на всю вітчизняну історію з кінця 20-х рр.

Чим була академія Патонів для України в добу масового терору? Мені вона видається Ноєвим ковчегом, який рятував розум нації.

Централізована держава з диктаторською владою будувалася як вільний союз національних республік. Україна була надто великою для периферійного, ще й національного утворення в державі, суть і форма якої перебували у цілковитій суперечності. Вона не відповідала критеріям державної безпеки, і генсек нищив мозок української нації, щоб запобігти можливому сепаратизму. За цих умов тільки академія давала шанс на виживання українській еліті, за винятком тих вчених, хто мав нещастя спеціалізуватися на соціогуманітарних науках. Влада розуміла, що існує «проблема Швондера».

Зі смертю Сталіна терор припинився, і становище України в союзній державі радикально змінилося. Однак республіка продовжувала втрачати елітних спеціалістів, які завжди становлять мізерну частку інтелектуального потенціалу в будь-якому суспільстві. Тільки втрачала їх уже в інший спосіб. Наступники Сталіна були вихідцями з України і тягнули в центр апаратних працівників, яких добре знали. У свою чергу, ті тягнули за собою найбільш здібних спеціалістів у тих сферах, якими керували.

Вимивання еліти майже не торкнулося наукової сфери. АН УРСР стрімко розвивалася, створюючи українським вченим умови для продуктивної праці у власних підрозділах. Інколи їй навіть вдавалося «перехопити» елітних вчених в інших республіках. Приміром, В.Глушкова.

У незалежній Україні кадрова проблема, як з’ясувалося, — найболючіша. Звичайно, за кількістю академіків, лауреатів або генералів наша держава не поступається будь-якій з розвинутих країн світу. Але за останнє десятиліття вона має найгірші економічні показники серед усіх республік колишнього СРСР і серед усіх посткомуністичних країн. Це — закономірність, яку можна пояснити тільки жахливим станом елітних кадрів. Причини такого стану названі вище.

Щороку я буваю на загальних зборах і бачу, як меншає молоді серед провідних вчених академії. Майже всі в залі — сивоголові. Втішає тільки те, що вихованців академії тепер всюди можна побачити на відповідальних посадах. Вона виростила і зберегла свою еліту, а тепер віддає її державі.

Не від світу сього

Сиділи ми одного разу в кабінеті Валерія Смолія з керівником Українського інституту Гарвардського університету Романом Шпорлюком. Він повідомив, що інститут одержав від американських українців великий вклад, на відсотки з якого можна розгорнути чимало досліджень. І запропонував: у вас є світлі голови, у нас — гроші, давайте об’єднаємося для розвитку українознавчої проблематики.

Тільки як це зробити? Якщо наші дослідники їдуть у Гарвард або в Едмонтон, то вони вже стають не зовсім нашими. Бажано голови і гроші тримати прикупі.

Як це зробити? Вже є багато університетів, які конкурують один з одним. Через кілька десятиліть еволюційного розвитку з них виділяться найпрестижніші, і саме в них спонсори вкладатимуть свої гроші. Спонсори з’являться, звичайно, якщо наша податкова система вже буде не нашою, а схожою на американську. Мабуть, за цей час сформується й ринок цінних паперів, який щороку даватиме надійний відсоток на вкладений капітал. Поки що мільйони наших співвітчизників не одержують навіть однієї гривні на свої ваучери-сертифікати, а заощадження воліють переводити в долари і тримати при собі.

Якщо ми на початку ХХI століття захочемо йти тим шляхом, яким Захід іде з ХVI століття, тобто розвивати університетську науку, то результат одержимо (якщо одержимо) через кілька десятиліть.

Водночас не можна не визнати, що академія в її сучасному вигляді — породження командної економіки. Вона не від світу сього.

Не так давно вчені академії могли опиратися на бюджет наддержави, у тому числі на майже гумовий бюджет воєнно-промислового комплексу. Тепер вони залежать від злиденного державного бюджету країни, в якій командна економіка вже зруйнована, а ринкова ще не з’явилася. Академія конкурує в бюджеті з пенсіонерами, школою, медициною. Хоч би як запевняли керівники держави суспільство і самих себе, що цінують науку, вони не можуть радикально поліпшити фінансування академічних інститутів.

З 1991 року Б.Патон дотримується однієї лінії: зберегти максимум з нагромадженого раніше і навчити науковців обходитися без бюджету там, де це можливо. Завдяки його зусиллям академію не спіткала доля Чорноморського пароплавства. Втрати є, але рівень досліджень залишається високим. Чи надовго?