Від редакції: Пропонуючи читачам «ДТ» матеріал відомого українського вченого-еколога, доктора біологічних наук, професора, дійсного члена Національної академії наук України, державного діяча Костянтина Ситника, присвячений творчості ветерана Великої Вітчизняної війни, вченого-аграрія, доктора сільськогосподарських наук, академіка Української академії аграрних наук, Героя Соціалістичної Праці, письменника-публіциста Федора Моргуна, редакція тижневика разом з автором статті відкриває постать цієї непересічної людини. Ми ледь не розійшлися з паном Федором у часі та просторі, адже у 1994 році, коли було започатковане наше видання, він уже мав п’ять років пенсійного стажу опального колишнього компартійного лідера Полтавщини, колишнього екс-міністра екології колишнього СРСР.
Ці три «кам’яні плити колишньості» могли б придавити кого завгодно, тільки не Моргуна: якого Л.Брежнєв запрошував у 1978 році до ЦК КПРС на місце, що після його відмови посів висуванець Ю.Андропова М.Горбачов; якого В.Щербицький не хотів бачити у ролі свого наступника і в 1988 році відправив до Москви на підвищення — міністром охорони природи; якому С.Гуренко і Л.Кравчук фактично не дозволили повернутися в Україну в 1990 році, коли він пропонував свою кандидатуру на посаду голови уряду, після того, як голодуючі студенти посприяли звільненню з неї В.Масола.
Про те, як Федорові Моргуну вдалося здолати «синдром колишньості» й у свої 82 роки стати, зокрема, найсучаснішим письменником-публіцистом, і йдеться у цьому нарисі.
Федір Моргун належить до тих небагатьох, хто зберіг у собі совість, у кому вона живе, тривожна, болісна, чесна, і саме совість, а не просто почуття або пусте марнослів’я диктує йому рядки його пристрасних книжок, водить його пером, велить щодня, щогодини іти на бій, ставати на захист цінностей і святинь.
Павло Загребельний
Федора Трохимовича Моргуна знав давно, втім, до близького знайомства життєві шляхи нас не зводили. Але в серпні 2006 року ми провели кілька днів під одним дахом. На прощання він подарував свої книжки, написані й видані за роки незалежності. Серед них: «Кінець світу? Або...», «Безсмертна душа України», «Переорані покоління», «Прокляття війні», «Куди йдеш, Україно?», «Плугом по... долях дітей». «Мертва хватка сталінізму», «Хто і де зірвав бліцкриг?», «Хто зруйнував Компартію і найбільшу в світі країну?».
Ознайомившись із ними, відкрив нові, несподівані іпостасі Федора Моргуна —проникливого історика, українського культуролога і гуманіста.
Більш поважного невгамовного ідеаліста і водночас прагматика, ніж Федір Моргун, на теренах СРСР — СНД важко відшукати. Він починав військову і трудову кар’єру при Сталіні, партійну — за Хрущова, досяг розквіту — за Брежнєва, отримав відставку, будучи повен сил, — від Горбачова.
Безвідвальна чи «безвідповідальна»
Федір Моргун, 1924 року народження, пережив голодомор-33 та німецьку окупацію 1941—1943 років, тричі поранений, вижив у Велику Вітчизняну війну. Не маючи атестата, вступає до сільськогосподарського інституту в Дніпропетровську, закінчує його з відзнакою, відхиляє пропозицію залишитися викладачем на агрономічному факультеті й обирає стезю хлібороба-практика на зруйнованих війною хуторах Полтавщини. За відмову перейти на партійну роботу «загримів» у Казахстан, де на цілині піднімав радгосп із нуля. У 1959 році Моргуна переводять-таки на партійну роботу — першим секретарем — і зобов’язують розбудовувати Ленінградський район Кокчетавської області, теж з нуля. Пилові бурі нищать ріллю Павлодарської області. Моргуна знову кидають у прорив на посади начальника обласного управління сільського господарства і першого заступника голови облвиконкому, а через рік — другого секретаря обкому партії. За два роки він ліквідовує екологічну кризу.
...Але в цей час від вітрової ерозії і бур’янів горить уже весь цілинний степ. Моргуна відкликають із Павлодара і призначають міністром сільського господарства Цілинного краю, де зернових сіють більше, ніж в Україні. Аграрник, обов’язок якого експлуатувати землю, стає... її рятівником, войовничим прихильником і організатором безплужного ґрунтозахисного обробітку земель. Цілина дістала друге дихання і почала мало не щорічно продавати по мільярду пудів хліба. У ті ж роки на десятках мільйонів гектарів орних площ Західного і Східного Сибіру продовжується плюндрування землі відвальними плугами, які породжують ту саму, що й у Казахстані, біду — ерозію та бур’яни. Секретар ЦК КПРС Ф.Кулаков запрошує Моргуна до Москви на роботу в сільгоспвідділ ЦК. Затверджує куратором областей і країв Сибіру, Алтаю та Забайкалля (від Омська до Чити включно) і просить допомогти врятувати сибірські степи. Моргун активно запроваджує нову систему землеробства у цьому величезному регіоні та... пише книжки, друкує численні статті в журналах і газетах, в яких обстоює безвідвалку. У 1969 році призначається першим заступником голови Ради міністрів Киргизької РСР, здружується з Чингізом Айтматовим.
Уперше я почув про Федора Моргуна, коли він очолював Полтавську область у 1973 році. Ми, київські науковці, уважно слідкували, чим скінчиться «затія Моргуна» з безвідвальним обробітком ґрунту. Бо коли Федір Трохимович розпочав його масово впроваджувати на Полтавщині, майже всі вчені-аграрії України виразно крутили пальцем біля скроні. А колишній президент Південного відділення ВАСГНІЛ академік Кузьменко, посилаючись на полтавські джерела, повідав, що перший секретар обкому Ф.Моргун впроваджує не безвідвальну, а «безвідповідальну» систему землеробства. Доходив до Києва і фольклор штибу «Федько-плоскоріз», адже обробка землі плоскорізами, на відміну від плужної оранки, не передбачає перевертання (відвалу) пласта землі «догори дригом». Такий мінімальний обробіток не руйнує верхнього найродючішого шару ґрунту, що містить гумус, а підрізає коріння бур’янів, зберігає вологу, дощових черв’яків та мікроорганізми, проте псує звичний вигляд поля, яке їжачиться стернею та залишками бур’янів. Цей нетрадиційний пейзаж і відлякував прихильників спалення стерні й глибокої плужної оранки, що руйнує землю й піддає її нищівній водній та вітровій ерозії.
Ось який цікавий епізод знаходимо в цьому зв’язку у праці сина Федора Трохимовича професора-психолога Володимира Моргуна «На захист батька».
«Влітку 1975 року перший секретар ЦК Компартії України В.Щербицький знайомився зі станом полів дослідного господарства Інституту кукурудзи в Дніпропетровську. Після огляду відбулася підсумкова розмова в кабінеті директора господарства Павла Асмолова. Прогноз на врожай був добрий, говорили з піднесенням, жартували. Раптом один із учених, звертаючись до Щербицького, говорить: «Наші полтавські колеги скаржаться, що Моргун насаджує якусь безвідвалку, виставляє з поля плуги. Вони впевнені, що область задушать бур’яни і хвороби рослин, затія закінчиться крахом». Спочатку високий гість, сміючись, відмахнувся і не відреагував, а коли з вуст іншого із присутніх прозвучало, що бур’яни і хвороби перелетять і на дніпропетровські поля, Щербицький перестав жартувати і промовив: «А тоді ми полтавського експериментатора і відловимо у цих бур’янах». Всі присутні, крім директора Павла Асмолова, дружно зареготали. Річ у тому, що мій батько і Асмолов — друзі. Разом ходили до школи, батько допомагав Асмолову вступити до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, в якому навчався сам, обидва одружилися на сестрах Безручко.
Не встигли високі гості від’їхати, як дядько Павло кидається в машину разом із дружиною, сестрою моєї матері Олександри Олізарівни, і мчать до Полтави. Я був свідком, як дядько розповідав батькам, що він чув три години тому з вуст керівника України, і промовляв: «Федя, кинь той плоскоріз, ори плугом, як усі, — інакше тебе з’їдять. Проти гори не попреш, відмовся, працюй і живи спокійно»... Батько, вислухавши надзвичайне, тривожне і небезпечне повідомлення та поради, рішуче промовив: «Нізащо! Знаю, що чинив правильно, і не відступлю. Настане час, коли мені повірять і без плуга будуть працювати всі хлібороби України в Степу і Лісостепу». Це було, повторюю, влітку 1975 року, пізніше другий секретар ЦК КПУ Соколов забороняв видавництву «Прапор» у Харкові друкувати книгу батька «Поле без плуга».
У своїх працях «Поле без плуга», «Розкажи, поле…», «Борозна», «Переорані покоління», «Селянин — Світова Душа», «Плугом по… долях дітей» Федір Моргун дає ґрунтовну відповідь своїм опонентам:
«Повернувшись у січні 1973 року в Полтаву і маючи за плечима досвід США, Канади та власний — у Казахстані, я був твердо впевнений у великій перевазі ґрунтозахисного обробітку ґрунту. Будучи обраним керівником області, повів рішучу пропаганду проти плуга, закликав агрономів основний обробіток ґрунту проводити плоскорізом та іншими ґрунтозахисними знаряддями. Не дивлячись на масовий опір учених і спеціалістів не тільки Полтавщини, а й всієї України, в кінці сімдесятих років вся рілля Полтавщини оброблялась без плуга.
Нова технологія допомогла захистити ґрунти від ерозії і виробити за 1974—1988 роки додатково 3 мільйони 510 тис. тонн зерна, більше 4 млн. тонн буряків і багато іншої продукції, зекономити 119 тис. тонн пального, 757 тис. людино-днів робочого часу. Було отримано 678 млн. крб. прибутку (в цінах того часу, коли хлібина коштувала 20 копійок).
…Агрономи, які працювали в ті роки, добре пам’ятають, що плоскорізом були знищені осот, пирій і інші бур’яни. Моя мета була повністю відмовитись від гербіцидів, пестицидів, від хімічних засобів захисту рослин. Більш продуктивний, ніж плуг, плоскоріз дозволяв готувати поля по типу напівпару і цим успішно боротися з бур’янами без гербіцидів і пестицидів».
І досі лунають звинувачення на адресу Ф.Моргуна, нібито ґрунтозахисна система землеробства нав’язувалася «вогнем і мечем». Насправді були методи переконання, вивчення передового досвіду базових господарств і його пропаганда в засобах масової інформації й книжках новатора. Ще літом і восени 1973 року в кожному районі (в деяких — неодноразово) Ф.Моргун провів семінари й наради, на які спеціально запрошували всіх учених регіону, всіх керівників, агрономів, механіків, бригадирів тракторних бригад, механізаторів усіх підприємств області. Для пропаганди переваг нової технології в області були широко залучені всі засоби масової інформації: радіо, телебачення, преса, випущено кілька кінострічок. При цьому не було ніякого адміністративного тиску, в області не отримав стягнення жоден агроном, керівник чи вчений, які були в опозиції та продовжували орати свої поля плугом.
Ф.Моргун завіз із Казахстану понад десять тисяч безвідвальних знарядь. З його ініціативи було налагоджено виробництво плоскорізів в Одесі на заводі «Одесаґрунтомаш» і на підприємствах Міністерства внутрішніх справ. Ґрунтозахисний обробіток було впроваджено практично на всій площі ріллі, у вісімдесяті роки Полтавщина за врожаями та економічними показниками вийшла у лідери в Україні.
Знайомитися з новою технологією обробітку ґрунту в райони та господарства їдуть численні делегації вчених, спеціалістів з усіх областей України, з багатьох регіонів Росії та інших республік Радянського Союзу. Частими гостями полтавців є академіки — Ремесло, Мальцев, Бараєв, Кириченко, Каштанов, Шевелуха, Богданов, письменники — О.Гончар, П.Загребельний, Б.Олійник, Л.Козаченко, Ю.Мушкетик, М.Алексєєв,
А.Стрєляний, Ю.Черніченко, І.Стаднюк, В.Ганічев, П.Проскурін, С.Баруздін, Є.Ісаєв та інші. В області систематично проводяться науково-практичні конференції з розбудови села, з вивчення досвіду ґрунтозахисного землеробства.
Сьогодні досвід Полтавщини схвалений спеціальною виїзною сесією УААН, а послідовники Моргуна в «Агро-Союзі» на Дніпропетровщині йдуть далі: до нульового обробітку ґрунту і посіву по стерні максимальної висоти.
Цитувати опальну Ліну Костенко
Не хлібом єдиним, не тільки безвідвалкою та відродженням села опікувалася душа Федора Моргуна. Найпанорамніші книжки Моргуна — «Безсмертна душа України» і «Переорані покоління» — охоплюють історію України впродовж майже всього XX століття.
Понад п’ятнадцять років (1973—1988 рр.) Ф.Моргун обіймав посаду першого секретаря Полтавського обкому партії. Після Полтави понад рік працював першим головою Держкомприроди СРСР, звідки Горбачов і Рижков відправили його у відставку за непокірність і пряме викриття ініційованих ними авантюр із будівництвом економічно руйнівних, екологічно шкідливих заводів білково-вітамінних концентратів у Росії та в Україні. Та це лише одна, видима в тоталітарному суспільстві, частина його життя.
Була й інша, що ретельно приховувалася від людей, прикривалася нагородами й почестями (а Моргун, до речі, одержав і найвищу — звання Героя Соціалістичної Праці), сторона, яка все-таки наприкінці службової кар’єри відкрилася суспільству. Моргуна в партійному істеблішменті не без підстав вважали мало не дисидентом. Він дозволяв собі говорити те, про що мовчала більшість. На противагу всім марксистським постулатам він говорив про село як колиску нації. Не дуже приховував він і свою думку про імперський терор проти українського народу, що здійснювався і в дореволюційний час, і в роки революції та громадянської війни, і в радянський період. Федір Трохимович добре знав і мав свій погляд на Грушевського, Винниченка, Скрипника та багатьох інших борців за долю українського народу.
«З добрими почуттями, — пише публіцист І.Бокий, — згадую пізні нічні дзвінки Федора Трохимовича до мене, тоді редактора полтавської молодіжної газети, з питаннями: ти вже прочитав «Буранный полустанок» Чингіза Айтматова? а «Твою зорю» Олеся Гончара?, а «Самшитовый лес» Михайла Анчарова? а «Драчуны» Михайла Алексєєва? Запамяталися ці нескінченні розмови не тільки його щирим захопленням удачею того чи іншого письменника, а тими моральними уроками, які завжди вилучав секретар обкому, що тонко відчував художнє слово… Не забути довгу нічну розмову, а потім розмову на апаратній і на бюро обкому про роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Саме тоді Моргун сказав: «У цій книзі — безсмертна душа України. Нехай ті, хто говорить про її загибель, знають: якщо у нас з’являються такі книги, вона не вмре, вона — воскресне».
Щербицький офіційно влаштовував «профілактику» Моргунові щодо його «контактів» з Ліною Костенко, а прибічники тодішнього шефа української охранки Мухи навіть намагалися перешкодити зустрічі з чоловіком «закінченої націоналістки» кінознавцем Василем Цвіркуновим.
У принципових питаннях боротьби за успіх справи Федір Трохимович часто віддавав перевагу прямій атаці сильних світу цього. Багато хто пам’ятає його безстрашні оцінки «діяльності» членів вищого партійного керівництва України: Соколова, Ващенка, Титаренка та деяких інших.
На жаль, менше відомо, як багато зробив Ф.Моргун для перетворення Полтавського педагогічного інституту на найкращий вуз країни, відродження шкіл, передусім сільських, для піднесення авторитету і поліпшення матеріального становища вчительства на Полтавщині, створення музею-заповідника А.Макаренка, музею-садиби М.Гоголя, музею космонавтики Ю.Кондратюка (Шаргея), відродження Сорочинського ярмарку, який сьогодні має статус національного.
Кінець світу?
Або…
У 1988 році Академія педагогічних наук СРСР обрала ректора Полтавського інституту І.Зязюна своїм дійсним членом, а Верховна Рада України у 1989 році призначила міністром народної освіти республіки. Того самого Зязюна, який у 1975 році не був ні професором, ні доктором, а всього лише молодим кандидатом наук. Ф.Моргун запропонував призначити його ректором. Та київські міністерства і відділ ЦК КПУ визнали молодого претендента на посаду ректора абсолютно непридатним для цієї роботи і відхилили його кандидатуру, згодом усе повторилося в Москві, але Моргун терпляче і наполегливо боровся за Зязюна, доводив: дайте час — і Полтавський педагогічний інститут буде найкращим у країні.
Що він вимагав від нового, такою ціною настановленого ректора? Найперше: готувати хорошого вчителя, котрий уміє берегти і розвивати українську культуру, українську мову, любить учнів і свій народ, як це робили Макаренко і Сухомлинський. Усупереч пропозиціям КДБ дозволив ректорові призначити керівником хору «Калина» «націоналіста» Григорія Левченка, під проводом якого цей художній колектив згодом отримав статус народного і об’їздив з концертами багато країн на різних континентах. Світового рівня досяг і ансамбль бального танцю «Грація» на чолі з Петром Горголем та інші колективи.
Як бачимо, Полтавщина і в роки так званого «застою» не стояла на місці, а гідно несла звання одного з лідерів української освіти, науки і культури.
У 1988 році Федора Моргуна призначили головою Держкомітету СРСР з охорони природи (у ранзі міністра), уперше створеної установи з проблем екології.
Їхня географія сягала Кольського півострова, озера Байкал, Поволжя, Донбасу, Запоріжжя, Ленінграда (тепер Санкт-Петербург), пустель Середньої Азії та ін. Моргун встановив тісну співпрацю з екологічними відомствами Адамкуса (США), Тепфера (Німеччина), Берлунда (Фінляндія) та інших країн.
Його яскравий виступ на ХІХ Всесоюзній партійній конференції з базових питань екологічної політики неодноразово переривався оплесками (в часи, коли вже могли й затупотіти ногами), а закордонні аналітики без великих церемоній дали у західних засобах інформації такий коментар: радянська правляча еліта, засліплена політичною «драчкою» Б.Ельцина з М.Горбачовим, «проґавила» один з найзмістовніших і найактуальніших виступів на конференції, що був зроблений головним екологом країни.
У червні 1989 року Федір Моргун виступив на засіданні союзного уряду в Кремлі з категоричним протестом проти затвердженого Політбюро плану будівництва в Росії і на Україні кількох десятків заводів із виробництва штучного кормового білку з парафіну нафти. Твердив, що цей проект екологічно шкідливий, економічно руйнівний, що мільярди карбованців, виділених на будівництво заводів із виробництва білка, треба передати сільському господарству на закупівлю посівної й збиральної техніки для вирощування бобових культур, на збереження і переробку білкових кормів.
Присутні на засіданні уряду академіки-мікробіологи — автори проекту, міністри мікробіологічної і хімічної промисловості накинулися на Моргуна з розгромною критикою, звинуватили в дилетантстві, нерозумінні величезної державної значущості «проекту століття». Позиція «відщепенця» Моргуна в цей же день була повідомлена Горбачову, і міністр негайно отримав відставку й опинився на пенсії з літа 1989 року.
За цей проект горою стояли науково-дослідні інститути, академії, міністерства, у тому числі й Міністерство сільського господарства, Держплан СРСР, РРФСР і України, всесоюзна академія наук, ВАСГНІЛ, а проти — тільки один «хуторянин» із Полтави. Значно пізніше з’ясувалося, що позиція столичного загалу була хибною, а правим виявився їхній одинокий опонент. Сьогодні в Росії та Україні, як повсюди у світі, не працює жодний завод із виробництва білка з парафіну нафти.
На заслуженому «незаслуженому» відпочинку Федір Моргун не складає рук, а пише ґрунтовну екологічну працю «Кінець світу? Або...» і в 1995 році захищає докторську дисертацію в Тимірязєвській сільськогосподарській академії (Москва), присвячену впровадженню ґрунтозахисного землеробства на Полтавщині.
Книжка «Кінець світу? Або...» витримала чотири видання. Мені як професійному екологові не доводилося знайомитися з більш концентрованою та об’єктивною оцінкою стану світового довкілля, довкілля СНД і України на межі тисячоліть.
Бліцкриг і люстрація
У зрілі роки Федір Моргун розкриває ще одну несподівану грань свого таланту — публіциста у царині військової історії ХХ століття. Його праці «Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса», «Прокляття війні. Слідами сфальсифікованої історії», «Хто і де зірвав бліцкриг?» засвідчують глибокий аналіз і найнесподіваніші узагальнення та висновки, яким можуть позаздрити професійні історики. Але у вказаних працях Моргун виступає не стільки як очевидець подій 1941 року й інших літ Другої світової, скільки, підкреслюю, як об’єктивний історик.
Втім, надамо слово авторові. Ось що пише Ф.Моргун у книжці «Хто і де зірвав бліцкриг?»: «Давно проводжу власне «соціологічне опитування». Воно складається з одного питання, триває кілька десятиліть і охоплює багато тисяч людей, різних за віком, статтю, освітою, професією, національністю, місцем проживання і т. ін. Ось його формулювання: «Назвіть, будь ласка, які Ви знаєте найважливіші битви Великої Вітчизняної війни?».
Респонденти, як правило, називають битви під Москвою, Сталінградом, окремі битви із так званих сталінських ударів — від Курсько-Орловської до боїв за Берлін. Але кричуща несправедливість нашої історичної пам’яті полягає в тому, що ніхто не згадує серед них найграндіознішу битву в Другій світовій і Великій Вітчизняній війні — оборону Києва, яку вели війська генерала М.Кирпоноса, кияни й український народ у 1941 році. За спогадами вищих німецьких армійських чинів, саме героїчна оборона столиці України привела до парадоксального результату: надто повільна перемога, одержана вермахтом під Києвом, стала причиною поразки Німеччини у війні».
Федір Моргун дає об’єктивну характеристику ролі генералісимуса Й.Сталіна: народ переміг не завдяки, а всупереч його зрадницькій і підступній політиці.
Епіграфом до своєї книжки Ф.Моргун узяв такі слова: «65-річчю подвигу воїнів Південно-Західного фронту, киян, полтавців і всіх учасників найграндіознішої битви Великої Вітчизняної війни, які зірвали бліцкриг літом 1941 року під Києвом, присвячується».
У своїх працях «Безсмертна душа України», «Переорані покоління», «Прокляття війні», «Керівники держав, не бійтеся бути святими», «Мертва хватка сталінізму», «Хто зруйнував Компартію і найбільшу в світі країну?», Федір Моргун дуже цікаво підходить до розв’язання проблеми зміни устрою, влади, керівної еліти в суспільстві.
Він рішуче пориває з більшовицьким комунізмом, який сьогодні загрожує рецидивами неосталінізму, але водночас виступає проти так званої люстрації, яка має небезпеку допустити до влади найбільш демагогічних ватажків охлократії (влади вуличної юрби). Занепад еліти, на думку Ф.Моргуна, неминуче загрожує занепадом держави:
«Чи була така еліта в Україні в момент розвалу Радянського Союзу і появи незалежної України? Була, і в запасі мала великий резерв. Де? В районних, міських і обласних комітетах Компартії, в аналогічних ланках радянських і господарських органів (від голови колгоспу, директора заводу, обласного тресту чи управління до міністра в Києві). Але ця еліта була підставлена під погром.
Компартійні верхи Москви, Києва й інших союзних республік зайняли «нейтралітет», а багато й позицію «нацьковування» (чого варті, наприклад, провокаційні заяви Горбачова перед натовпами: «Ви їх давіть знизу, а ми будемо зверху»), завдяки чому недобросовісні писаки і телекоментатори систематично дискредитували керівників ЦК Компартії: Казахстану — Кунаєва, Узбекистану — Рашидова, Азербайджану — Алієва, Молдови — Бодюла, члена Політбюро секретаря ЦК КПРС Лігачова; перших секретарів обкомів: Тюменського — Богомякова, Волгоградського — Калашникова, Тульського — Стародубцева, Черкаського — Лутака, Житомирського — Кавуна, Луганського — Гончаренка, Дніпропетровського — Бойка, Харківського — Мисниченка, Львівського — Добрика, Одеського — Ночовкіна, Закарпатського — Волощука та багатьох інших. Ці відомі всій країні лідери та багато їхніх колег у всіх республіках були віддані на поталу натовпам крикунів. Такого ж незаслуженого погрому зазнали керівники партійних і радянських органів міської, районної і місцевої ланок, а також керівники колгоспів і радгоспів.
Більшість із них — вихідці із народу, самовіддано працювали на своїх посадах, мали великий досвід роботи, були умілими і талановитими організаторами, і не їх вина, що їм довелося працювати на керівних посадах при Радянській владі. Як правило, вони були антисталіністами, багато чого не поділяли з реаліїв тодішнього тоталітарного режиму, в якому чесно працювали на благо народу. Вони були золотим фондом кадрової еліти. Але демагоги із так званих засобів масової інформації, назвавши себе демократами, оговорили і принизили цих людей, нова влада незалежної України в особі Президента Кравчука і його адміністрації в Києві й областях залишила їх за бортом кадрової політики.
Упевнений, що вони чесно і самовіддано працювали б і в незалежній Україні. Вони б не допустили погрому економіки країни, взагалі, розумно б проводили реформи на селі, зберігаючи економічно міцні колективні сільськогосподарські підприємства і одночасно сприяючи розвитку фермерства та інших форм господарювання. Але ці кадри в 1990—1992 роках були віддані на поталу охлократії».
Чому могло статися, що вже безпартійний ветеран війни і праці, який найбільше захищав сучасних комуністів, був... «виключений» із партії?
«Проблему злодіянь і осудження більшовицько-сталінського режиму, — пише Ф.Моргун, — я розгорнуто поставив у книзі «Безсмертна душа України», над якою працював у 1989—1990 рр. і здав до київської редакції «Сільських вістей» у червні 1991 року — ще при правлячій Комуністичній партії та Радянській владі. Тоді й у голову не могло прийти те, що сталося в кінці 1991 року — розвал СРСР і заборона Компартії. В цій книзі прямо звертався до керівників Комуністичної партії СРСР і України з закликом відмежуватися від політики злочинного більшовицько-сталінського тоталітарного режиму і публічно засудити його, як це було зроблено німцями стосовно фашизму. Переконаний, якщо б керівництво КПРС своєчасно стало на цей шлях, то мільйони чесних комуністів були би захищені від звинувачень у злочинах, яких вони не здійснювали, а демократичні ідеї братерства, свободи, справедливості не були би заплямовані кров’ю мільйонів без вини винних, кинутих за грати або присуджених до страти. Не прислухалися, піддали мене остракізму, за моєї відсутності вже безпартійного виключили... з партії (чи не з подачі київського ЦК?).
Але історію неможливо обманути чи зупинити. Чого не зробили ми, зробила Європа, прийнявши Парламентською Асамблеєю Ради Європи, хоча й дуже запізнілу, резолюцію, яка засуджує «злочинні комуністичні тоталітарні режими».
Чому Україна ловила Федора Моргуна, та не спіймала?
Це риторичне питання поставив перед нами Віктор Женченко, автор біографічного нарису про Ф.Моргуна і його дилогію «Переорані покоління». «Ця аналогія з епітафією на могилі мудреця Григорія Сковороди («Мир ловил меня, но не поймал») не є перебільшенням… Маємо унікальний літопис історії держави, переплетеної з біографією непересічної людини, майже ровесником минулого століття, яким є Федір Моргун. Це дивовижне поєднання особистої сповіді з історичним оповіданням робить історію інтригуюче-живою, а людину — не пилинкою чи гвинтиком на шляхах історії, але її учасницею і творцем».
У наших розмовах із паном Федором мене зачепили два епізоди, що свідчать про нашу «уважність» один до одного, до кращого досвіду своїх земляків-українців (обидва з рубрики: у своїй Вітчизні — немає пророка).
Перший, пов’язаний з візитом Федора Трохимовича до Америки і відвіданням бібліотеки Конгресу США. Гостинний директор Джеймс Біллінгтон під час зустрічі запропонував ознайомитися з переліком книг Ф.Моргуна. Майже миттєво комп’ютер роздрукував список, в якому налічувалося близько сотні назв книжок і статей гостя з України!
Повернувшись на Полтавщину, Моргун робить запит до обласної бібліотеки, якій дарував усі свої праці. Тут список складався довше, але був значно менший (?).
У серпні 2006 року Моргун відвідав бібліотеку Київського національного університету і попросив знайти у книгосховищі його твори, які подарував раніше. Прохання виконали, але коли він подивився на формуляри, то не виявив жодного замовлення (?!).
Задовго до цього Федір Трохимович звертався до ректорів двох флагманів української вищої школи (Київського національного університету та Києво-Могилянської академії) з пропозицією влаштувати презентацію та обговорення книжок зі студентами, але підтримки з боку сівачів доброго, розумного й вічного не знайшов (?).
Другий приклад нашої байдужості пов’язаний зі зверненням Ф.Моргуна до випускників аграрних академій на нараді, що відбулася весною 2005 року з ініціативи й участю президента Віктора Ющенка і всіх ректорів цих закладів у Сумах. Завершуючи своє слово, Ф.Моргун запросив присутніх ректорів на Дніпропетровщину для участі в Міжнародному семінарі з ґрунтозахисних технологій на базі найкращого сьогодні в Україні сільськогосподарського підприємства «Агро-Союз», де зберуться провідні вчені-аграрії з Росії, США, Канади, Європи, Австралії, України. Виявили інтерес і знайшли можливість — аж... троє (!?) ректорів з Дніпропетровська, Києва і Полтави.
Мені відомо, що, виступаючи 21 серпня 2006 року в «Агро-Союзі», який є взірцем сучасного екологічного землеробства світового рівня, на всеукраїнському «Дні поля», Ф.Моргун згадав цей факт і додав: усім іншим ректорам неабияк повезло, що не він їхній міністр, бо інакше пересадив би їх з іномарок з темними вікнами на наші «Таврії» чи «Славути», щоб змогли краще роздивитися — як живе народ України, як їхні випускники нівечать плугами українські чорноземи і хто має найпередовіший досвід господарювання?
Диву даєшся: як могло статися, що фундаментальні праці Ф.Моргуна і книжки, написані в гостро публіцистичній манері, правдиво, на власному досвіді й досягненнях інших непересічних героїв, пройшли поза увагою літературних критиків, організаторів книжкових виставок, освітян, членів комітетів з літературних премій і, головне, — масового читача?
Близько 70 книжок і брошур, написаних Федором Моргуном, ровесником XX століття і нашим сучасником, мають увійти до програм навчальних дисциплін загальноосвітніх шкіл, середніх професійних і вищих закладів освіти. Якщо ми справді вільні люди вільної держави вільного світу.
Я переконаний: сьогодні в Україні живуть і працюють десятки і сотні людей, потужний розум, глибокі знання, уміння, навички і величезний життєвий досвід яких держава і суспільство повинні постійно використовувати в своїй повсякденній діяльності. Це, безперечно, принесе вагомі результати в економіці, науці, політиці і культурі. Упевнений, що нашому журналістському корпусу і вченим-аналітикам треба шукати, знаходити нових і нових видатних людей минулого, щоб описати їх надбання, а їх самих перетворити в національне надбання сучасної України.