Останнім часом однією з ознак наближення Різдва стає розгортання кампанії щодо максималізації толерантності, усвідомлення мультикультурності, політкоректності та інших чудових винаходів ліберальної ідеології. Саме до Різдва — одного з головних християнських свят — уряди приберігають чергове «доленосно толерантне» рішення. То у Франції забороняють ставити в школах різдвяні ялинки, а заодно носити кіпи і хіджаби. То у Великобританії пропонують «прибрати» зі свята всі християнські символи заразом із християнським змістом. Особливо радикальні (чи все-таки послідовні?) замислилися навіть над самою назвою. Воно й логічно: Крісмас — це якось дуже вже по-християнськи. Не толерантно тобто.
Наші «антизахідники» потирають руки і кивають — бачте, бачте, яка там бездуховність, як там із церквою чинять. Про альтернативного «духовного проводиря» Росію, де нещодавно спалили православного священика разом із дружиною і дітьми, вони, може, нічого й не скажуть. Утім, і в цьому випадку їм є що відповісти. Наприклад, геть не толерантно запитати в тих, хто дуже вболіває за церкву: «Коли, людино добра, востаннє причащалася?». А особливо духовних просто попросити, скажімо, не лаятися матом при дамах (чи там бабах — що їм ближче і зрозуміліше). Або не паркувати свій «мерседес» на дитячому майданчику. Цікаво, що вони вам скажуть, високодуховні наші...
Однак щось у цій Європі відбувається. Легалізують одностатеві шлюби — слідом за Голландією це зробили Великобританія та Іспанія. А зовсім нещодавно Тоні Блер особисто розкритикував Ватикан за «консерватизм» стосовно презервативів. Шановний прем’єр просто не може збагнути такої безвідповідальності Папи Римського — він що, не розуміє, що це єдиний спосіб протистояти страшній загрозі СНІДу? Відповідь Ватикана в тому сенсі, що реклама презервативів — це реклама статевої розбещеності (пам’ятаєте класичну максиму про те, що «реклама товару — це реклама способу життя»?), а СНІДу не гірше презерватива може протистояти цнотливість і подружня вірність, сприймається з кривою посмішкою. Ну чи не мракобіси, га? Вони б іще сказали нам, що аборт — це вбивство, а не «невід’ємне право жінки на штучне переривання вагітності». До речі, знову ж таки напередодні Різдва в Копенгагені поставили скульптуру: вагітна дівчинка-підліток, розіп’ята на хресті. Як ви розумієте, це не докір сучасній західній цивілізації з її «сексуальним маркетингом», який називають «статевим вихованням» і який пояснює, що секс — це для здоров’я, успіху, самоствердження; одним словом, о секс, ти — спорт. Це — на докір церкві, котра цю дівчинку осуджує за блуд і не дозволяє їй при цьому користуватися презервативом, не кажучи вже про аборт.
Ситуація виглядає цілком абсурдно. Якесь хворобливе, нервозне подолання християнства. Здавалося б, чому б не жити у мирі і, пардон, толерантності? Ну, не хочете Різдва — не святкуйте. Не хочете ялинки — не наряджайте. Хочете енний відсоток жінок у парламенті або там уряді — обирайте. Хочете жити з партнером тієї самої статі — живіть. З десяти років статеве життя? Запросто. Аборт? У будь-якій клініці. Хочете з презервативом — будь ласка. На те й свобода совісті і світогляду. Не лягають же знавіснілі мракобіси в рясах на порогах аптек, щоб віднадити клієнтів від «найнадійнішого засобу проти СНІДу». Живіть собі як знаєте, будьте секулярні хоч би й аж до атеїзму і дайте спокій церкві, котра живе за Заповітами. Таж ні! Треба щоб церква «визнала» гомосексуалізм, аборт, будь-які види контрацепції, відмовилася від целібату, погодилася на жінок-священиків і жінок-єпископів. Загалом, щоб «відповідала» — не ми їй, а вона нам. Що вона таке, щоб нас осуджувати?
Якби всю цю історію можна було б звести просто до «потьмарення кумирів» і ніцшеанського «Бог мертвий» — було б навіть нецікаво писати. Будь-яка більш-менш розвинена релігія — тим більше християнство, яке налічує вже дві тисячі років, — в основі своїй складніша за будь-яку світську ідеологію. Складніша за лібералізм і Декларацію прав людини. Жодна нинішня європейська держава не проіснувала стільки, скільки Церква Христова. І немає найменшої надії, що хоч одна з них має шанс її пережити. Ця церква знала політичні злети і падіння. Вона була гнаною і панівною. Вона садила на трони королів і надихала революції, розв’язувала безпрецедентні за масштабами війни і втішала немічних. Якби вплив релігії визначався лише її політичною вагою на певний момент, навряд чи бодай одна з них прожила б достатньо довго. Смішно читати газетні реляції на тему «втрати впливу релігії в суспільстві». Якщо ці заяви виникають не внаслідок помилки, то є спробою видати бажане за дійсне.
Після того як Європарламент відхилив ідею, висловлену Папою Іоанном-Павлом ІІ, — відобразити в європейській Конституції той факт, що християнство відіграло певну роль у формуванні Європи як культурної цілісності, — справді могло здатися, що «епоха релігії» закінчилася, хоча б для політики. І нинішні спроби вигнати Різдво з ужитку — це лише логічний крок для європейських країн, котрі відмовилися від ідеї традиційної вкоріненості в християнстві і прийняли лібералізм як офіційну релігію. Але по той бік океану вибори до Сенату і Конгресу США раптом знову все перевернули з ніг на голову. Демократи, котрі традиційно сповідують лібералізм, раптом під час передвиборних баталій ударилися в християнську риторику. Вони чомусь вирішили, що «католицька термінологія — шлях до голосів». Католицька, швидше за все, тому, що «протестантська» ніша міцно зайнята республіканцями. Хай там як, а демократи мало чи не вперше за багато-багато років зіграли на релігійних почуттях виборців. І, попри побоювання втратити свій «світський електорат», виграли.
Найцікавіше в релігії і її «впливі на суспільство» полягає в тому, що релігійність непередбачувана. Віра — інтимна й ірраціональна. У цьому її сила, її індивідуальна необхідність і її суспільна загроза. Хто з нас не буде з піною на губах захищати свою систему цінностей? Який справді віруючий погодиться на духовну поступку? Не випадково релігійні конфлікти іноді спалахують, здавалося б, на рівному місці, люди, яких ти нібито знаєш, поводяться в них цілком неадекватно, позиції їхні непримиренні. Авторитет інституту церкви в тому й полягає, що він відає цією сліпою і страшною силою — може розпалити пожежу, а може й «загнуздати» ситуацію. Абсолютну більшість людей — навіть цілком цивілізованих, як показує європейська історія ХХ століття, — можна перетворити на фанатиків. Поки що ми читаємо і говоримо про «екстремістів», «праворадикалів» та інших, котрі використовують обмеження релігійних прав і свобод як привід для безчинств. Але вже, коли три чверті британських підприємств зі страху переслідування за антидискримінаційними законами відмовилися святкувати Різдво, цілком поміркований англійський католицький єпископат відкритим текстом заговорив про «захист найдорожчого, що в нас є». Маючи на увазі, як ви розумієте, не Декларацію прав людини, а віру в Ісуса Христа.
Чому уряди деяких західних країн від нібито «ідеології тотальної толерантності» перейшли спочатку до ігнорування, а тепер і до прямого наступу на, як би в нас сказали, «традиційну церкву»? Та тому, що авторитет церкви і заповідей заважає будь-якій владі, так само як ідеології споживання, на якій заснована ринкова економіка. Тому він виявляється постійно мішенню для гучної публічної критики. Ліберальний секуляризм постійно нагадує нам про жахіття незліченних варфоломіївських ночей, інквізиції та іншу жорстокість, якою рясніє історія всіх або майже всіх великих релігій світу. Мається на увазі, що релігія як така криє в собі страшну руйнівну силу, загрозу суспільству і кожній окремій людині. З одного боку, це чистісінька правда. З іншого — лукавство. Тому що людина, хоч би як гордо це звучало, жорстока не через належність до тієї чи іншої церкви, а сама по собі. Атеїсти, котрі вірують в ідею, які поклоняються різним фюрерам або золотим телятам, убивають дітей з не меншою холоднокровністю, ніж адепти найжорстокіших культів. Ліберальна «трійця» — свобода, рівність, братерство — забризкана кров’ю безневинних жертв якщо й менше, ніж християнська, то лише через відносну молодість. І їй приносять у жертву немовлят настільки ж регулярно, як і Молоху — щодня у всіх абортаріях «ліберального світу».
Нинішні ідеологічні доктрини — хоч би й той самий європейський лібералізм — чим ближчі за своєю структурою до релігійної віри, тим живучіші. Про релігійні риси «культу особистості» написано кілометри тексту. Не менше можна написати про доктрину прав людини як своєрідний «декалог» і, відповідно, про фанатичну «віру в права і свободи». У цьому контексті протистояння ліберальних урядів і католицької церкви виглядає, нарешті, принаймні пояснюваним — це глобальне релігійне протистояння. Це війна доктрин. Поки що ідеологічна. Але будь-який «тихий» конфлікт може перейти в «гарячу» фазу. Найсмішніше те, що християнство може знаходити несподіваних союзників — наприклад мусульман.
Тобто ідея соціологів про те, що ХХІ століття стане століттям релігійних протистоянь залишається актуальною. Інша річ, що лінія конфлікту, не виключено, проходить не зовсім там, де її накреслили різні прогнозисти. Це не конфлікт між християнською і мусульманською цивілізаціями. Хоча б тому, що взагалі-то немає таких цивілізацій. Принаймні «християнська» — закінчилася разом із середньовіччям. Це протистояння секулярної ідеології, яка набула рис релігії, і власне релігії. І злам проходить, відповідно, не по кордонах країн, не по Дніпру, не по північному березі Середземного моря. Він узагалі не географічний. Він громадянський — він визріває всередині, на перший погляд гомогенного, суспільства. Лиск «цивілізованості» — точніше того, що ми під нею розуміємо, — слабкий захист від можливих зривів. І тут християни і мусульмани, нарешті, можуть виявитися союзниками на ділі. На словах вони вже якийсь час висловлюють свою підтримку— принаймні відтоді, як США різко підвищили свою активність у плані «насадження наших цінностей» у країнах із непідходящим кліматом. До речі, з приводу «ліквідації релігійного змісту» Різдва британські мусульмани висловилися дуже різко.
Звичайно, церкві теж є за що дорікнути. Отже, щось пішло не так із проповіддю, з поводженням. Не зуміли вчасно скорегувати свою політику. Але з іншого боку, те, що відбувається, — величезний плюс для самої церкви. Пам’ятаєте Старозавітну історію про Вавилонський полон і Залишок Ізраїлів? Випробування бувають різними. Когось «наказом ВЧК» «ліквідовують», тобто заганяють у катакомби багнетами. А когось намагаються «підкорегувати» демократичним шляхом. Другий шлях гуманніший — просто тому що безкровний. Але він по-своєму важчий. Тому що груба сила викликає природний протест і внутрішню потребу зробити навпаки. А м’яке підштовхування, таке собі батьківське наставляння, тим більше на шлях легший — зручніше. Як не піддатися? Це ж не зрадництво навіть, це «вимога часу», «неминуча модернізація», «продуктивна поступка» тощо. Випробування бувають різні, але всі вони даються нам для того, щоб знайти справжні цінності і, зрештою, себе.