Особливістю Першої світової війни (1914—1918) було те, що, попри досі небачене кровопролиття, бойові дії відзначалися вкрай низькою мобільністю. Буквально кількакілометрові просування вперед здобувалися ціною життів сотень тисяч воїнів. Це зовсім не було схоже на війни, наприклад, наполеонівської доби, коли ворогуючі армії за лічені дні долали території цілих країн.
У цьому впертому протистоянні значною мірою нівелювалися такі досі незамінні на полі бою людські риси, як винахідливість, самовідданість, героїзм, натомість на передній план виходила кількість — зброї, продовольства, «живої сили»… Мабуть, тому навіть обізнані з історією ХХ століття люди здебільшого мало знають про полководців «позиційної» війни. Досить сказати, що верховний головнокомандуючий військами Антанти маршал Фош, відомий насамперед завдяки штабному вагону, в якому 1918 року було підписано Комп’єнське перемир’я, а 1940-го — капітуляцію Франції у Другій світовій. А його німецький колега Гінденбург — завдяки своїй ролі у приході до влади Гітлера, і меншою мірою — перемогою у Східній Пруссії 1914 року. Набагато більший простір для тактичної гнучкості й розкриття індивідуальних рис давало протистояння на так званих другорядних театрах війни — на Близькому Сході і в Африці.
Велика війна у Європі мала зловісні наслідки для Чорного континенту, а надто для німецьких та австрійських поселенців у Германській Східній Африці, сучасній Танзанії. Колонізована німцями, починаючи з 1885 року, ця країна справедливо вважалася «перлиною» їхніх заморських володінь. Організація оборони найціннішої колонії Гогенцоллернів під час Першої світової війни пов’язана з іменем талановитого полковника Пауля фон Леттов-Форбека (1870—1964), який прибув сюди у січні 1914 року. Цей офіцер уже мав репутацію досвідченого командира: в 1904—1906 рр. він успішно діяв у Південно-Західній Африці (Намібії) проти повсталих племен гереро і готентотів і був обізнаний з особливостями війни на чагарникових ландшафтах Африки. Ще раніше, у 1900—1901 рр., Леттов-Форбек брав участь у придушенні знаменитого Іхетуанського («боксерського») повстання в Китаї, де він встиг добре вивчити тактику й бойові якості британських військ, зауваживши, зокрема їхню низьку маневреність. Леттов-Форбек швидко оцінив мілітарний потенціал країни й оперативне становище. Його висновок був однозначним: необхідно не розпорошувати незначні наявні сили для опору на місцях, а, навпаки, тримати їх разом, аби, як він сам казав, «схопити противника за горло».
Німецьке командування планувало завдати удару по якомусь із найближчих стратегічних об’єктів британців (наприклад, по Угандській залізниці) і втримати якнайбільше їхніх сил та ресурсів від використання на інших театрах війни. Коли в серпні 1914 р. британський флот обстріляв столицю Дар-ес-Салам, сподіваючись, що колонія здасться, Леттов-Форбек одразу позбавив влади місцевого губернатора-капітулянта й розпочав боротьбу. Він рушив на північ і повів війська вздовж кордону з Кенією, де його невеликі дисципліновані загони завдали декілька локальних поразок англійцям. А на початку листопада 1100 солдатів Леттов-Форбека відбили напад 8-тисячного англо-індійського десанту на стратегічно важливий порт Танга.
Однак уже наступного року тотальна перевага ворога примусила німців уникати масштабних операцій. З самого початку ізольовані від метрополії внаслідок панування флоту Антанти на морі, вони зробили ставку на використання солдатів-тубільців, відомих як аскарі. Військові табори, в яких проходив їхній вишкіл, було облаштовано на відстані приблизно одноденного переходу один від одного. Підготувати достатню кількість аскарі було важко, адже місцеві мешканці добре відчували ситуацію і схильні були підтримувати у війні об’єктивно сильнішу сторону. За жорстокі методи вишколу Леттов-Форбек невдовзі заслужив прізвисько Lete Viboko, що мовою суахілі означало приблизно «той, що застосовує батіг зі шкури гіпопотама». Але результат виправдав зусилля: кайзерівцям вдалося сформувати потужні колоніальні війська, здатні до ефективної збройної боротьби.
Не розпорошуючи основних сил, німці вдалися до дій малими партизанськими з’єднаннями («патрулями») — по кількадесят місцевих вояків-аскарі під проводом білих офіцерів. Кожна така група мала 200 набоїв. Ці загони паралізували комунікації і тилову діяльність британців. Організовуючи диверсійні рейди, німецьке командування вдало використовувало вроджені войовничість і мисливські здібності аборигенів, а також їхні гордість та марнославство, оперативно винагороджуючи найкращих підвищенням у званні. Навзаєм чорношкірі дякували своїм командирам вражаючою довірою і прив’язаністю. Так один поранений зв’язковий-аскарі відмовився від лікування, щоб мати змогу швидше повернутися до свого начальника — старого обер-лейтенанта фон Бока. Добре знаючи територію, аскарі могли практично будь-якої хвилини втекти від своїх німецьких командирів. Тому з боку тих африканців, які залишалися з Леттов-Форбеком, збройні дії дедалі більше набували характеру народної партизанської війни. Тим більше що в походах багатьох аскарі супроводжували й надавали посильну допомогу їхні жінки та діти.
Поки англійці, трохи спантеличені впертим спротивом, планували свої атаки у районі Кіліманджаро, німцям вдалося евакуювати більшу частину спорядження на південь — із цією метою вони навіть побудували вузькоколійку — і спокійно підготуватися до подальшої боротьби. Втративши надію подолати німців власними силами, британський уряд вирішив «дати впіймати злодія іншому злодієві». Проведення кампанії доручили переважно південноафриканським контингентам під керівництвом колишнього славетного ватажка бурських партизанів у їхній війні проти англійців 1899—1902 рр. Яна Сматса.
Сматс, який із ворога Британії перетворився на її вірного союзника, рішуче взявся за справу. У березні 1916 р. він розпочав наступ двома колонами від кенійського кордону в глиб німецьких володінь. Із заходу його підтримували британські та бельгійські війська. Рішучість Сматса дала результати: у серпні бурські війська досягли гір Морогоро та головної німецької залізниці, що сполучала морське узбережжя з портом Кігома на озері Танганьїка. Ризикуючи потрапити в лещата ворога, німці мусили 3 вересня здати Дар-ес-Салам і відступити на південь до долини річки Руфіджі. Втім, бури були менш пристосовані до дій в умовах тропіків, ніж «кляті кофри» — так расист Сматс називав чорношкірих солдатів фон Леттова. Тож його виснажене дощами і хворобами військо мусило зупинитися на досягнутому, до того ж самого Сматса незабаром було відкликано з Африки для участі в Імперській військовій конференції. І хоча більшість південноафриканців залишили Східну Африку разом зі своїм командувачем, він був упевнений, що Леттов-Форбек довго не протримається.
Однак дійсність спростувала сподівання бурського генерала. Адже після відбуття Сматса у німців знов залишився тільки один головний ворог — нестача продовольства та ресурсів, до якої вони вже встигли пристосуватися. І хоча Леттов-Форбек змушений був експериментувати з виготовленням хліба без пшеничної муки, його військо натомість успішно поповнювало свій раціон багатою дичиною: буйволами, антилопами, бегемотами та слонами. Вірні своїм бюрократичним традиціям, німці навіть розробили інструкцію щодо того, як уполювати гіпопотама, отримавши максимальну кількість м’яса і жиру.
Більш чи менш успішно партизани Леттова боролися і з іншими видами «дефіциту». Так, проблему нестачі солі розв’язали шляхом кип’ятіння морської води на березі, а цукор замінювала велика кількість дикого меду. Жінки пряли тканину з місцевої бавовни, шини робили з місцевої гуми, чоботи й черевики також виробляли з місцевої сировини, і навіть дизельне паливо виготовляли з пальмових горіхів. Німецькі плантації збільшили виробництво харчових продуктів і почали видобувати сурогатний хінін (який жартома називали «шнапс Леттова») для лікування малярії. На південніших територіях було декілька німецьких місіонерських шпиталів, і вони швидко перепрофілювалися на польові лазарети, хоча бинти довелося робити з кори дерев. Чимало допомогло німцям і спорядження з крейсера «Кенігсберг», який у липні 1916 р. зумів прорватися через британську морську блокаду. Його корабельні гармати, перероблені на сухопутні, та інше озброєння становили основу арсеналу частин Леттов-Форбека.
Організовано відступаючи перед набагато чисельнішими силами противника, Леттов-Форбек усе ж таки завжди шукав можливостей завдати ворогові поразки. У жовтні 1917 р., використовуючи інформацію від розвідників, він закріпився на добре облаштованій позиції в очікуванні ймовірних фронтальних атак. За чотири дні хвилі нападів нарешті розбилися об німецький захист. 5-тисячний корпус нападників втратив понад 40 відсотків особового складу. Німці захопили багато зброї, включно з кулеметами. Наприкінці 1917 р. основні німецькі сили з 300 європейців та 1700 аскарі попрямували до долини річки Рувума — кордону між Германською Східною Африкою і португальською колонією Мозамбік. Вони блискавично атакували великий португальський гарнізон, необстріляні й непідготовані солдати якого, зазнавши нападу з усіх сторін, швидко капітулювали. У гарнізоні було вдосталь провізії та амуніції, зокрема сучасні кулемети і гвинтівки, коні й набої. Так німці одним ударом позбулися більшості своїх проблем. На святкування нового, 1918 року офіцери навіть зробили своєму начальникові сюрприз — справжнє чисте ліжко із сіткою від москітів. А на новорічному столі опинилися португальські вина, кава, сигари й інші делікатеси. Багатство трофеїв додало німцям настрою, і протягом наступних тижнів рішучого просування вони легко захопили ще декілька португальських поселень, забезпечивши потреби війська на тривалий час. Тут, на території Мозамбіку, ще більш увиразнився партизанський характер кампанії Леттов-Форбека, оскільки місцеве населення вважало португальців поневолювачами й допомагало німцям.
У липні 1918 р. кайзерівці та їхні чорношкірі волонтери перемогли британо-португальські війська на одному із залізничних вузлів і його захопленням розв’язали проблему постачання ще на деякий час. Не маючи змоги швидко переправитися через велику річку Замбезі, що лежала на їхньому шляху, німці повністю змінили напрямок і вирушили якомога швидше на північ, сподіваючись заплутати своїх переслідувачів. Але тільки-но вони рушили у північному напрямку, як їх уразив поширений тоді у світі грип «іспанка». Після епідемії Леттов-Форбек залишився лише зі 170 німцями та 1400 аскарі. Тоді, знаючи від своєї розвідки про маршрути просування ворога, він перекинув війська через північний берег озера Ньяса і вступив до Британської Родезії. 11 листопада, того самого дня, коли в Європі виснажена війною Німеччина погодилася на перемир’я, африканські сили кайзера захопили у британців містечко Касама. Це був їхній останній успіх: уже назавтра британський головнокомандувач генерал Девентер повідомив Леттов-Форбека про згоду Берліна на припинення бойових дій. Проте й тепер, на п’ятому році війни, німецькі сили в Африці, що налічували на цей час лише 155 європейців та 1168 тубільців, були і морально, і матеріально готові продовжувати боротьбу. Свідченням ефективності керівництва Леттов-Форбека, його вміння надихати підлеглих є те, що, попри сумнівні перспективи подальшого опору й вищезгадану психологічну схильність до підтримки переможця, багато чорношкірих солдатів були готові йти зі своїм командиром до кінця.
Вже у Німеччині Леттов-Форбек дізнався, що досяг своєї мети і блискуче виконав обов’язок перед батьківщиною. Застосовуючи такі класичні елементи партизанської тактики, як гнучкість та імпровізація, самозабезпечення за рахунок місцевих ресурсів і обернення кількісної переваги ворога проти нього самого, полковник справді зміг утримати на Східноафриканському театрі непропорційно великі сили та ресурси Антанти. Судіть самі: проти незначних (до 14 тисяч вояків у найкращий період) і здебільшого погано озброєних загонів фон Леттова діяло понад 300-тисячне угруповання британських, південноафриканських, бельгійських і португальських військ, якими у різні часи командували 137 генералів. Загалом це мало допомогло Німеччині, і нам залишається тільки погодитись із суворим (мабуть, занадто) вердиктом авторів Харперської енциклопедії воєнної історії: «У вимірі Першої світової війни його дії, зрозуміло, ані найменш значної ролі не відігравали і цікаві виключно як приклад вольового й наполегливого керівництва».
Подальша доля Леттов-Форбека — досить типова для німецьких військовиків-консерваторів старого кайзерівського «призову». Своєю головною метою він вважав відновлення імперських порядків та імперського статусу Німеччини. Майже відразу по поверненні він очолив добровольчі загони (Freikorps — «Вільні корпуси») у Гамбурзі і допоміг уряду придушити організовані лівими заворушення. Перебуваючи на посту командувача військ області Мекленбург, Леттов-Форбек бере участь у військово-монархічному каппівському путчі 1920 року. Після його провалу йде у відставку, але колишня слава забезпечує «непереможному героєві» місце депутата Рейхстагу на наступні десять років. Будучи переконаним націоналістом, але не нацистом, Леттов-Форбек відмовився від запропонованої йому Гітлером посади посла в Лондоні. Натомість він продовжував підтримувати стосунки з деякими зі своїх екс-візаві часів Першої світової війни, зокрема зі Сматсом.
У Другій світовій Леттов-Форбек втратив обох своїх синів, але сам під опікою доньки пережив лихоліття благополучно. У перші найскрутніші місяці по війні йому стали у пригоді продуктові посилки від того-таки Сматса — мабуть, найнебезпечнішого й «найщирішого» ворога фон Леттова. Незадовго до смерті у 1964 р. старий вояка здійснив сентиментальну подорож Східною Африкою, де отримав якнайтепліший прийом з боку своїх колишніх аскарі, що допомогли йому увійти до пантеону видатних партизанських командирів світової історії.