Михайло Дзиндра на тлі своїх робіт (у лівому кутку — графічний автопортрет) |
Михайлові Дзиндрі не судилося реалізуватися як скульптору на батьківщині. Навчався він у львівській «Мистецько-промисловій школі» (МПШ) саме в період німецької окупації (1941—1944 рр.), що однозначно розцінили б як співробітництво з гітлерівською Німеччиною. «Совєти» цілком могли «розподілити» скульптора з дипломом МПШ на роботу в ГУЛАГ.
Уродженцю Галичини Дзиндрі важко було б ужитися з радянською системою ще й через його естетичні вподобання. Ще опановуючи ремесло, він захоплено слідкував за новітніми досягненнями світового формалістичного мистецтва. А в СРСР формалізм, м’яко кажучи, не схвалювався. До того ж побіжний погляд на список робіт, створених Дзиндрою під час навчання, гарантував скульпторові тавро «буржуазного націоналіста»: «Запорожець», «Кобзар», «Апофеоз України» та ін.
Молодий художник вирішив не ризикувати і почав «відступати» на Захід. Спочатку він на короткий час зупинився у Братиславі (Чехословаччина), потім знову змушений був переїхати – на територію, де не було радянських військ, — у Західну Німеччину. Незважаючи на відсутність будь-якої протекції, творча кар’єра нашого земляка складалася благополучно. Він продуктивно працював у реалістичному ключі. Очевидно, рівень цих скульптур був досить переконливий, якщо художники-арійці прийняли слов’янина Дзиндру до «Професійної спілки художників Німеччини», після чого наш співвітчизник почав виставкову практику. Показувати німецькій публіці, яка зналася на мистецтві, було що: за сім років перебування в Мюнхені Михайло Дзиндра створив сімдесят тематичних скульптур.
Здавалося б, чого іще?! Проте замість того щоб зміцнювати свої життєві і творчі успіхи в країні з глибинними артистичними традиціями, Дзиндра надумав залишити її. Серед причин, які штовхнули його на чергову зміну місця проживання, було й те, що до початку 1950-х він остаточно втратив інтерес до «повторення природи», тобто до реалізму, і вирішив цілком присвятити себе абстракціонізму. За передвоєнний і воєнний періоди багато абстракціоністів, налякані Гітлером (войовничим опонентом «перекручень у мистецтві»), іммігрували до США. Кількість не забарилася переростити в якість, і Америка за відносно короткий час стала, так би мовити, передовим фронтом абстракціонізму. Дзиндра вирушив підкоряти Америку.
Тут він не лише потрапив до «десятки нью-йоркської групи українських художників» (куди входили також Олександр Архипенко, Юрій Соловей та інші відомі фахівцям майстри), а й був визнаний американською критикою. Виставлявся в багатьох містах США, навіть там, де української діаспори майже не було. У Флориді, останньому місці проживання Дзиндри в Америці, донька придбала йому чотири гектари землі для створення музею. А місцева влада виділила щорічну фінансову підтримку в розмірі 10 тисяч доларів. Решту нескладно було знайти в спонсорів. Для розвинених країн це нормально: художникам з ім’ям в Америці допомагають серйозні бізнесмени.
Зрозуміло, скульпторові хотілося б, щоб такий музей був створений на його батьківщині. В цьому бажанні було все — і підсвідома ностальгія, і усвідомлений патріотизм. Що там казати, Михайлові лестило, що американці вважали його своїм художником, до того ж як абстракціоніст він справді сформувався в американському культурному контексті. Водночас він сприймає як комплімент ідентифікацію «український художник».
Коли Україна в 1991-му проголосила незалежність, Михайлові Дзиндрі був 71 рік. Для переважної більшості людей — не найкращий вік для початку нового життя. Зазвичай люди в цьому віці за жодні обіцянки не погоджуються залишити нагріте місце. Однак не в нашому випадку! Певне, роки і стан душі нашого героя десь розминулися, і він, окрилений, «полинув на рідну землю». Влада Флориди поставилася до рішення Дзиндри з розумінням: в Америці є не один музей абстрактного мистецтва, а в Україні з цим складно.
А «рідна земля»... Пострадянська дійсність в Україні виявилася не зовсім українською. І вже тим більше, нова українська влада виявилася не схожою на владу американську. Всупереч наївним очікуванням, із розпростертими обіймами Дзиндру ніхто не зустрічав. Тодішньому політичному керівництву взагалі не було діла до якогось дивакуватого «американського старого». Приймали його лише на рівні «культурного керівництва». Начальник Львівського обласного управління культури начебто зрадів пропозиції отримати в дарунок сотні творів абстрактного мистецтва, але... Вільних площ, на яких можна було б створити новий музей, управління не мало, а «підселити» скульптури у вже існуючі музеї також було неможливо — скрізь свої експонати в запасниках припадають порохом. Начальник ремствував, що Київ виділяє недостатньо коштів на утримання діючих музеїв, а про гроші на створення нового взагалі не йдеться.
Добре. Дзиндра подався до столиці — на прийом до міністра культури (тоді І.Дзюби). Міністр доручив розглянути питання якомусь своєму підлеглому. А підлеглий запропонував віддати роботи в Переяслав-Хмельницький, де саме здали новий будинок музею. Дзиндрі це місто видалося далеким від людських потоків, і він відмовився.
Після невдалого спілкування з представниками держави Дзиндра вирішив звернутися до українських підприємців. Реакція наших бізнесменів виявилася ідентичною реакції наших держслужбовців. Найспівчутливіші погоджувалися прикрасити модерністськими скульптурами свої офіси. Готовності допомогти з організацією окремого музею ніхто з грошовитих людей не виявляв. Та й законодавство не давало потенційним меценатам жодних пільг в оподатковуванні. (До слова, ситуація не змінилася й досі.)
Іншого виходу, як самому створити у Львові музей своєї скульптури і подарувати його державі, Михайло Дзиндра не бачив. У самому обласному центрі вільної території під будівництво, звичайно, не знайшлося. Хтось порадив пошукати щастя в передмістях Львова. Там у 1992 році земля ще не була в дефіциті. Селищна рада приміських Брюховичів, які вважаються курортом, проголосував за те, щоб передати Дзиндрі під український музей модерністського мистецтва безоплатно в довічне користування чотири гектари. Крім самого приміщення музею, на цій площі мав розкинутися «сад скульптур». Ці чотири гектари були із сюрпризом — в одному з кутків виділеної території до 1991 року функціонував «спецзаклад МВС», який у народі звався «катівня». Проте довелося брати що дають.
Не встиг Михайло знайти спільну мову з владою Брюховичів, як раптом виникла нова проблема. І хто б ви думали її створив?! Правильно, родичі. В той час, коли художник поїхав до Америки по першу партію скульптур, його спритний племінник (не емігрант) зареєстрував територію на себе і розгорнув на ній виробництво дорожніх знаків. Селищна рада, виявивши обман, відібрала землю. Скульптор повернувся з контейнером робіт, а розміщувати їх нема де!
У пошуках притулку для своїх скульптур їхній автор їздив і до курортного Трускавця, розташованого за сто кілометрів від Львова. Спочатку тут усе укладалося начебто нормально. Ділянку під майбутній музей місто виділяло безоплатно. Проте незабаром мерія встановила таку орендну плату, ніби йшлося не про культурний заклад, а про ковбасний завод. І це при тому, що сторони зійшлися на думці, що мати музей у місті-курорті, де відпочивальникам після процедур особливо нема куди податися, буде корисно.
Поїздивши країною у пошуках території, 1995 року Дзинра повернувся до Брюховичів і поруч із будинком, який побудувала його донька (вона також мала намір жити в Україні, але, не вписавшись у наші реалії, виїхала назад до США), почав самовільне будівництво.
2002-го політичне і культурне керівництво в області замінилося. Нові обласні керівники виявили більше розуміння проблем Дзиндри. Тим більше що допомагати художникові, котрий вирішив будувати музей на власні гроші, приємніше, ніж виділяти державні. Заради будівництва музею Дзиндра продав свій будинок у Флориді. Начальники вплинули на Брюховицьку селищну раду, і вона повернулася до питання формального виділення земельної ділянки під музей скульптури.
На жаль, ситуація із земельним питанням змінилася. До цього часу багато наших співгромадян уже зуміли зібрати пристойні капітали й усвідомити, що земля є цінністю. Тому на старі чотири гектари Дзиндрі вже можна було не розраховувати, вільною залишилася лише п’ята частина території. Під тиском згори селищна рада все ж таки ухвалила рішення виділити художникові 76 соток. Проте незабаром і від цієї ділянки селищна рада почала потихеньку відрізати шматки. Не будемо заглиблюватися в бюрократичні деталі, скажемо тільки, що зупинити процес «танення» ділянки вдалося на позначці «44 сотки» (якраз під колишньою «катівнею»).
Тих 110 тисяч доларів, які Дзиндра виручив від продажу свого будинку у Флориді, в умовах подорожчання українського життя на будівництво музею вже не вистачало. На матеріали — ще так-сяк, а от щоб найняти потрібну кількість будівельників подеколи коштів не було. Тільки перевезення скульптур з’їло 28 тисяч доларів. Тож довелося пригадати молодість і особисто долучитися до будівництва: у США Михайло заробляв на життя тим, що купував запущене житло, особисто розробляв проект реконструкції і своїми ж руками реалізовував його. Будівельником в Америці Дзиндра був три місяці на рік: зароблених за цей час грошей йому вистачало, щоб решту дев’ять місяців віддаватися «чистому мистецтву». Він умів робити все: від креслень і кладки до покрівельних і оздоблювальних робіт. Цей досвід Дзиндра й використовував, зводячи під Львовом павільйон у 1450 квадратних метрів, із двосхилим, зміщеним за рівнем, дахом. На місці зсуву даху він передбачив довге слухове вікно, крізь яке в приміщення збоку проникає рівне верхнє світло.
Постає запитання: а чому художник не годувався за рахунок скульптурного ремесла? Може, його роботи не купували? Часом купували... Точніше, Дзиндра іноді продавав свої скульптури, якщо терміново потрібні були гроші. Коли матеріальне становище поліпшувалося, він намагався викупити свої роботи назад, щоправда, їхні власники зазвичай відмовляли авторові. Михайло вважав, що робота на ринок може повести художника в кон’юнктуру.
Якщо до некомерційного погляду Дзиндри на мистецтво додати ще й те, що протягом багатьох десятиліть він доглядав паралізовану дружину й практично самотужки виростив трьох дітей, то залишається тільки захоплюватися цією людиною. Проте, незважаючи на труднощі, Михайло Дзиндра зумів створити понад тисячу творів мистецтва, більшу частину яких перевіз в Україну.
Перевезення скульптур — окрема пригода. І річ навіть не в тому, що їх довелося перевозити в чотири заходи. Найцікавіше відбувалося на кордоні. Від Дзиндри вимагали оплатити і мито на самі скульптури, і податок на вартість перевезення. В одеському порту один із митників без натяків сказав скульпторові: «Ви або найбільший патріот, або найбільший ідіот!». Розміри мита вдалося мінімізувати, занижуючи вартість робіт до вартості матеріалу, з якого вони були виконані. А от ПДВ довелося сплачувати.
Повторно з проблемою сплати держмита довелося мати справу, коли вже почалася передача будинку музею і скульптур у власність Львівської галереї мистецтв (ЛГМ). (На утримання музею скульптури як окремої музейної структури в держави також не знайшлося ресурсів). Хоча цього разу держава сплачувала сама собі: витрати лягли на ЛГМ, державну структуру.
Прийняття подарунка влетіло в копійку. Євстахія Шимчук, головний фахівець Львівського обласного управління культури і мистецтвознавець, згадує: «На момент, коли доводилося оформляти папери на передачу музею державі, будівля коштувала, грубо кажучи, кілька мільйонів гривень. Десять відсотків мита склали б десятки тисяч гривень. Якщо оцінювати скульптури Дзиндри навіть так, як вони коштували в сімдесяті роки, то в середньому кожна робота обійшлася б у 14 тисяч доларів в еквіваленті. Десять відсотків держмита — це 1400 доларів. А в музеї є 808 робіт. Помножте ці величини — і одержите трохи більше мільйона доларів, у гривнях — майже шість мільйонів! Крім цього, потрібно було ще сплатити акцизний збір і ПДВ: на картини і будівлю. Яка сума могла б вийти у підсумку, ми вже й не рахували — в нас і без того волосся стало дибки. Щоб уникнути цих сплат, потрібно було спеціальне рішення уряду. Ми писали в Кабмін...».
Кабмін порадив діяти відповідно до законодавства. Добре, що юристи знайшли суперечності в правовій базі з цього приводу і, спираючись на Декрет Кабміну «Про державне мито», зуміли позитивно вирішити ситуацію. Беручи скульптури на баланс, ЛГМ просто оцінила їх по одній гривні за шедевр.
Як результат таких от «неймовірних пригод американця в Україні» на початку жовтня минулого року наша країна, особливо того не прагнучи, одержала свій перший музей скульптури ХХ століття, який фактично заповнює відсутню в історії вітчизняного мистецтва ланку абстракціонізму. Як зазначалося на урочистому відкритті музею, його поява є важливою подією не лише для Львівщини, а й для всієї країни. Борис Возницький, директор ЛГМ, Герой України, сказав, що таким музеєм не може похвалитися не тільки Київ, а й багато країн сучасного світу. Принаймні в країнах колишнього СРСР, включаючи Росію, за даними Б.Возницького, нічого схожого немає.
Чесно кажучи, перше відвідання музею в Брюховичах у автора цієї статті, не обізнаного з тонкощами абстракціонізму, викликало певну розгубленість. У таких випадках (з розрахунком на дилетантів) в експозиції розміщують кілька робіт в академічній манері. Мовляв, любий екскурсанте, художник може ліпити, як усі, але це йому нецікаво. На жаль, реалістичні роботи Дзиндри не збереглися. Та й як вони могли зберегтися, якщо він їх винищив власноруч іще в Німеччині! Втім, збереглися фотографії реалістичних робіт цього майстра. Охочі можуть звернутися до альбому «Скульптура Михайла Дзиндри», підготовленого Богданом Місюгою. Власкор «ДТ» так і зробив — і переконався, що автор абстрактної скульптури академізм опанував уповні, отже, має право на експерименти.
«Абстрактне мистецтво вимагає роботи розуму», — повчала мене мистецтвознавець Є.Шимчук. Для любителів мистецтва, які вирішили відвідати новий музей, розумова робота знайдеться. Величезну роль, як зауважив проректор Львівської академії мистецтв Орест Голубець, музей відіграватиме в навчанні молодих українських художників.
Що ж, дарувальник, нарешті, міг би заспокоїтися. Інший на його місці (хоч інших таких знайдеться небагато), напевно, так би й зробив. Але не такий Михайло Дзиндра! У нас ще є плани! Невгамовна творча людина мріє створити ще один музей своїх творів — у нього є вісім сотень живописних робіт. На жаль, грошей для будівництва в нього вже немає...