Школа нагадує сільську хату з білим мазаним коридором, по один бік якого класи, по інший — спальні. Тісно, зате тепло. Діти сплять у класних кімнатах уже четвертий місяць, відтоді як їхній район накрила крижана стихія, і інтернат залишився без електроенергії. Врятували від холоду пічки-грубки, що збереглися в шкільних приміщеннях.
У повоєнний сирітський час тут, у селі Чорна Красноокнянського району, був дитячий будинок, із 1966 року його перепрофільовано в школу-інтернат для розумово відсталих дітей. Сьогодні в ній живе й учиться за спеціальними навчальними програмами 128 дівчаток і хлопчиків із усього району.
...Відкриті дитячі обличчя, зацікавлені очі. Годі вловити в них тінь розумової відсталості... Однак дітям важко дається навчання. Багатьох через специфіку психічного захворювання неможливо навчити писати і рахувати. І кількість таких дітей у провінційних інтернатах, за спостереженнями директора спецшколи Тетяни Положнюк, зростає день у день. Основний діагноз — олігофренія.
У коридорі інтернату стенди з матеріалами Конвенції про права дитини ООН, історія ООН. Тетяна Положнюк вважає, що її вихованці мають знати свої права, щоб зуміти постояти за себе. Щоправда, дітям із проблемами психічного розвитку це зробити непросто. Тому за їхню подальшу, післяінтернатівську долю відповідає керівництво інтернату. На недієздатних оформляються пенсії по інвалідності. Чимало випускників повертаються в рідні домівки (у кого вони є). А взагалі, за словами Тетяни Положнюк, працевлаштування випускників інтернату — у компетенції місцевих сільських рад. «Норма» ж іде вчитися до ПТУ на мулярів, штукатурів, шоферів...
Випускниця інтернату молдаванка Валя Сапеску співає і танцює прекрасно, а от навчання дається їй важко. Нині Валя вчиться на маляра-штукатура. А в спецшколі перебувають її п’ятеро братів і сестер. Тата з мамою позбавили батьківських прав. Єдине, що залишилося дітям від них, — спадкові проблеми психічного розладу.
У Красноокнянському районі живе кілька таких «спадкових» сімей. З точки зору узвичаєної норми матеріального добробуту, вони непогано влаштовані: свої будинки, машини. Але Тетяну Положнюк непокоїть, що психічний недуг батьків може виявитися навіть через покоління...
* * *
У Котовській загальноосвітній школі-інтернаті для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без батьківської опіки — 340 учнів, із них 40 — круглі сироти.
— Тим, хто добре вчиться, ми допомагаємо влаштуватися в коледж Первомайська, у Київський військовий ліцей, — розповідає педагог-організатор Світлана Кравчук. — Багато наших випускників учаться у вузах Одеси. Вони звелися на ноги і допомагають нашим вихованцям.
...Другокласниця Настя Єгорова малює весну. На аркуші — жовте сонечко, сині хмари, зелена трава... Психологи стверджують, що коли дитина вибирає яскраві фарби, значить, її психіка в нормі.
Однак семирічна дівчинка потрапила до інтернату із дуже тяжкою психічною травмою. Настя три доби просиділа під ліжком, на якому лежала вбита мати. Трагедія сталася на очах дитини, і маленька, ховаючись від гніву вітчима-наркомана, не залишала свого захистку, доки її не знайшли сусіди. Знадобилося два роки роботи психологів і педагогів, щоб остаточно вивести дитину зі стану стресу. Але на слово «мама» дівчинка досі реагує неадекватно.
— Відмовники — наш основний контингент, — розповідає завуч Котовської школи-інтернату Людмила Покровчук. — І ніяке колективне виховання не замінить їм сім’ю. Навіть найгірша сім’я це — сім’я!
Людмила Покровчук — педагог прогресивних поглядів. Вона вважає, що інтернатна система, у тому вигляді, в якому вона існує з радянських часів, себе вичерпала. І сьогодні педколектив Котовського інтернату працює над ідеєю створення ВЕЛИКОЇ СІМ’Ї для своїх вихованців, позбавлених батьківської опіки. Її мета — прищепити «колективній» дитині почуття сім’ї, створити домашню ауру навколо маленької, залишеної напризволяще людини, щоб вона відчула себе потрібною в тій соціальній схемі виховання, об’єктом якої волею долі їй довелося стати. Йдеться про «сімейні» узи спадкоємності між усіма етапами громадського життя дитини: дім маляти — дитячий будинок — інтернат — ПТУ — робота — власна сім’я.
До альтернативних нововведень, — наприклад, до виховання дітей-сиріт у дитячих будинках сімейного типу, у Котовській школі-інтернаті ставляться з певною часткою скептицизму. Ідея хороша, але не для всіх. З інтернату в подібний будинок в Овідіополі — єдиний в Одеській області — взяли лише одну дитину.
— Чи берете ви участь в експерименті зі створення фостерних сімей?
— Фінансування програм по прийомних сім’ях зараз покладено на місцеві бюджети. А в них на це грошей не вистачає. Тому все упирається в матеріальний бік. Якби вирішити фінансову проблему, то, гадаю, знайшлися б люди, котрі забирали б наших дітей до себе на виховання.
А поки таких бажаючих небагато, вчителька молодших класів Марія Антонівна на вихідні по черзі запрошує своїх учнів до себе додому. І там проводить позакласові факультативи «життя в сім’ї»: учить смажити картоплю, заварювати чай, розповідає, як прати білизну і приймати душ в індивідуальній ванній кімнаті, намагається пояснити малюкам, що таке приватне житло й особисте життя...