Дебати щодо реформування державних і комунальних газет уже обросли цілою купою аргументів. Достатньо аналітики, правових доводів і статистики, але не завадить «приправити» цю страву і живим, персоніфікованим фактажем: щодо сучасної районної влади і проблем комунальної преси.
«Свіжою головою» — вперед
Пропозицію очолити «районку» я сприйняв і як своєрідний виклик долі. Бо, висловлюючи думки з проблем місцевої преси, ніби чув голос колег: якщо ти такий розумний, доведи, на що сам здатен у наших умовах.
Тепер ось і себе показав, і на людей подивився. Люди ці — кількасот, переважно симпатичних, соціально активних осіб — багато років, а то й десятиліть знайомі між собою. Тут діти на очах змінюють батьків — у тому числі й у складі райради. Вони керують підприємствами та установами, співпрацюють, дружать, ворогують, надають один одному послуги й отримують навзаєм — тобто складають досить згуртовану владну верхівку одного з районів Великого міста.
Жодного з цих депутатів, чиновників чи директорів до запрошення на посаду я не знав: сам нікому нічого не був винний, і мені теж. На відміну від «своїх», мене, що цілком природно, сприйняли як чужинця, інкорпорованого з іншої території.
Але насправді ситуація була дещо складніша, бо прийшов я не з іншої території, а з іншого «поверху». Так склалося життя, що тридцять років після журфаку працював лише в загальнонаціональних виданнях, спілкувався з верхніми ешелонами влади і не спілкувався в апаратному середовищі не тільки цього, а й жодного іншого району чи міста: тобто виявився не просто прибульцем, а взагалі «парашутистом», який потрапив на ігрове поле навіть не збоку, а згори.
Отже, побачив владну гру в ролі, як кажуть газетярі, «свіжої голови». Зрозуміло, що погляд, не замилений попереднім спілкуванням, дає можливість скласти значно контрастнішу картину, хоч і менш глибоку.
Другий експеримент — на перехресті
Пішовши «на районку», я повернувся одразу до двох проблем, які вже висвітлював у «ДТ»: місцева преса і стосунки «людина — влада» («Експеримент біля парадного під’їзду»).
Експеримент полягав у вивченні рефлексії місцевої влади на звернення громадян. Апарат спілкувався зі мною за принципом «чорної скриньки»: отримав заяву — дав відповідь. Чому відповідь складено так, що ні в які ворота не лізе, було невідомо. Чому чиновники демонструють разючу некомпетентність, не несуть жодної відповідальності за знущальну тяганину, можна було тільки припускати.
Одним словом, залишилася невідомою особова конкретика: ХТО ці люди, ті чиновники, і ЧОМУ вони саме так реагують на звернення громадян. З’явилася нагода отримати відповіді зсередини, продовживши «дослідження на собі».
Такі автобіографічні методи аналізує, зокрема, кафедра соціології Києво-Могилянської академії. Їх називають якісними: вони дають не статистичні, а уособлені відповіді на важливі запитання фахівців. Наприклад: щоб отримати від держави певний документ, — скільки часу потрібно витратити громадянинові N, якщо він не виходитиме за межі правового поля?
Взагалі-то всі знають, що багато. А ось я можу дати точну відповідь: витратив 13 місяців, тим часом мої колеги, які «попросили, кого треба», упоралися за один день. Отже, плата українського громадянина за законослухняність у 2002 році становила 13 місяців тяганини за одну послугу.
Як для держави правової і соціальної (за Конституцією), то це занадто, і не дивно, що це мало наслідком Майдан-2004. «Злочинний режим» заплатив владою за зухвале нехтування інтересами і гідністю особи. «Помаранчеві» ж втратили владу не тільки тому, що не поділили портфелів, а ще й тому, що у свою чергу теж відверто нехтували думкою та емоціями «східняків», які складають без малого половину громадян держави.
Здавалося б, яким чином стосуються району зміни на печерських пагорбах? А тим, що там досі не зовсім усвідомлюють: десятки мільйонів громадян спілкуються з владою не по телевізору, не на Грушевського чи на Банковій, а в своєму районі. Основа уявлення про владу складається саме тут, унизу: у своєму будинку, у житловій конторі, у міліцейській дільниці, у місцевому суді, у трамваї, з місцевої газети.
І вже з огляду на це, як на мене, преса «національного масштабу» мала би краще пильнувати за районними процесами. Тим більше що місцеві структури невдовзі мають отримати додаткові повноваження разом із відповідними фінансами. Як місцева влада готується застосувати ці повноваження? Які люди і як можуть це зробити? Хіба ці питання цікавлять мене одного?
Стосунки з пресою, зрозуміло, вельми специфічна сфера, і не можуть демонструвати владу в усій її різноманітності та суперечливості. Але ж, «пана видно по халявах»: хіба не досить побачити людину в одному конфлікті, щоб уявити її в інших ситуаціях? Та й перше враження багато важить…
Своя преса не завадить?
Кияни бачили, як вдало провів останню виборчу кампанію Громадський актив Києва (ГАК), про який іще напередодні ніхто ні сном, ні духом. ГАК не мав жодної газети, але зміг подати себе як захисник інтересів усієї громади, а відтак отримав мандати до Київради і багатьох райрад міста. Та й блок Л.Черновецького виграв посаду міського голови і утворив фракції в райрадах, хоча спирався лише на одну газету.
Тим часом команда О.Омельченка контролювала чималеньку телерадіокомпанію, кілька друкованих видань, мала досить вільний доступ до національних каналів, а вибори програла.
Спираючись на подібні факти та опитування в регіонах, представники Української асоціації видавців періодичної преси (УАВПП) висловили думку, що в наш час місцевим керівникам своя газета не дуже-то й потрібна. Бо «електоральна» ефективність комунальних видань настільки мізерна, що не варта клопоту і коштів, які на них витрачає місцева влада. А під час виборчих перегонів можна застосувати інші, новітні засоби — як зробили ГАК чи той-таки
Л.Черновецький.
Мабуть, такої думки дотримувалися й керівники районів Великого міста: вони сяк-так підтримували свої видання, але ті роками мали досить немічний вигляд. Винятком став «мій» голова райради (і райдержадміністрації — надалі РДА), який вирішив, що варто з бюджету вилучати щороку по півмільйона, аби випускати свою газету для скриньки кожного мешканця. (Цікаво, що цей прояв оригінальності збігся з іншим проявом винятковості голови: «мій» став одним з небагатьох районних голів, що зберегли посади після обох виборів: президентських-2004 і парламентських-2006).
Проект, щоправда, доручили аматорам, які одразу ж «відзначилися»: від явно невдалої назви для нового видання до рішення щомісяця випускати по два восьмишпальтові номери, хоча чотиришпальтовий тижневик (за ті ж гроші) більш ефективний, що очевидно для фахівців. Виявилося також, що в турботах про матеріальні активи (приміщення, меблі, комп’ютери etс.) видавці якось недоврахували проблему журналістів. Зарплату, наприклад, їм заклали настільки мізерну, що вже один цей рядок кошторису прирікав на провал великі сподівання голови.
Та й майбутнього редактора ініціативна група планувала обмежити правами відповідального секретаря, збираючись самостійно визначати зміст номерів. Хто ж на такі умови піде? Взяли одного, той за місяць пішов, другий — не тягне, а час іде: проект почав валитися, як та дефективна ракета — просто на пусковому майданчику.
Третього редактора знайшли вже з допомогою Інтернету. Так я й з’явився в цьому проекті: український чорт із табакерки або давньогрецький бог з машини — кому що більше до вподоби. Щоправда, наймачам довелося суттєво скоригувати плани, бо я докладно пояснив їм професійні мінімуми стосовно зарплат журналістів та функцій редактора. Трохи поторгувалися, але погодилися.
Запевняння видавців щодо наміру створити періодичне видання для спілкування влади і громади мене цілком улаштували, оскільки узгоджувалися з моїми моральними та професійними стандартами. Тим більше, що анонсовані наміри були досить логічні, політично обґрунтовані, і навіть зафіксовані Програмою газети. Адже 300 тисяч мешканців району на віче не збереш, до того ж вони майже нічого не знали про роботу обраних депутатів на чолі з головою ради, не мали змоги регулярно апелювати до влади напряму — зі сторінок своєї газети. Тож чи не вдячна справа для журналіста: німим надати вуста, щоб сказати, а глухим — вуха, щоб почули?
Які кадри вирішують…
Занурюючись у ситуацію, я не мав особливих ілюзій щодо майбутнього виробничого середовища. Хто нині не знає, що влада — це товар, беруть його оптом і під обіцянки, а реалізують уроздріб і за грубі гроші? Знав і я, але головним чином теоретично: не відчував «владно-товарної» глибини ураження верхівки, не бачив уособлено, в яких формах та емоціях це виявляється.
На те й експеримент, що робочі гіпотези дослідників перевіряються конкретними фактами з живими обличчями. Наприклад, керівником редакційно-видавничого проекту, моїм безпосереднім начальником було призначено… гінеколога. Він перший очолив нове ТОВ «Медіа-Привід», що виграло змагання на видання «районки». А звільняв мене вже залізничник.
До речі, лікар був не найгіршим варіантом, бо після інституту встиг повчитися в аспірантурі, покерувати профспілковою організацією, а також, хай торговельним, але підприємством. Залізничник же не знав і того — не кажучи вже про такі суто професійні «дрібниці», як журналістика, редакція, робота на ринку ЗМІ тощо.
Втім, в обох моїх директорів вистачило здорового глузду до пори до часу не вчити редактора випускати газету. Завдяки деяким розбіжностям між видавцями вдалося розробити спеціальну угоду «Про розмежування повноважень між директором і редактором», а по суті — про невтручання директора в процес випуску.
Як результат — лікар за кілька місяців звільнився, бо не витримав тривалого неробства і цілковитої безперспективності своєї, явно зайвої, посади.
Країна рад — район порад
Редакторові-«чужинцеві» з перших днів заходилися радити, що потрібно друкувати, заступники голови РДА і зо два десятки «козирних» депутатів. Коли загальна кількість порад на один номер перевищила десяток, я схопився за голову: «Хлопці, ви що, з глузду з’їхали? Мене ж найняли робити газету. А вимагаєте — дошку пошани».
Написав роз’яснення голові: «Примусити людей читати газету наказом чи розпорядженням неможливо. Неможливо застосувати навіть підкуп чи залякування. Щоб мешканці району читали видання, на його сторінках має бути цікава та ще й корисна інформація. Тематична структура такої інформації відома з наукових досліджень і опитувань читачів. На основі цих відомостей, з урахуванням конкретних умов, нова редакція запропонувала нову модель газети. Оскільки побажання «порадників» їй не відповідають, то не можемо їх задовольняти».
Голова погодився. Але — хто «порадникам» указ?
Уже згодом зрозумів, що «активістам» не дуже й потрібні були ті подяки, які вони вимагали друкувати. Це була підсвідома захисна реакція, бо люди боронили найдорожче: чиновники — право на «ексклюзивний» доступ до голови і на безвідповідальне керівництво, депутати — право на дещицю громадського пирога (газетної площі). Вони свято вірять, що газетну площу комунальної газети, як і всі громадські ресурси, можна і треба дерибанити, бо «Так же всі і скрізь роблять!».
Відмова чужака друкувати все і так, як від нього вимагають «впливові особи», викликала щире збурення громадськості. На сесії райради голові ледве вдалося отримати більшість голосів для погодження моєї кандидатури на посаду редактора. Щоправда, невдовзі депутати побачили, що «цей дивак» на їхні конкретні бізнеси не зазіхає, і перша хвиля невдоволення почала спадати.
Поступово сторони дійшли компромісу: рекомендації редакторові може надавати тільки голова РДА — на правах керівника засновника газети. Найтямущіші депутати почули нарешті мою пропозицію подавати до редакції не подяки, а факти про те, що справді доброго чи корисного зробив ваш протеже. Управління і відділи припинили надсилати вказівки, а деякі керівники навіть почали надавати інформацію. Тобто з величезним скрипом, вкрай повільно ми будували явище тут раніше не бачене: нормальні робочі стосунки редакції із структурами апарату.
Цей відносно спокійний час ми й використали для перетворення сіренького на пристойне, хоч і маленьке, видання. Досвід випуску «читабельної» газети разом із давнім знайомим літредактором ми вже мали, жодних проблем тут не виникло, і результат відчули зі зворотного зв’язку. А найбільш об’єктивне визнання «читабельності» газета здобула серед рекламодавців — адже вони голосують своїми власними гривнями.
Ось тут і знялася друга хвиля. Одна справа — газета, якої майже ніхто не читає. А ось популярна газета — це вже зовсім інше. Це товар, до якого з’явився цілком усвідомлений, реальний інтерес: засвітитися на сторінках не тільки перед керівництвом, а ще й серед електорату. Від осені 2004-го вимоги до редактора почали невпинно зростати: від керівних чиновників до депутатів районної, міської і Верховної рад.
Верхівка не хотіла знати і чути, що їхні претензії технологічно нездійсненні. Один депутат на сесії несамовито кричав і люто тупав ногами: «Це поганий редактор! Раніше був гарний! Поверніть попереднього!». Вгодований, немов рожеве поросятко, лисуватий чолов’яга середніх років верещав, як примхлива дитина в істериці. І це при тому, що жодної претензії він ніколи не висував, і що під керівництвом «поганого редактора» редакція отримала «Золоте перо» у своїй категорії — «За найкращу районну у Великому місті газету».
Моя твоя не розумій!
Влада настільки просякла «владно-товарною» технологією, що вже нездатна уявити у своєму середовищі інших, тобто здорових людей: тих, хто живе тільки на зарплату і професійно робить свою справу; хто чинить так, як обіцяє; хто знає і дотримується законодавства…
«На якій підставі ви даєте мені рекомендації?» — якось поцікавився я в однієї з чиновниць. У людини перехопило подих, вона зблідла, потім почервоніла і мовчки (що «такому» можна відповісти?) спалила мене поглядом — ніби сказав якусь непристойність.
В її очах, за місцевою мораллю, це справді непристойно — тому й викликає цілком щире обурення. Бо ніхто й ніколи тут так питання не ставив, бо це середовище наскрізь просякнуте патерналізмом. Вони досі й гадки не мали, що для своїх вимог-порад-пропозицій треба мати ще й якісь підстави: професійні, правові etc. Тут чинять за іншими критеріями: звичками, бажаннями, прецедентами, власними уявленнями.
Взагалі-то вони знають, що є закон (нехай там юристи розбираються), і є життя — то окремо. Ця позиція цілком узгоджується з реальністю. Адже, за порушення закону тут не карають, а от за непослух — неминуче. За слухняність — оплата за принципом: у нас «всё схвачено, за всё уплачено!».
Причиною претензій до редактора було тільки те, що ситуація з редакцією склалася не за звичним сценарієм банальної бюджетної годівниці. Бо видавці, надаючи редакторові можливість створити газету, змушені були тимчасово призупинити свої наміри. Тобто в той період усе йшло «не так», як звикли: бюджетні кошти редакція витрачала за призначенням, газетною площею редактор не торгував, оскільки це суперечить законодавству.
«Так у житті не буває! — волав їхній досвід. — Він просто прикидається чесним, знущається з нас». «Ти хто такий? Що це за розумник? За наші ж кошти!» Той факт, що кошти не приватні, а бюджетні, нічого не змінює: «А хіба не ми цей бюджет затверджуємо?».
У ланцюгу непорозумінь показовою виявилася «справа банкірів». Районна філія банку не дуже вправно розпочала акцію із погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги за рахунок «заморожених» з 1992 року внесків. Про величезні черги і невдоволення клієнтів газета надрукувала лист читача. Що тут зчинилося! Якого переполоху наробило в районних кабінетах!
Одразу два заступники голови РДА зажадали пояснень. Діставши підтримку, керівник філії зажадав спростування і сатисфакції за шкоду діловій репутації. Я дуже зрадів, коли отримав претензію, бо тепер мав на руках документ, а не телефонні нагінки. Отже, газета отримала можливість оприлюднити факт безпідставного тиску на редакцію. Таким чином газета на очах перетворювалася із простого інформатора громади (про недолік у роботі філії банку) в постраждалого захисника законного права читачів критикувати недоліки та реалізовувати свободу думки на її сторінках.
Райрада і РДА, здавалося б, мали радіти, що їхня газета (вони ж співзасновники!) здобуває довіру їхнього ж електорату. Та де там! Ніхто з них не міг припустити, що редактор нічого з цього «не має»: були цілковито впевнені, що газета «наїхала» на банк на замовлення конкурента, хоч і досі не знаю, хто був тим загадковим персонажем.
Маючи хибне, але тверде переконання в тому, що має місце нечиста гра редактора, хтось в РДА, на свою біду, пообіцяв банкірам: мовляв, питання владнаємо. Проте воно ніяк не хоче владнатися! На карту поставлено репутацію влади! Утворили комісію, від редактора зажадали письмових пояснень, знову почали вимагати «залагодити» конфлікт. «Яким чином? — питаю. — Газета ж надрукувала правду. Чи мені вибачитися за це? Чи написати, що ми збрехали?»
Тим часом, заручившись підтримкою засновників газети, філія банку вчинила позов до суду. Редакцію це цілком улаштовувало, бо жодних шансів на виграш у банкірів не було, а газета здобувала додатковий авторитет, висвітлюючи безпідставні претензії.
Втім, розповідаючи про випадок із банком, я дещо забіг наперед. Тим часом наприкінці 2004-го ситуація навколо редакції загострилася.
А якби газета критикувала б апарат за його очевидні недоліки і провали в роботі? А якби редакція проводила самостійні розслідування сумнівних владних рішень? Проте на перелічене вище не було ні ресурсів, ні газетної площі, але теоретично таке могло бути — у всякому разі, це не суперечило б закону. І що б тоді зробили ці люди з газетою і її редактором?
Грім і блискавка
Зрозуміло, що ключову роль у збереженні певної автономії редакції відігравав голова. Отримавши якісну газету, він переконався, що має справу з професіоналами, і був вдячний за роботу, хоч і невдоволений деякими аспектами. Водночас він слушно вважав, що не можна отримати все й одразу. Ще й року не минуло, а популярну газету вже зробили: про життя громади, про районні заходи за участю керівництва повідомляє; їхні фото, хоч і невеличкі, ставить... Нехай навіть листи жителів про помилки та недоліки владних структур і осіб друкує. Поки що.
Але «поки що» не влаштовувало ту частину апарату, яка просто шаленіла від неслухняності редактора.
У самого голови спілкуватися з редактором не було великого бажання: бо, на відміну від деяких підлеглих, він розумів свою некомпетентність у редакційних справах і цілком логічно уникав давати професійні вказівки. Якщо ж не давати вказівок, то про що розмовляти? Про політичні інтриги чи про комерційні таємниці районної верхівки? Про філософію К.Поппера чи політекономію Ф.Гаєка? Про літературу і мистецтво?
Сам я навколо керівного тіла ніколи не огинався. Аж ось трапилася нагода: січневий номер 2005-го вийшов слабенький, бо напередодні редакція несподівано залишилася без репортера, працювали з коліс, без відповідного портфеля. До того ж, я поставив одразу півтори шпальти «нерайонної» інформації, яка не сподобалася ревним кучмістам: про нового президента В.Ющенка і прем’єра Ю.Тимошенко.
Якраз у ці дні голова захворів на запалення легенів і лежав у лікарні. Хто і що йому там нашепотів, не знаю, але цього разу він не стримався. Просто з лікарні, телефоном висловив редакторові обурення: «Пуста газета, майже немає інформації про район!». І на додаток ще й застосував «колгоспну» звичку особисто покерувати процесом: надавав цілу купу вказівок, чого досі стосовно газети собі не дозволяв.
«Ми — не цапи. Цапи — не ми!»
З одного боку, я щиро намагався зрозуміти голову: він керував людьми здебільшого малокваліфікованими або недостатньо відповідальними — отже, його особистого 40-річного досвіду вистачало «організувати процес» в ситуації, що склалася. Але вийшло так, що він був здебільшого неправий по суті, а його тон взагалі був неприйнятний.
Тут треба було зважити на все. У тому числі на важливу перевагу, яка випливає з обов’язкової умови експерименту із занурення в ситуацію: дослідник не має права виходити за межі правового поля. Це зовсім не так легко, як здається: пересічна людина в нашому неправосвідомому суспільстві просто не помічає дрібних хабарів чи, наприклад, дрібного використання службового становища задля особистих потреб. Але дотримання законодавства конче потрібне дослідникові, оскільки дає не тільки моральне право ставити найвищі вимоги, а й ту саму перевагу, якої не має більшість із нас, — правову неуразливість для тиску чи переслідування в разі виникнення конфлікту. (Про неправові засоби — окрема розмова.)
Такий «правовий ексгібіціонізм» дозволяє дослідникові в певних обставинах свідомо доводити ситуацію до найбільшої напруги. І вдається він до цього не заради гострих почуттів, а для виконання програми експерименту: періодичного створення так званих межових ситуацій, тобто доведення своїх законних прагнень і вимог до максимуму. Тільки в такій ситуації й окреслюються реальні МЕЖІ СВОБОДИ: той максимум реальних можливостей, що його держава і суспільство дозволяють отримати приватній або службовій особі — наприклад, головному редакторові комунальної газети в Києві.
Отже, після деяких вагань написав голові неофіційного і тому дуже відвертого листа. Ось кілька фрагментів з нього. «…При чинному (поки що) редакторові голова бере редакцію на ручне керування, видаючи цілу низку порад про що і як має писати газета, і що і чому не треба друкувати.
Більшість цих порад, на жаль, не відповідають професійним стандартам журналістики і Програмі газети, яку я намагаюся втілювати в життя і за виконання якої відповідаю перед своєю совістю та перед райрадою.
Звичайно, голова й раніше давав поради, більшістю з яких редакція скористалася… Подібні вказівки доречні й потрібні в тих випадках, коли стосуються запобігання фактичним помилкам чи є наслідком відхилення редакції від Програми газети…
Але тоді це були епізодичні, разові втручання. Тепер зовсім інший вимір: тотальне керування тематикою. Такі методи виключають можливість з мого боку редагувати газету. Бо в жодній газеті не було й немає двох головних редакторів.
Мене не треба (і не можна) виховувати вашими районними методами — бо я вже давно вихований іншими засобами. Мене не треба довго «вмовляти» чи виживати: я сам подам заяву на звільнення.
Щодо конкретних помилок і недоліків, то їх можна і треба спокійно розглянути по суті. Розглянути не в режимі малокомпетентних звинувачень, а в рамках професійно обґрунтованих претензій.
Проте зараз це, здається, нікого не цікавить. Бо шукають не помилки, а цапа відбувайла…
Але ж, ми — не цапи, — нагадав я широковідомий тоді перл
В.Януковича про «козлів», які йому заважають. — Цапи — не ми!».
А так разюче схожа на людину
Створення межової ситуації дало певні наслідки. Голова вийшов із лікарні, запросив мене до кабінету і, ледь я причинив двері, гнівно закинув, що тон мого листа мало не образливий, що він такого ще не чув. Я погодився, що емоції були надмірні, і висловив жаль з цього приводу. Але щодо змісту листа, його фактів і аргументів, голова визнав «часткову правоту редактора». Це визнання я мав сприйняти, як його вибачення за надмірно емоційні телефонні вказівки з лікарні. Таким чином ми повернулися до мирного співіснування за двома принципами: «ти мене поважаєш, я тебе поважаю», «ти мені не заважаєш, я тобі не заважаю».
До речі, голова дуже пишався своїм, як він вважав, суперліберальним ставленням до газети. Навіть похвалився цим під час прийому, влаштованого в РДА для представників міських ЗМІ з нагоди Дня журналіста. Лібералізмом, звичайно, у нас і не пахло, але редакція справді отримала певну свободу дій.
Можливо, то й була реальна МЕЖА СВОБОДИ преси для комунального видання в 2005 році. Межа, яку виявлено експериментально в результаті створення межової ситуації.
…Серед моїх пропозицій щодо поліпшення газети була й така: провести спеціальну зустріч із керівниками апарату, щоб не поза лаштунками, а відкрито й спокійно обговорити розбіжності, порівняти аргументи і знайти порозуміння журналістів з «агресивно-слухняною більшістю». До зустрічі кожному учасникові підготували комплект матеріалів на дев`яти сторінках, більшість з яких становили витяги з українського законодавства щодо ЗМІ.
Сам я у своєму виступі цілком щиро намагався пояснити, що суперечності мають об’єктивне підґрунтя, що претензії «порадників» зустрічають негативну відповідь редакції не тому, що редактор поганий, а тому, що інакше якісну газету робити неможливо. «Автономія комунальним ЗМІ потрібна з двох причин: політичної (для виконання ролі посередника між владою і суспільством) і технологічної: у газети може бути тільки один керівник. Якщо таких керівників декілька, маємо газету, якої не читають жителі району».
У відповідь тільки один зосереджено запитав: «А як же засновники можуть впливати на зміст своєї газети, якщо закон забороняє давати вказівки?».
Пояснив: змінами в програмі видання, використанням частини площі, належної засновникам, а також заміною редактора. Закон дозволяє тільки перелічене. Відповідь викликала дещо обурене здивування.
Таких розмов відбулося дві чи три, і кожного разу я не втомлювався пояснювати, що навіть ідеологи радянської доби розуміли: бюрократія в будь-якій країні і в будь-які часи має свідоме і підсвідоме прагнення приховати, утаємничити інформацію в своїх шухлядах. Причетність до таїнства — головний козир і головне джерело натхнення чиновників усіх країн. Про це писав іще К.Маркс і багато дослідників після нього. (Залишимо осторонь суто фінансовий інтерес деяких службовців до приховування інформації.)
Газета ж, яка претендує на те, щоб її читали, має прямо протилежне призначення: добувати й оприлюднювати інформацію…
Без вільної преси не буває вільної економіки! — волав я до депутатів-підприємців.
Частина присутніх слухала мене з деяким інтересом: дивилися, як на мавпу, котра навчилася української, проте із знайомих слів складає не зовсім зрозумілі речення.
Та вона ще й в окулярах — так разюче схожа на людину!