А будь-який прояв особистості не є випадковим чи неістотним фактом у світобудові.
В.Вернадський
9 вересня видатному українському історику Олені Апанович виповнилося б 85 років.
«Останній в Україні козак, та й той — жінка» — такий гіркий жарт ходив про неї серед інтелігенції у застійні роки. А ще її по праву називали першою жінкою, яка проникла на Запорожжя, порушивши ідеологічні табу на козацьку минувшину. І залишилася там… на все своє життя.
Першою підставою для таких тверджень, що стали синонімами імені Олени Апанович, була широковідома книжка «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.». Сміливість, з якою її авторка, попри усталені ідеологічні заборони, поєднала ці слова — Україна та її Збройні сили, — сповістивши світові про те, що Україна, маючи в історичній ретроспективі такий атрибут держави як військо, має, безперечно, й перспективу як цілком самостійна держава, відразу ж зробила авторку знаменитою й водночас принесла їй багато тяжких випробувань.
«У кожного покоління своя лексика, свої слова, які стріляли, вбиваючи наповал». Такі слова виробило й покоління шістдесятників, до яких належить віднести й Олену Апанович. Так, у своїх подальших дослідженнях, надто ж в останніх, вона розкута, радикальна... Якщо останню книжку цього історика «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі» порівняти з тією давньою, де вперше за всю кам’яну епоху більшовизму поряд поставлено три таких несумісних слова — «Збройні сили України…», — то порівняння буде нібито на користь отієї останньої, за яку Олена Михайлівна вшанована Шевченківською премією. І все-таки ота, старіша, — то вже рядок із нашого Золотого фонду, то наша класика, якою ми, грішні, звітуватимемо перед прийдешніми поколіннями українців» — так оцінить зроблене цією легендарною жінкою з висоти сьогоднішнього дня письменник Іван Білик.
Не перестаєш дивуватися, як ця скромна жінка, зовсім не українка за національністю, вихована переважно на російській культурі, так перейнялася українською національною ідеєю, що цілковито освоїла ту цілину, яка звалася Запорозькою Січчю, ще тоді, коли туди боязко було ступати відомим і визнаним мужам від науки. «Вважаю, що не може такого бути, щоб по-справжньому вивчити історію українського козацтва і не стати патріотом України», — напише вона пізніше, на схилі літ.
…Народилася Олена Михайлівна в російській глушині в м. Мелекес (тепер Димитровград Самарської області), за родинними переказами, у залізничному вагоні під час чергового батькового переїзду. Батько, Михайло Йосипович, залізничник за фахом, — із білоруських селян. Мати, Каміла Бортновська, була з польського шляхетського роду. Дитячі роки Олена Апанович провела в Північній Маньчжурії, звідки їх силоміць виселили японці. Голодного 1933 року родина поселилася в Харкові, де дівчина успішно закінчила середню школу. У 1937 році вступила до Московського всесоюзного інституту журналістики, проте наступного року його було зліквідовано, й вона продовжила навчання в Харківському державному педінституті, закінчивши його 1941-го. У 1942—1944 роках була інструктором Башкирського радіокомітету в Уфі. З 1944-го жила в Києві. До 1950-го працювала в Центральному державному історичному архіві УРСР у відділі давніх актів. Закінчила аспірантуру при архіві, 1950 року захистила дисертацію на здобуття наукового звання кандидата історичних наук — на тему «Запорозьке Військо, його устрій і бойові дії в складі російської армії під час російсько-турецької війни 1768—1774». Тут і були написані її перші відомі праці — «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50—70-ті роки ХVІІ ст.» (К. 1961) та «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.» (К. 1969).
Сама ж Олена Михайлівна неодноразово повторювала, що до свого успіху вона прийшла не сама, а рука в руку з Михайлом Брайчевським, відомим своєю крамольною в ті роки статтею «Приєднання чи возз’єднання. Критичні замітки з приводу однієї концепції», та колегою, вірною подругою і однодумцем, дружиною письменника Івана Сенченка Оленою Компан. Воістину легендарна, гідна нашої пошани трійця сподвижників.
Прикметно, що сама Олена Михайлівна, незважаючи на приналежність до іншого покоління, вважала себе шістдесятницею, адже її, як і М.Брайчевського, Олену Компан, захопив вир тих бурхливих подій. Брала участь у зібраннях Клубу творчої молоді. Великий резонанс мав лекторій «Запорозька Січ», створений Оленою Апанович разом із головою організації Товариства «Знання» Інституту історії Академії наук України Валентиною Сидоренко, — зал не вміщав усіх бажаючих почути з її уст історію запорозького козацтва.
Тоді, в середині 60-х, Олена Апанович із головою занурилася в роботу — а саме так і тільки так могла вона працювати. До цього певною мірою спричинилася постанова Ради Міністрів УРСР від 18 вересня 1965 р. про увічнення пам’ятних місць українського козацтва і створення на острові Хортиця, що оголошувався державним заповідником, історико-меморіального комплексу запорозького козацтва.
Пізніше мені неодноразово доводилося чути з уст Олени Михайлівни прізвище автора цієї ідеї — тодішнього заступника голови Запорізького облвиконкому з питань культури Миколи Петровича Киценка. Саме він, знаючи Олену Апанович із публікацій, розшукав її в Інституті історії й запалив своїм задумом.
«Хортиці віддала серце й душу», — скаже з висоти прожитих літ Олена Михайлівна, і це буде чистою правдою. Вона була серед тих, хто складав проект історико-меморіального комплексу козацтва, входила до складу журі відкритих конкурсів на кращий проект історико-меморіального комплексу та проекту музею — панорами Державного Хортицького заповідника.
Згідно зі своїми прямими інститутськими обов’язками, Олені Михайлівні довелося складати проект заходів Інституту історії, а також Президії Академії наук з цієї нагоди. Її метою було виявити по території всієї України пам’ятні місця українського козацтва й скласти відповідний реєстр, а результатом цього стала публікація списку-реєстру з анотаціями, відповідно до наукової класифікації, за категоріями.
Саме ці публікації О.Апанович привернули увагу першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, і в розмові з тодішнім директором Інституту історії Академії наук України К.Дубиною він запропонував видати щось із її наукових праць. Як на те, у видавництві «Наукова думка» вже два роки лежала книжка Олени Апанович «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.»
«Видати цю книжку якнайшвидше і якнайкраще» — таке було розпорядження згори. Багатоілюстрована книжка в твердій малиновій обкладинці з тисненими зображеннями козацьких клейнодів і зброї та із глянцевою білою суперобкладинкою з козацькою печаткою і написом українським скорописом ХVІІІ ст. із прізвищем Олени Апанович на обкладинці тиражем три тисячі примірників миттєво щезла з полиць книгарень, принісши авторці справжню наукову славу. Планувалося наступного року перевидати цю книжку накладом 50 тисяч примірників, однак можновладці раптом схаменулися, що Збройні сили — одна з головних ознак держави, а це, звичайно ж, суперечило їхнім уявленням про Україну як частину імперії і накликало на автора підозру в націоналізмі. До того ж крамольним був і сам намір показати, як Російська імперія нищила козацтво.
Книжку вилучили з усіх бібліотек, а Олену Михайлівну позбавили права працювати в Інституті історії аж на… 24 роки (лише на початку 1995-го наказом президента Академії наук Є.Патона її в числі інших наукових співробітників, звільнених у 1972 році, як зазначалося в наказі, «за скороченням штатів», було відновлено на роботі), так само, як і позбавлено права публікувати свої статті. Про це Олена Михайлівна згадує на сторінках книжки «Федір Павлович Шевченко», яку вона писала в останні місяці свого життя, поспішаючи об’єктивно поцінувати свого вчителя й колегу. Це видання, що стало її лебединою піснею, водночас є свого роду мемуарами, адже забарвлене й емоційним переживанням власного нелегкого життя, розповіддю про те, як у ній прокинулася й поглиблювалася національна свідомість.
Отже, то був 1972 рік — рік ідеологічної чистки в Інституті історії, коли було звільнено з роботи трьох істориків — Олену Компан, Олену Апанович та Ярослава Дзиру (Михайла Брайчевського звільнили раніше, коли він працював в Інституті археології). Уже було відповідне рішення Президії Академії наук та Інституту історії, уже був гіркий осад після засідання профкому, коли колеги одноголосно вирішили підтримати дирекцію… «Прочитавши на дошці оголошень наказ про звільнення, підписаний директором інституту, колишнім секретарем ЦК КПУ з ідеології, — згадує Олена Михайлівна, — я відчула ніби удар в серце і кинулася з п’ятого поверху на другий, де знаходився Інститут археології, до Федора Павловича, щоб висловитися, полегшити свій біль. Він подивився на мене сумними очима і сказав: «Я ж нічого не можу зробити». Тільки тоді Олена Михайлівна помітила, що він пакує книжки, і збагнула, що і його було вже звільнено — як те трактувалося — за «безкласовість» та «націоналізм».
Усе те стало тоді для неї таким сильним пережиттям, що «не могла себе примусити пройти повз будинок на вул.Кірова, де знаходився Інститут історії, уникала навіть ходити тією вулицею, яка тепер, слава Богу, носить благословенне ім’я Михайла Грушевського».
Але, як згадують її сучасники, вона й тоді залишалася сонячно усміхненою, дивуючи своїх знайомих (тих, звичайно, хто у той скрутний час не відвернувся од неї), «де в неї береться та сила й витримка, щоб дивитися на життя з такою незбагненною поблажливістю». Про це якось у ті роки й запитав її письменник Іван Білик, на що Олена Михайлівна відповіла йому: «Я просто не можу інакше».
То справді був період важких випробувань: помер чоловік, на руках безробітної Олени Михайлівни залишився малолітній син Сергій, зреклися ті, хто ще недавно шукав її прихильності. Тих же зарубіжних шанувальників, хто захоплювався її хистом науковця та її громадською мужністю, до неї просто не допускали. Вже в роки незалежності України один із них якось із гіркотою сказав, що зміг виконати своє заповітне бажання — поцілувати руку цій легендарній жінці — лише через чверть століття. Однак і в ті страшні для неї роки заборон та обмежень вона писала. Виїздила з доповідями на наукові конференції, друкувалася у Москві, в Ленінграді — щоб хоч звідтіля доходило до українства те, що несамовито глушилося у маланчуківській вотчині.
Пізніше Ф.Шевченко крадькома приносив Олені Михайлівні наукові праці М.Грушевського, В.Кубійовича, С.Рудницького та багатьох інших, заборонених тоді авторів, якими вона зачитувалася ночами.
Страшну правду про голодомор в Україні 1932—1933 р. Олена Михайлівна дізналася в 60-х роках від археолога, доктора історичних наук Василя Довженка, ім’я якого також називала з незмінною повагою. Так само прихильно і з вдячністю згадувала О.Апанович завжди і свого найпершого вчителя й наставника Костя Гуслистого, історичну школу якого вона репрезентувала і завдяки якому, за її власним зізнанням, увійшла в невідомий світ українського козацтва.
Як науковець О.Апанович повною мірою з молодих років відчула на собі жорсткий режим тоталітарної системи, який (в особі КДБ, оскільки Архівне управління — керівна «надархівна» установа — підпорядковувалося МВС або КДБ) обмежував доступ дослідників до архівних документів, надаючи таку «унікальну можливість» лише небагатьом, перевіреним особам. З цього приводу варто лише згадати її роботу над кандидатською дисертацією. Архівіст за освітою і за покликанням, вона із захопленням працювала в українських архівах, особливо над унікальним — «Архів Коша Запорозької Січі» (1734—1775 рр.), відвідувала й московські та ленінградські архіви. Та особливо мріяла потрапити до Архіву МЗС СРСР.
Як згадувала Олена Михайлівна, діставши нарешті особливий дозвіл МЗС УРСР, вона таки потрапила до Архіву МЗС СРСР, щоб розшукати додаткові документи про експедицію запорозького флоту 1771—1772 рр. — Дніпром із Запорозької Січі до Дунаю. Але мусила заходити до читального залу з одним лише зошитом, залишаючи його ввечері у завідуючої читальним залом, а коли в день від’їзду отримала свої записи, багато що там було викреслене чорним чорнилом.
Після цілого року поневірянь її нарешті беруть на роботу у відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки АН України — нині це Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського НАН України, де вона працювала з 1973 по 1986 рік (до речі, в тому, що цій бібліотеці було присвоєно ім’я Вернадського, велика заслуга й О.Апанович). Там у неї з’явилася праця «Рукописная светская книга XVIII в. на Украине. Исторические сборники (К., 1983) і — чим вона особливо пишалася — праці про В.Вернадського.
За 55 літ життя «під знаком Кліо» — а саме такою цифрою вимірюється наукова діяльність Олени Апанович — у її дослідницькому доробку знайшлося місце сотням історичних постатей — найперше гетьманам та кошовим Запорозької Січі, зокрема Богдану Хмельницькому, Івану Виговському, Петрові Дорошенку, Івану Сірку, Івану Мазепі, Пилипові Орлику, Петрові Калнишевському і таким ближчим до нас постатям, як Володимир Вернадський чи Сергій Подолинський.
Олена Михайлівна, маючи досить непосидючу вдачу, була, проте, дуже скрупульозним, терпеливим архівістом і в цій роботі знаходила велике задоволення. Вона описала особисті архівні матеріали видатних українських учених та громадських діячів — мистецтвознавця О.Новицького, археолога й етнографа Я.Новицького, істориків А.Степовича та М.Лілеєва, математиків Г.Вороного й М.Остроградського, а ще — митрополита київського Платона, матеріали фамільних та родових архівів Болсуновських, Дорошенків, Закоморних, Капністів, Жежельських, Лашкевичів, Радзівіллів, Шодуарів та ін. І все це у ті роки, коли, через опальні умови, довелося знову повернутися до архівної роботи.
Та ім’я В.Вернадського в цьому ряду стоїть осібно, оскільки воно на тривалий час заполонило Олену Михайлівну як історика й визначило її основні світоглядні засади. Вона сама вважала надзвичайно важливим моментом своєї наукової біографії те, що їй вдалося довести українську ментальність творця Української Академії наук в 1918 році і першого її президента, лідера світового природознавства ХХ століття, мислителя, нащадка запорозьких козаків. Знайдені нею майже випадково — під час опису одного архівного розсипу у рукописному відділі — його щоденники та окремі наукові праці, по суті, стали новою віхою в дослідницькій справі.
У ті важкі роки Олені Михайлівні все ж вдалося опублікувати в Москві та Ленінграді низку праць, присвячених В.Вернадському, а пізніше статті та інтерв’ю почали з’являтися і в київській періодиці. Ф.Шевченко згодом сказав: «Коли б ви працювали в Інституті історії, ви не змогли б їх написати, а тим більше надрукувати».
Монографія (у співавторстві з К.Ситником та С.Стойко) «В. И. Вернадский. Жизнь и деятельность на Украине» (роки видання — 1984 і 1988), понад два десятки статей, з-поміж яких — «Академік Вернадський і слов’янський світ», «Роль книги в жизни и научном творчестве В.И.Вернадского», «Искусство в духовной и научной деятельности В.И. Вернадского», «Французькі адреси Володимира Вернадського» (пошуки привели невтомну Олену Михайлівну до Національного архіву та Національної бібліотеки Франції, Інституту Кюрі), а також публікація нею деяких праць, листів великого вченого та спогадів про нього — це далеко не повний перелік її «публікаційного» освоєння такої привабливої для неї теми.
«Характерним є те, що діяльність В.Вернадського в Україні тепер подається його російськими біографами як малозначущий факт, дріб’язковий епізод і всіляко затушовується. Апанович О., перша і, на жаль, досі єдина, здійснила спробу повернути Вернадського Україні», — небезпідставно констатували дослідники незаперечну роль О.Апанович у поверненні Україні імені видатного ученого.
Ще одна цікава і, можливо, маловідома сторінка з життя та творчості Олени Михайлівни. Коли вона працювала в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР, їй довелося описувати книжки ХV—ХVІІІ століть, і, ясна річ, її увагу не могли не привернути записи, зроблені рукою власника або читача на незаповнених сторінках або на полях та внутрішньому боці обкладинки. Це та сфера, якою займається маргіналістика, і саме цю науку Олена Михайлівна вирішила продовжити, наслідуючи приклад Ф.Шевченка.
Для початку вона переглянула майже вісім тисяч (!) рукописних книжок із колекції ЦНБ, а далі захопила в поле своєї діяльності інші бібліотеки України та Росії. Ці, так звані покрайні, записи дослідниця систематизувала, класифікувала й узагальнила, поставивши за мету ввести цей масив українських маргіналій до наукового обігу. А оскільки її тоді в Україні не друкували, більше того, заборонялося навіть посилатися на її праці, — весь напрацьований матеріал можна було оприлюднювати лише на наукових конференціях у Москві, Ленінграді, Таллінні, Вільнюсі, друкувати або ж у збірниках їхніх матеріалів, або на сторінках журналу «История СССР».
Останнє десятиліття вона була на найвищій точці свого творчого злету й у зеніті зоряної слави: доля мовби схаменулася й поспішала віддарувати їй те, що відібрали довгі роки гонінь, переслідувань, замовчувань і цькувань. Олену Михайлівну Апанович по праву можна назвати відкривачем державницької історії України. На схилі літ прийшло до неї й заслужене визнання за все, зроблене досі в ім’я незалежної України: у 1994 році за подвижницьку працю, що вилилася в цілу низку історичних творів, зокрема й у книжку «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі», її відзначено Державною премією України ім. Т.Шевченка, престижною премією Фундації Тетяни й Омеляна Антоновичів (1994). Останні роки свого життя була стипендіатом Президента України.
Під час вручення Державної премії України імені Т.Шевченка О.Апанович сказала з високої трибуни: «Коли Україна здобула незалежність, я запитала себе, що я зможу зробити, за моїх можливостей, сил і віку, для розбудови держави. Як історик і філолог мушу взяти участь у відродженні вкраденої в нашого народу історичної національної пам’яті».
Багато її колег, сподвижників і просто знайомих дивувалися з її непрактичності: як, маючи такі величезні наукові напрацювання, вона не здобулася на науковий ступінь доктора наук. Олена Михайлівна незмінно відповідала: ніж витрачати час і душевні сили на якісь необов’язкові формальності, краще встигнути написати ще кілька книжок. І вона писала. Одна тільки невелика її книжечка «Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність» (1994) варта була багатьох томів, адже вона не лише спростувала безсоромні фальсифікації радянської історіографії, а й на підставі документальних джерел відтворила історичну істину. Тож про Олену Михайлівну цілком можна сказати словами того ж таки Ф.Шевченка, що для неї «ідеї та факти — це акти пізнання істини».
Гідною подиву була невтомна діяльність цієї жінки. Щойно, здається, закінчила готувати «Козацьку енциклопедію для юнацтва» — книгу статей про історичне буття українського козацтва, у яку втілилося напрацьоване десятками років та опубліковане в багатьох книжках і статтях (а всього публікацій налічується близько 400), як уже з’являється друком її нове дослідження — «Чортомлицька Запорозька Січ. До 345-ї річниці заснування». А відразу по тому читачі отримують ще одну її концептуальну працю — «За плугом Господь іде. Агрокультура українського козацтва в контексті ідей Сергія Подолинського та Володимира Вернадського», в якій розглядаються ідеї цих учених про сенс землеробської праці та біосферу, в світлі яких селянство постає, за переконанням дослідниці, космічно обумовленою силою, здатною згармонізувати суспільне та виробниче життя з природою.
Тільки останніми роками читачі мали можливість ознайомитися з цілою низкою її поважних статей у періодиці, як-от «Гетьман Іван Виговський», «Щоденник Якова Марковича», «Гетьман І.Виговський — тактик і стратег» (у збірнику «Легенда про гетьмана», Івано-Франківськ, 1997), «На чужині, але — з Україною. Міжнародна політична діяльність гетьмана України в екзилі Пилипа Орлика», «Конституція Пилипа Орлика», «Чигирине, Чигирине. 350 років тому столицею козацької держави став Чигирин» та багатьма іншими.
Була Олена Михайлівна не лише доскіпливим дослідником, що молиться одному богові — історичному фактові, — вона ще й добре володіла пером, розвиваючи рідкісний нині науково-літературний жанр: її науково-художні тексти, що їх по праву можна назвати художньо-історичною прозою, відзначаються доброю літературною майстерністю, образністю, особливим космогонічним ритмом письма — недаремно ж вона була шанувальницею вчення В.Вернадського.
Ще не встигла завершити книжку спогадів про відомого історика Ф.Шевченка, а вже паралельно напружено працювала над статтею про козацтво до Енциклопедії Сучасної України, причому в процесі роботи ця стаття розросталася до розлогого наукового дослідження, яке не тільки синтезувало весь попередній науковий досвід, а й включало в себе «новітню» історію українського козацтва.
А ще ж була в неї робота наукового консультанта й співавтора художніх («Ще є час» та «Чорна долина») та низки науково-популярних фільмів, як-от «Не пропала їхня слава», «Гомоніла Україна», «Козак Мамай», «Слава і біда України», «Анатема», «Рід Розумовських», «Останній Гетьман», «Райські острови Сагайдачного», «Козацькі могили», «Останнє гніздо вольностей», «Минулося та не збулося». Була вона також автором сценаріїв театралізованих вистав «Життя, спрямоване до високих ідеалів» (сценарій вечора-розповіді про В.Вернадського, 1988) та «Гетьмани України — будівничі української культури: Петро Конашевич-Сагайдачний та Іван Мазепа» (1993).
Її наукова діяльність завжди органічно поєднувалася з духовним покликанням до громадської, просвітницької діяльності. У різні роки вона була членом правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, членом вченої ради Держбуду УРСР з питань охорони і реставрації пам’яток історії та культури, науковим керівником комплексної наукової експедиції «Запорозька Січ: зруйноване й уціліле», членом правління Всеукраїнської спілки краєзнавців, членом робочої групи з розробки проекту положення про Національний заповідник «Хортиця», членом Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, членом художньої ради Фонду Івана Мазепи, членом вченої ради Фонду відродження гетьманської резиденції Богдана Хмельницького в Чигирині.
Вже маючи поважний вік, Олена Апанович постійно виїжджала у ті місця, які були найбільш любі її серцю. Про одну з таких експедицій, а саме — «Запорозька Січ: зруйноване й уціліле», згадує в одній зі статей Микола Шудря, характеризуючи її як людину, яка «правила всім за взірець». Згадуючи, як захоплювалися її молодші колеги — археологи, історики, архітектори, малярі, бандуристи, журналісти (отаке строкате товариство об’єднала Козацька Покрова, як її шанобливо величали, в тій експедиції) — «козацьким лицарством цієї бентежної й незламної особистості», він розкриває і рівень її професійної компетенції, і суто людські риси вдачі. Її життя було наче якась дивовижна круговерть, у якій, як на мене, Олена Михайлівна встигала зробити все, — таке спостереження тих, хто мав щастя з нею спілкуватися, абсолютно збігається з моїм власним.
Надзвичайно цікава співрозмовниця, Олена Михайлівна, про що б не говорила — а її інтереси були надзвичайно широкими й різнобічними, — завжди поверталася у розмові до своєї улюбленої «запорозької» теми. Нею вона жила до останніх своїх днів — а доля великодушно відміряла їй активних 80 літ. Здається, зовсім недавно святкувала вона свій поважний ювілей, тішилася виходу з цієї нагоди бібліографічного покажчика, що підсумовував її багатющий науковий доробок, раділа численним привітанням, була сповнена сил, енергії і творчих задумів, запалюючись усе новими й новими творчими проектами та ідеями, і це допомагало залишатися їй молодою духом своїм.
Інтелектуал, естет, пацифіст — так характеризували цю незвичайну жінку і, безперечно, мали рацію. До схилу літ кохалася вона в поезії, цікавилася всім, що відбувалося довкола, багато читала, причому речі, які, здавалося б, були далекими від її фахових зацікавлень.
…Вважаю, що мені поталанило близько знати цю незвичайну жінку, не приголублену долею, але не покинуту Богом і не забуту людьми. Олена Михайлівна належала до тієї рідкісної породи людей, яким даровано вміння не тільки самим працювати плідно й із натхненням, а й щиро радіти успіхам своїх колег та однодумців.
Завжди пам’ятатимуться наші чотири-п’ятигодинні (і не менше!) розмови про все на світі. Тут принагідно згадуються слова Олени Компан, що їх люблять переповідати всі, хто знав Олену Михайлівну, та й сама вона часто їх повторювала: «Тебе, Лєночко, не переслухаєш. Не даремно ж ти досліджуєш козацтво, в тебе й мова тодішня, барокова. Та що там барокова — справжнісіньке рококо!» До речі, коли в редакціях, публікуючи якусь чергову статтю Олени Апанович, просили її знімок, вона найчастіше пропонувала той, на якому вони удвох з Оленою Станіславівною, — вірність своїй подрузі вона пронесла через усе життя.
Мені завжди пам’ятатимуться її уроки мудрості, любові — ба, більше — жадоби до життя, вміння вивищитися над труднощами, образами, попросити вибачення, коли приходить розуміння власної неправоти. Надзвичайно емоційна, вона все брала близько до серця, часто за щось ображалася, незрідка й несправедливо, однак, охолонувши, вміла стати на позицію іншої людини, перепросити, намагалася зрозуміти мотиви її поведінки. Думається, тим її часто імпульсивним ставленням до колег і знайомих завжди керувало бажання бачити в іншому — звичайно, в тому, хто був їй близький за духом, — якщо не ідеал, то принаймні наближення до ідеалу.
Буваючи часто в її домі на вулиці Ежена Потьє, 11, не переставала дивуватися, з якою радістю і як елегантно накривала вона на стіл, частуючи кавою або чаєм.
…Вона жила — як співала: якось напрочуд легко і гарно, усупереч хворобам, поважному вікові, швидкоплинному часові… В останні місяці свого життя виробляла в собі житейську філософію «одного дня», тобто вчилася жити лише днем сьогоднішнім, не плануючи роботи наперед. Казала, що так більше встигає… Їй не пасувало анемічне й безпомічне слово «старість» — завжди залишалася наснаженою, одухотвореною, експресивною, підтягнутою й незмінно жіночною — у манерах, відчутті смаку, вмінні одягатися.
Якось по-особливому шляхетно пішла вона від нас у Вічність, оберігаючи друзів своїх від негативних емоцій та зайвих переживань. Наче розчинилася в мороці невблаганного часу… А через те важко й повірити, що її вже немає серед нас.