13 травня усі, хто любить і пам’ятає Сашка Кривенка, відзначили його так і не справджене сорокаріччя. Сьогодні усі, хто сумує за ним, зберуться на тризну сороковин по його загибелі. Коло людей, які знали Олександра, величезне — мільйони телеглядачів і радіослухачів, сотні тисяч читачів. Та й друзів-приятелів у нього, у людини, котра без особливих зусиль відразу привертала до себе, були десятки. І от пізнати правдивого Кривенка, відчути «розкіш спілкування» із ним пощастило небагатьом. Але навіть для кожного з цих небагатьох був свій, лише йому відомий Сашко. Напевно, саме тому два його найближчих друга — Тарас і Володимир — пишуть сьогодні про нього не від імені «ми», а від імені «я»...
Надруковані на цій шпальті дві статті Кривенка з «Енциклопедії нашого українознавства» (подумати лишень — автору тоді ледь виповнилося тридцять!), показують, на яке любляче серце, який допитливий розум, яке майстерне перо зубожіла Україна.
Він перепливав моря, та не встиг спалити за собою кораблів. Він все зволікав, даючи собі шанс зробити остаточний вибір — залишитися тут чи повернутися назад. Дарма я переконував його, що насправді цим він позбавляє себе шансу здобути нове життя. Ельдорадо він шукав вперто і наполегливо, гортаючи книгу свого життя із рвучкістю людини, що сховала десь між сторінками щось дуже важливе. Його найближчі друзі часто впадали у розпач від того, що не завжди в змозі йому допомогти — бо рух до Міста золота мав за мету щось, про що знав лише він сам. Це від нього я вперше почув про конкістадорів і Місто золота. Він писав цей текст про себе, але присвятив його мені.
Я пригадую, як він вперше читав «Конкістадорів», коли посеред шумного застілля, чарок та побажань раптом на якийсь час запала мертва тиша. Його друзі згодом не раз і не два — хоч не аж так часто — переживали це майже моторошне відчуття, коли йому раптом ставало «досить», і він промовляв. Промовляв так, як ніхто з нас не міг і не смів.
Від нього я вперше почув ще й інші речі, які теоретично мав би знати, чи як український філолог («більше поту — менше крові»), чи як християнин («будь у вас віра, як зерно макове»). Він також вчив мене своєї «східняцької» доброзичливості і вітальності. Будучи людиною «старої дати» (як любив він себе називати), він рясно скропив своє життя здобутками і помилками, символами і міфами. А для мене — ще й уроками.
Він вчив мене по-дитячому радісно любити все в цій країні — «серпневе небо України», київський пагорб коло Десятинної церкви, любі йому степи, генделик на Бессарабці, чучкину «Децу у Нотаря» в Ужгороді і Луцький замок. Зо три роки тому він повернувся з Криму і, благоговійно закочуючи очі, розповідав про те, що він бачив справжні пальми в Україні. «Здрастуй, со-о-онце, здрастуй, ві-і-ітре!» — на східняцький манер затягуючи голосні, щоразу горланив він, виходячи з потяга назустріч черговому місту його предків.
Він змушував мене вчитися терпимості. В роботі він — «Шеф» — і доводив до сказу, і водночас обеззброював своїм східняцько-сковородівським: «Подякуймо Богу, що потрібне зробив нескладним, а складне непотрібним», чи чимось на кшталт: «В Господа Бога нашого десять тисяч років як одна мить, і одна мить як десять тисяч років». Я, як міг, тяг його на грішну землю.
Кривенко вчив мене любові — незбагненної для мене часами. На черговий мій полум’яний коментар з приводу того чи іншого «прочанина» чи персонажа він, незмінно всепрощаючий, лукаво посміхався у вуса і казав: «Проактивний ви наш мальчік. Звідки в тебе стільки агресії? Не біймося любові своєї...» Або коли я гарячкував, перефразовуючи Цибулька: «Сашуня, нащо тобі здалися всі ці мудаки!» — він, зробивши коротку паузу на затяжку, відповідав спокійно із виглядом втаємниченого: «Дідусю, чого ти такий злий?». І цитував мені за Лесею Українкою про серце, яке начебто раз нагріте любов’ю, вік не прохолоне.
Я ж намагався навчити його нашої галицької обережності і підозріливості, прагматизму. Але бачив, що це мені не вдається, тому пробував його захистити від усіх цих незреалізованих митців, політичних карликів, довколажурналістських пупсиків чи просто «городских сумасшедших», котрі пхалися до нього, як по свячену воду. Він був м’якою і відкритою людиною, тому практично не умів відмовляти. Лише зрідка, коли вже мав досить візитів і візитерів, дозволяв допомогти собі — він посилав їх до мене, я посилав їх на хрін. Однак візитерів ставало все більше, а тих, хто намагався його обороняти ставало все менше.
Коли моя дружина запропонувала йому перебратися до Польщі і поселитися у нас, він відповів — діти і гріхи не пускають! Але обіцяв відвідати Варшаву як не у квітні, то, напевне, у травні. Ми ж у свою чергу почали думати про подарунок на його 40-річчя. Не судилося... Але чарку за його ювілей таки вип’ю. І тоста скажу: «Дорогий друже і брате, немає лиха без добра. Ти завжди був від мене старший, тепер назавше залишатимешся молодшим».
Він не святкував би своє 40-річчя, і заборонив би це робити мені — він святкував би 40 років плюс один день. Він колись казав мені, що епітафією на могилі Сковороди є цитата «Світ ловив мене, та не впіймав». «Шеф» тут же радісно коментував: «На моїй мало б бути написано: «Світ впіймав мене, але не втримав...»
І всім тим, хто не забув, що 13 травня належиться випити чарку за нього, скажу, як би і він сказав: «Коли ви постите, не будьте сумні, як фарисеї».