Ранок. Туман. Скрипнула хвіртка. Загавкав собака. За хвилину я простував доріжкою. Дворняга завиляв хвостом. Я тихенько відчинив двері, у коридорі роззувся й увійшов до маленької кімнатки. З лежанки важко підвівся чоловік. На обличчі старого болгарина сяяла усмішка.
…Холодної вітряної ночі 14 березня 1944 року з аеродрому, що поблизу Мелітополя, злетів двомоторний літак Лі-2. На його борту перебувала диверсійно-організаторська група «За Радянську Молдавію», яку очолювали командир Панас Варфоломєєв, комісар Аветік Будагян і начальник штабу Микола Ушаков. Групі належало зруйнувати залізничні комунікації фашистської Румунії, організувати партизанський рух у Молдавії, провести агентурну розвідку та масово-агітаційну роботу серед місцевого населення. Принаймні саме такі завдання були зафіксовані в оперативному зведенні №11 штабу партизанського руху при військовій раді 4-го Українського фронту від 20 березня 1944 року. У звіті Варфоломєєва деякі пункти завдання конкретизуються: «Завдання групи — організувати й очолити партизанський рух у районах Молдавії і диверсійна діяльність на ділянках Тулча — Бабадач, Меджилкая, Рені — Галац, Барбаші — Браїла, станція Фурей — Цендерей — Фатешти і Констанца».
Сьогодні, коли від тих подій нас відділяє понад шістдесят років, виникає безліч запитань. Як група з 11 осіб могла виконати поставлені завдання? Тим більше що молдавську (румунську) мову знав тільки розвідник-підривник Микола Мустафа? А створення агентурної розвідки в тилу ворога? Адже це тривалий і непростий процес! А може, справжній задум операції був зовсім інший?
Ось що писала медсестра диверсійної групи Маргарита Гаєвська: «Льотчики повинні були викинути нас у район, знайомий командирові загону Варфоломєєву. Не пам’ятаю точно пункт викиду, але недалеко від міста Констанца. Напевно, через помилку штурмана ми отримали сигнал залишити літак».
Штурман помилився на 150 кілометрів? Переплутав озеро Ялпуг і річку Дунай? Партизанський загін приземлився на кукурудзяному полі між селами Карагач і Болбока (нині Нагірне й Котловина Ренійського району). Судячи зі звіту Варфоломєєва, у нього на озброєнні було 11 автоматів, одна гвинтівка з насадкою для безшумної стрільби, ящик гранат тощо. Частина зброї була упакована в чотири вантажні мішки, які впали на території села.
Гарна конспірація, нічого сказати! Мало того, що мішки потрапили в село, де вартувала жандармерія, а ще й, приземлившись, червоний командир дав сигнал ракетою і двома пострілами з пістолета — щоб загін зібрався. А через годину, коли всі десантовані зібралися, замість негайно залишити місце (жандарми, поза сумнівом, уже йшли по сліду), Варфоломєєв, Болотников і Гаєвська, залишивши групу в кукурудзі, пішли до околиці села Болбока. А як діяв при висадці досвідчений командир партизанського загону особливого призначення Дмитро Медведєв, котрий із 1920 року працював в органах ВНК, ОДПУ, НКВС України? «Заздалегідь було встановлено, що я запалю вогнище, і на вогонь зберуться парашутисти, які приземлилися, — напише він потім у своїй книжці «Сильні духом». — Але я так забився при падінні, що не можу підвестися на ноги й набрати хмизу для вогнища. Тоді я підтягую до себе парашут, підпалюю його і, тримаючи напоготові автомат, відповзаю в кущі. Як знати, хто зараз прийде на це вогнище!».
Так, дивно поводився «загін спецпризначення», особливо якщо врахувати, що до завдання групу готував капітан СМЕРШу Аркадій Корнілович та інші партійні та військові фахівці.
Рано вранці 15 березня почалася облава. Зав’язався бій, під час якого були чималі втрати по обидва боки. Десантники, які залишилися в живих, потрапили в полон.
Чи була у диверсійної групи можливість розчинитися в бессарабських степах? Цілком імовірно, якби їм допомогли жителі Карагача і Болбоки. Але вони не допомогли партизанам. Чому?
…Влітку 1940 року, коли в Придунав’я прийшла радянська влада, почався переділ землі. Її відібрали в заможних селян, бідняки отримали маленькі ділянки. Вчорашнього безземельного і малоземельного селянина неважко було загнати в сільгоспартіль. Колишнім «куркулям» шлях у колгоспи було закрито, а щоб вони не руйнували нового ладу — 13 червня 1941 року до Сибіру тільки з Болбоки депортували 23 сім’ї.
Однак повернімося до нашого «диверсійного» загону. Загиблих устигли поховати. Пізніше сигуранца розрила могили, в одній з яких знайшла польову сумку комісара, де був... список зі справжніми прізвищами особового складу загону! Чому інструктори дозволили Будагяну взяти список у тил ворога? Чому він не спалив цього документа під час бою? І чому польову сумку «поховали» разом із командиром?
…Старий болгарин неквапно розповідає про подію 1944 року.
— І чому парашутистів називали шпигунами? — знизує він плечима. — А билися вони славно, молодці. Коли бій закінчився, нашим селом розлетілася звістка: у сумках партизанів знайшли чорний хліб. Ми в Карагачі пекли у той час білий, пшеничний.
У Рені з військовими почестями поховали поліцейського, загиблого під час бою. Доступ для всіх був вільний. Поруч із труною поклали шматочок, грамів у п’ятдесят, темного житнього хліба і на папері написали: «Якщо елітні війська їдять такий хліб, то що їсть просте населення?».
— Житній хліб парашутистів у мене все життя стоїть перед очима, — каже мій старий знайомий. — Я багато над цим міркував... Перші випробування на наші голови впало влітку 1940 року. Спочатку були арешти відомих людей, потім колективізація, депортація — не куркулів, а справжніх трударів. Потім — війна. Після неї — організований голод, адже хліб відбирали до зернини, залишаючи нас на погибель. Навіщо це було потрібно вождю народів? Пробач, є робота. В мене, як ти знаєш, правнуки. Тож хочеться, щоб вони жили спокійно. Без політичних потрясінь. Без десантів.
Туман розсіявся. Світило сонце. На подвір’ї гралися діти. Почався новий трудовий день. На прощання я потиснув темну мозолясту руку людини, котра багато чого побачила на своєму віку.
…У Рені, в парку Перемоги, на п’єдесталі завмер солдат: каска, плащ-намет, автомат. Нижче — імена партизанів, які загинули навесні 1944 року: лейтенант Аветік Будагян, рядові Микола Мустафа і Микола Попков, молодший лейтенант Іван Черевко.
Що це було? Невдала операція, про яку багато писали історики радянського періоду? Чи добре спланована операція НКВС, якому важливо було знати, як ставиться багатонаціональне населення Придунав’я до радянської влади? Деякі архіви недоступні й досі. Тому про справжні цілі групи ми можемо лише здогадуватися.